Українська студія Stellarium збирає реальні історії про Голодомор, щоб додати у гру Famine Way. Доєднатися можуть всі охочі

Розробники з української студії Stellarium запрошують всіх охочих доєднатися до створення Famine Way. Для гри збирають історії реальних людей, які пережили Голодомор.

Про це команда повідомила на офіційному акаунті в Twitter. Розробники запросили українців поділитися гірким досвідом своїх рідних, які жили під час геноциду, штучно влаштованого радянською владою.

Всі історії потраплять в Famine Way. Розповіді включать в перебивки між епізодами або інтерактивні титри. Останні будуть показані в документальному форматі після фіналу. Завдяки цьому вдасться дізнатися більше про історії очевидців Голодомору, які стали основою при реалізації додаткових завдань.

«Ми створюємо гру про Голодомор. Поділіться історією вашої родини, яку ми додамо в інтерактивні титри та перебивки гри. Нехай правда про трагедію піде за межі України, й люди у всьому світі дізнаються правдиву сторону «совка», — сказано в дописі Stellarium.

Як ми писали під час анонсу, Famine Way — це двомірна пригодницька гра, яка демонструє Харківщину 1932-33 років. Головна героїня, дівчина Олена, рятує лелеку і вирішує разом зі своїм новим супутником покинути рідне село. Вона відправилася на пошуки батька та брата — останніх, хто міг вижити з сім’ї. При проходженні знадобиться шукати ресурси, слідкувати за емоційним станом Олени та активно взаємодіяти з персонажами.

Нещодавно у Famine Way з’явилася сторінка в Steam. Всі охочі можуть додати гру у список бажаного та ознайомитися з системними вимогами.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини

👍ПодобаєтьсяСподобалось2
До обраногоВ обраному0
LinkedIn


Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Дякую Вам. Дійсно дуже пізнавальний проект від Вашої компанії.
Моя бабуся Люба (якої нажаль немає вже на цьому світі) розповідала мені про часи голоду на Харківщині в період 32-33 років. Ця розповідь закарбувалася в мені на все життя. Вона розповідала їх декілька разів і завжди було моторошно і ще вона плакала... На Харківщині саме в маленьких містах та селах дійсно було дуже страшно... Її мама (тобто моя прабабуся,- Марія Йосипівна) віднесла мою бабусю в лікарню і просила чимось допомогти, бо дитина просто дуже схудла і була виснажена... Але в лікарні місцеві «лікарі» сказали: «Ізвініте, переодевайте девочку в чистоє, она не проживет і 4рех часов»... І все... Тобто ніякої допомоги не було взагалі від тогочасних медиків. Звісно ж моя прабабця не була згодна з таким висновком і врятувала мою бабусю. Якось вигодувала... А ще один епізод також був і я завжди розумів кінець цієї історії. І мені було так лячно коли я лягав спати після цих розповідей. Якось моя бабуся Люба гралася з дітьми з іншої родини і вулиці. Їх було 5ть. Це побачила, моя її мама і моя прабабка Марія. Підійшла до дітей де гралася також і бабця з цими дітьми, дала якихось коржів усім дітям і говорить: «Діти а що ви не голодні? Що їли мабуть вже?» Діти відповіли: «Так їли вже!». «А що їли?», — говорить моя прабабка. «Суп!», — відповіли діти. Тоді моя прабабуся запитала остаточно: «А з чим суп той був?». А діти разом з посмішкою відповідали: «З м’ясом!». Тоді мама моєї бабусі швидко забрала за руку мою бабцю і сказала їх: «Люба більше ніколи не говори і не гуляй з тими дітьми! Ніколи чуєш?!». Бабця все зрозуміла і ніколи вже не говорила та не гуляла з тими дітьми. Страшні були часи... Я розумію, що мене б не було... і я не писав би цей комент., якщо б не моя прабабка Марія Йосипівна, яка усе віддавала заради своєї дитини Люби і моєї бабусі Любові Дмитрівни. Дякую тобі і пам’ятаю тебе завжди. Сподіваюся таким чином мої предки будуть жити і історія моєї родини дійсно допоможе Вам. Бережіть себе і мирного неба.
P.S.Це тільки одна історія про часи 32-33 років. Ще був 21рік та післявоєнні 46-47 роки. Саме про голод післявоєнний 46-47 розповідала мені інша моя бабця, яка ще є на цьому світі Надія Петрівна. Це тільки одна історія моєї родини а їх безліч тисячі, мільйони...

Обов’язково надішліть цю історію розробникам, це варто додати в гру!

1946 рік. В робочому поселенні на Криворіжжі жила родина з маленькими дітьми. Однією з цих дітей була моя бабуся.
Часи були страшні. Бабуся розповідала, що влітку вони їли бур’ян, а взимку взагалі їсти було нічого. В сім’ї також жила кішка Мурка, що на той момент привела кошенят.
Отже, одного зимового дня Мурка пішла з дому. Родичі думали, що вона десь загинула, бо голодною була, кошенят годувати нічим. Кішки не було десь півдня, аж ось батьки бабусі дивляться, і бачать, що з боку лісопосадки вертається їхня тваринка. Але якось дивно шкутильгає — в перевалку. Коли догледіли — вона в зубах за вуха зайця тягне поміж лап. Кішка в лісі зайця вполювала.
Тушку зайця обробили, Мурці віддали нутрощі та вуха, а на решту з добрий місяць так прожили. Їли дуже економно і потай. Бо якби хтось дізнався, то і зайця забрали, ще й кішку б убили.
Так кішка врятувала цілу родину: двох дорослих, мою бабусю, її брата та сестру.

Це дуже сильна історія, як і сумна.

Підписатись на коментарі