«Парта аутсайдера», робота в караоке й повернення в ІТ з третьої спроби. Як я стала викладачкою програмування
Мене звати Катерина, і я викладаю програмування дітям. Вчу їх створювати ігри у Minecraft, сайти на JavaScript, працювати з кодом і з собою.
Мій шлях у сферу ІТ не був прямим. Він не схожий на ті історії, які часто пишуть у резюме: з чіткими датами, назвами курсів, плавними переходами між ролями. У мене було трохи інакше. Я тричі заходила в цю сферу — з різних боків, з різними думками, з різними станами.
Я тричі поверталась до ІТ. Спочатку я сиділа за останнім комп’ютером у класі, бо вважалась слабкою. Потім і зовсім пішла з ІТ, працювала в караоке й навіть не хотіла чути про код. І лише з третьої спроби — після курсів і з новим розумінням себе — я опинилася на своєму місці: викладаю програмування дітям і бачу, як воно змінює життя: і їхнє, і моє теж.
Спроба перша. Школа: останній комп’ютер і перше рішення щось змінити
У моїй школі учнів розсаджували за комп’ютери за рейтингом. Перший комп — найкращому учню, останній — тому, хто найбільше відстає. Я сиділа за останнім три роки. І хоча ніхто цього не казав вголос, я добре розуміла, що це «місце аутсайдера».
Мене не вважали сильною ученицею. Не чекали від мене хороших відповідей. І я почала вірити, що, мабуть, справді слабка. Але щось у мені не приймало цього. Мене не влаштовувала думка, що все вже вирішено без мене — і тоді я почала вчитись. Просто захотіла бачити себе інакше.
Я почала розгрібати теми. З наснагою готуватись до уроків. Відповідати з власної ініціативи. У результаті мене пересадили за перший комп’ютер — і я вперше відчула, що результат — це не магія, не талант. Це зусилля і внутрішнє рішення більше не бути непомітною.
Це був мій перший інсайт: твоє місце не закріплене за тобою назавжди. Його можна змінити, якщо змінити себе.
Спроба друга. Університет і караоке: коли ІТ перестало надихати — і почало тиснути
Після школи вибір ІТ здавався очевидним. Я добре тягнула математику, мала досвід у шкільних комп’ютерних класах, вміла писати код, навіть якщо не завжди розуміла, чому він працює. І всі навколо казали: програмування — це перспективно. Там є гроші і, мабуть, майбутнє. Це ніби була правильна професія.
Я вступила на комп’ютерні науки. Спочатку трималась, намагалася. Але з кожним семестром мені ставало все важче. Було відчуття, що все, що колись надихало, втратило смак. Навчання не давало радості. Навпаки — виснажувало. І не через складність, а через відсутність живого зв’язку з тим, що ми робили. Було багато теорії, але мало розуміння, навіщо це. Багато формального і майже нічого людяного.
І це найнебезпечніший момент: коли ти вже не відчуваєш, що вчишся чомусь живому і гаснеш.
На третьому курсі я майже не писала код. Здавала предмети, бо треба. Але паралельно вже почала шукати щось, що поверне мені відчуття себе. І знайшла його не там, де очікувала — в музиці.
Караоке зʼявилося випадково. Я вміла співати, могла тримати публіку — це все ще було про комунікацію, емоції, імпровізацію. Робота з дітьми, з аудиторією, з живою реакцією. Перший час це було ковтком свіжого повітря. Я знову сміялась, рухалась, щось вигадувала. У мені з’явилась легкість, якої не вистачало в університеті.
Я робила свята для дітей як аніматорка, їхні батьки інколи навіть зараз просять провести дитяче свято. Також багато спілкувалася з відвідувачами закладу, у якому працювала паралельно, тому в мене язик підвішений. Але одного дня я зрозуміла: я не хочу більше працювати в караоке. Я не створювала. Я не залишала сліду.
Це був поворот. Я ще не знала, куди саме піду. Але я точно знала, що не залишусь тут надовго.
І саме тут народився важливий інсайт: те, що ти збився з курсу, не означає, що зламався. Це може бути твій єдиний спосіб зберегти себе і зрозуміти, що ти хочеш повернутись — але вже не до того ж самого, а до себе оновленого.
Спроба третя. Повернення без розкаяння: як я знайшла своє місце в ІТ, навіть не шукаючи його
І тоді я повернулася в ІТ. Завершуючи магістратуру з комп’ютерних наук, самостійно написала дипломну роботу за два дні. Мені сказали: «Вау, це найкраща магістерська робота, яку ми бачили». А я її написала за 2 дні до захисту, не спала понад 26 годин і думала: «Ще б ви сказали інакше».
