Дві важливі речі про The Last of Us, які варті уваги

Привіт, спільнота! Вчора вийшов останній епізод першого сезону The Last of Us. Серіал від HBO можна оцінювати по різному. Наприклад, чи впоралися актори? Чи вдалося режисерам перенести мікс грибкового саспенсу з брутальним ешкном на екрани? Чи виграв сюжет від того, що над ним працював Крейг Мезін? Втім, мені хочеться поговорити лише про два аспекти шоу. Обережно, далі буде трошки спойлерів.

По-перше, сюжетні зміни

Якщо ви грали у першу частину The Last of Us, то для вас несподіваних моментів у серіалі буде мінімум. Ніл Дракманн та Крейг Мезін досить точно відтворили події гри: напружена погоня на початку, трагічна прогулянка по ТРЦ з доповнення Left Behind, поранення Джоеля, сутичка Еллі з педофілом. Навіть культовій сцені з жирафами знайшлося місце. Але зміни все ж були.

Передісторія. Перша серія починається з епізоду телевізійного шоу, на якому вчені обговорюють загрози людству. Коли один з них (Джон Девід Ганн) починає розказувати про гриби, то спочатку це сприймається аудиторією, як хі-хі та ха-ха. Але чим довше триває його монолог, тим моторніше стає. Не тому, що Ганн сам по собі страшний, а глядач ніяк не очікує такого твісту. Тут питання в іншому — занадто логічними виглядають його аргументи, навіть якщо вийти з контексту шоу.

Добивають цей епізод початком другої серії, де професорка мікології в Індонезії вперше зустрічає офіокордицепс, що захопив людське тіло. Її реакція — жах, відчай і прохання розбомбити усіх. На цьому моменті глядач розуміє, що врятуватися не зможе ніхто. Ці дві мініісторії займають небагато часу, але сценаристи через них майстерно будують кістяк того, що сталося. Будують, знову ж таки, використовуючи аргументи з реального життя.

Окремо зверну увагу, на рівень сценарної майстерності. Напочатку гриби живуть у борошні. Власне, так вони розійшлися по усьому світу. Але Джоел, Томі та Сара не заражаються грибами — напередодні Джоел забув купити суміш для панкейків, тож вони снідають омлетом. Наче надзвичайно простий нюанс, але наскільки життєво та обґрунтовано!

Історія Біла і Френка. Це, напевно, найбільша сюжетна зміна за весь серіал. Нагадаю, у грі ми зустрічаємо тільки Біла. Йому дуже не подобається Еллі, а з записок гравець дізнається, що у нього був партнер. При цьому очікуваний факт — їх відносини у російській локалізації виявилися зацензурованими. Ще один аргумент грати в оригінал, або ж чекати на українську локалізацію.

Це був досить цікавий та напружений епізод гри, але те що зробили сценаристи — неперевершено. По-перше, Нік Оферман. Фантастичний актор, фантастичний дядько. З перших кадрів цікаво спостерігати, як цей survivalist робить те, до чого готувався чи не все своє життя. Наче у нього був чіткий та заздалегідь продуманий план на випадок апокаліпсиса. Дивлячись на ці сцени думаєш, а як би так самому бути готовим до такого? По-друге — його життя з Френком. Третя серія The Last of Us неабияк підвищила температуру у сідничних регіонах гомофобів. Знову виявилося, що деяким представникам нашого виду фізично боляче спостерігати на негетеронормовану історію кохання. Були ревю-бомбінги, були заклики «я не маю цього дивитися», були риторичні питання «це ж серіал про зомбі, навіщо ви сюди це додали».

Але все що зробили сценаристи — трошки розкрили історію Біла. Наполягаю, що зробили вони це просто надзвичайно потужно з точки зору драматургії та людських емоцій. Сцена з полуницею так взагалі має лишитися в залі слави HBO, якщо таке місце існує. Як, власне, і фінал цієї серії: романтичне самогубство, відкрите вікно і лист Джоелу. Пропоную просто оцінити, наскільки це потужні рядки:

«I used to hate the world and I was happy when everyone died. But I was wrong. Because there was one person worth saving. That’s what I did: I saved him. And I protected him. That’s why men like you and me are here: We have a job to do. And God help any motherfuckers who stand in our way».

Менше екшену — більше емоцій. Мезін та Дракманн не приховували, що вони трошки прикрутили рівень рубанини, щоб краще розкрити емоції. Це навіть породило мем з Педро Паскалем, який страждає від панічних атак. Знову ж таки — фантастично натуральна деталь. У грі ми не замислюємося, що Джоел вже досить дорослий дядько. Він бігає, він вбиває, він шматує, він термінатор. У серіалі Джоел не менш суворий, але на його віці кілька разів роблять акцент. І ось людині, яка втратила доньку, потрібно захистити дівчину приблизно її віку. А він старий, напівглухий і вже не такий швидкий. На мій погляд, дуже логічно, що у нього починаються панічні атаки. Це додає йому глибини, як персонажу.

При цьому кульмінація його емоційності — остання сцена. У грі це крутий атракціон виживання. Вам потрібно перебити купу Світляків, потім ще від такої ж купи втікти. Драйвово та захопливо. Але у серіалі ця сцена перестає бути екшн-сценою — тепер це один з найдраматичніших епізодів в житті Джоеля. В ній немає різких моментів, сутичок чи небезпечних моментів. Герой методично вбиває людей. При цьому він розуміє, якого масштабу злочин він коїть. Та його це не турбує.

По-друге, популярність

Гравцям давно відомо, що екранізувати гру — та ще задача. Це не просто сюжет, сетинг та герой. Це набір механік, це арт, це темп гри, це унікальна форма наративу. Саме тому, напевно, на пальцях можна перелічити якісні екранізації. Але показники The Last of Us підказують нам, що серіал вийшов добрим.

Нижче на інфографіці я порівняв перегляди кожної серії, їх рейтинги на IMDB, Metacritic та Rotten Tomatoes. Помітно, що аудиторія та сприйняття серіалу зростали. Поясню кілька нюансів. Цифри переглядів я взяв з даних компанії Nielsen. Це показники за першу добу, але трошки вибивається п’ятий епізод. Він вийшов не у неділю, а у п’ятницю і на графіку представлені дані за три дні. Окрім того, процентний рейтинг з Rotten Tomatoes я перевів у бальний за дуже простою системою: 10% — 1 бал, 100% — 10 балів.

Остаточні цифри, я певен, представники HBO нададуть згодом. Але, наприклад, лише за тиждень перший епізод серіалу переглянули понад 18 мільйонів глядачів. При цьому загальна аудиторія екранізації наближається до 40 мільйонів. Якщо і ця цифра нікого не вразить, то з 30 січня по 5 лютого серіал стрімили понад один мільярд хвилин. Примітно, що кільком епізодам The Last of Us довелося конкурувати з якоюсь масштабною подією. Коли вийшов третій епізод у США проходив чемпіонат східного дивізіону Американської футбольної конференції. Четвертий конкурував з Grammy Awards, а останній — з «Оскаром». Єдине, що могло суттєво зіпсувати показники — Суперкубок. Саме тому п’ятий епізод вийшов не у неділю, а у п’ятницю.

Звісно, вплинула популярність серіалу і на гру — продажі The Last of Us Part I на території Великобританії підскочили на 238%.

Sales of the The Last of Us Part 1 spiked 238% in the UK (boxed sales alone) while The Last of Us Remastered jumped 322%. No prizes for working out why

— Christopher Dring (@Chris_Dring) January 22, 2023

В Україні теж був відчутний це тренд. У лютому The Last of Us Part II вийшла на третє місце за продажами у ритейлі.

Навіть пісні з серіалу отримали неабияку увагу. Прослуховування композиції групи Depeche Mode «Never Let Me Down Again», що звучить у двох епізодах, у Spotify виросли спочатку на 377%, а потім на 520%. Ще більший буст отримала пісня Лінди Ронштадт «Long, Long Time». Білл саме її співає Френку у третьому епізоді. Після виходу цієї серії кількість прослуховувань пісні у США зросла на 4900%.

Врешті решт, про серіал можна багато писати. Розбирати те, як певні сцени перейшли з гри на екран майже без змін. Яку функцію отримала мати Еллі (її, до речи, зіграла акторка, яка грала Еллі у грі). Наскільки точно відтворили локації, клікерів чи топляків. Але мені більше хочеться почути про враження людей. Тому діліться в коментарях — дивилися The Last of Us? Сподобалося вам шоу? Чекаєте на наступні сезони? Бомбили від історії про Білла та Френка?

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини про геймдев.