Коли я знову почала серйозно думати про ІТ, це вже не було про кар’єру як таку. Це не був амбітний намір «стати успішною в ІТ». Це було скоріше питання: а чи залишилось у мені щось від тієї дівчини, яка сиділа за останнім комп’ютером і одного дня вирішила, що не буде більше тихою? Чи ще живе в мені цікавість до структури, до коду, до логіки?
Я записалася на курси в GoIT. Не як на порятунок, а як на експеримент. Знову взялась за JavaScript, HTML, CSS. Але цього разу було інакше. Я вчилась не щоб довести щось собі чи комусь. Я вчилась із задоволенням. І водночас — без очікувань. Просто чесно робила свою частину. Це була моя перша освіта, де я не вигоріла. І не втратила себе.
Після курсів я склала невеличкий стек технологій, які вивчила, і виклала його на LinkedIn. Це був звичайний пост: «Ось що я знаю». Без гучних заяв. Без очікувань.
І тут мені написали.
«Катерино, ви не хотіли б викладати Minecraft для дітей?»
Я перечитувала повідомлення кілька разів. Було якесь дивне змішання: недовіра, цікавість і страх. Minecraft? Я ж Frontend вчу. Викладати? Але ж я не педагог. Чому я? Що вони у мені побачили?
Але було й інше відчуття — ніби хтось побачив у мені щось справжнє. І цього разу я вирішила, що не злякаюсь. Спробую.
Викладання — не те, що я планувала. Але саме те, що мені було потрібно
Я почала з Minecraft. Діти — молодші, допитливі, іноді надто активні, іноді навпаки — замкнуті. І я згадала себе — ту, що сиділа за останнім компом. Я знала, як це — коли в тебе не вірять. І я дуже не хотіла, щоб ці діти переживали те саме.
Кожне заняття було для мене чимось новим. Я не намагалась одразу стати «супер-педагогом». Я просто слухала, помічала, реагувала. І раптом зрозуміла: мій досвід із дитячих свят, з караоке, з неформального спілкування — він тут весь потрібен. Я знаю, як підтримати, як пожартувати, як розрядити напругу. Як пояснити складне просто. Як відчути, коли дитина губиться, але ще не скаже про це вголос.
Це не було повернення в ІТ як сферу. Це було входження в себе як людину, якій комфортно поєднувати код і контакт, знання і відчуття.
І ось тут відкрився ще один важливий інсайт: твоя кар’єра — це не обов’язково послідовний розвиток навички. Це може бути стикування різних шарів твоєї особистості. І саме в точці їхнього перетину — ти знаходиш своє справжнє місце.
Я бачила, як діти проходять той шлях, який колись пройшла я. Спочатку — невпевненість. Страх зробити щось не так. Сором сказати «не розумію». А потім — маленьке «вийшло!». І радість, яка не схожа ні на що інше.
Якщо дитина спробувала — це вже великий плюс у карму. Якщо не вийшло — теж нормально. Головне, щоб вона зробила крок, а не просто чекала, поки хтось зробить за неї
Мене вразив мій учень Влад Буйнов. Пів року його кодбілдер у Minecraft не працював, але він не здавався: писав код на телефоні, швидко перекидав його на комп’ютер і будував, щоби перевірити результат. Я була в захваті від цієї дитини! У мене самої ніколи не було такої наполегливості. Завдяки своїй працьовитості наприкінці
Інший учень у 9 років спочатку навчався на курсі Minecraft Kids, але швидко переріс цей рівень. Я чесно сказала батькам, що продовжувати Minecraft йому не варто — це буде нецікаво, і дитина втратить мотивацію. Тому Гордій у 9 років пішов вчити Python, хоча цей напрям офіційно відкритий лише з 13 років. І справлявся. Коли у тебе є підтримка, вік і стартова точка втрачають значення.
Я зрозуміла, що не вчу їх програмуванню. Я вчу їх вірити, що помилка — не провал, спроба — вже дія. І що пробувати — нормально.
І, мабуть, найглибший мій інсайт на цьому етапі: найбільша сила викладача — у тому, щоб дозволити своїм учням бути неідеальними, і створити таке середовище, де «невдача» — не страшне слово.
Я викладаю не тому, що знаю більше. А тому, що вмію бути поручі з дитиною, яка не розуміє умовну конструкцію, яка ще боїться питати, яка ще не вирішила, що їй подобається, але вже почала шукати.
Ivan P
Просто Анон
2 коментарі
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів