Як поєднувати роботу в школі і програмування. Досвід Project Lead of Unreal Department

Вітаю! Мене звати Олександр Омелаєнко, я обіймаю посаду Project Lead of Unreal Department в Pingle Game Studio, проте більшу частину кар’єри працюю шкільним вчителем математики і інформатики. Під час пандемії у 2020 я влаштувався в IT і з того часу поєдную викладання разом із програмуванням.

У своєму блозі я розповім про школу, дітей, власні освітні проєкти і, звісно, про свій шлях у геймдев.

Про студентські роки, роботу науковця, вчителя і прихід в IT

Раніше я думав, що правильно обрати одну професію і рухатися в ній все життя. Але зараз є навіть наукові підтвердження, які показують, що світчери в середньому досягають більших успіхів у нових сферах, на які вони переходять. Тому мені пощастило, що на якомусь етапі я наважився змінити напрямок і став світчером.

Я зі школи вирішив, що хочу бути науковцем, фізиком, і рухався в цей бік. З 10 класу в мене вже був доступ у Фізико-технічний інститут низьких температур, і займався там справжньою науковою роботою. Потім, коли прийшов працювати в науку у кінці 90-х, виявилось, що все не так гарно, як я уявляв: дуже мало грошей, немає нормальної підтримки держави. Я не довго витримав, і вирішив податися в бізнес.

У мене був ігровий клуб, що на той час було популярним. Приходили діти, грали, працювали. Але згодом мені це теж перестало подобатися, адже це був початок 2000-х, і коли у тебе був мобільний телефон — це вже було рідкістю — кожен раз, коли він дзвонив, я знав, що сталося щось недобре в клубі. Треба було терміново їхати, вирішувати проблеми — чи то з клієнтами, чи ще з кимось. Коли кожен дзвінок мобільного починає викликати тривогу, розумієш, що треба щось змінювати в житті.

Потім була торгівля, але мені хотілося робити щось корисне, а не просто заробляти гроші, тому я звільнився і вступив у медичний університет і педагогічний. Вирішив обрати педагогіку, тому що, враховуючи попередню освіту (фізика низьких температур), я міг закінчити педагогічний за один рік, тоді як навчання на лікаря вимагало б шість років.

Я вчився, жив буквально на ’підшкірному жирі’. Мав по сім-вісім пар на день. Після цього почав шукати роботу: спробував викладати у внз та в школі. Виявилося, що працювати в школі цікавіше — діти значно прикольніші, ніж дорослі.

Згодом познайомився з багатьма цікавими людьми, і ми почали розробляти різні навчальні проекти: гуртки, додаткові курси. Мене часто запрошували до різних дитячих клубів і приватних шкіл.

Працював у такому режимі багато років. А потім трапився ковід, який серйозно вдарив по всій освітній системі. Тоді учні мене буквально змусили зробити CV. Говорили: ’Ти ж шариш, але ж не кодиш’. Я відповідав, що мені це не прикольно — мені подобається навчати кодити, а не кодити самому. Але зробив CV.

Справжня робота в ІТ почалася для мене перед війною, коли я влаштувався в компанію Capelou. Я пояснив, що працюю в школі, тому мені потрібен гнучкий графік. Міг приходити в офіс тільки два рази на тиждень.

В Pingle потрапив пізніше. На початку війни у 2022 активно волонтерив, і було важко знайти час на пошук роботи. Але коли ситуація в Харкові трохи стабілізувалася, я зрозумів, що маю багато вільного часу. На основній роботі задачі були прості і часто однотипні. Це стало нудно, і я вирішив шукати щось більш «цікаве та інтересне». Тоді багато компаній активно наймали, і я проходив співбесіди майже щодня. У підсумку мав п’ять пропозицій, з яких обирав.

На співбесіді в Pingle мене запитали, чи працював я з Unreal Engine. Я відповів: ’Знаю, що він існує — це мій рівень знання Unreal Engine’. Тоді спитали, чи зможу його вивчити. Звісно, це було цікаво.

Роботу в Unreal Engine добре описує ефект Даннінга-Крюгера: чим більше ти знаєш, тим більше усвідомлюєш, що насправді знаєш небагато.

Я вважаю, що не знаю повністю Unreal Engine, адже це складна платформа. Постійно щось вивчаю, відкриваю для себе нові функції. Але вже за тиждень після початку вивчення я сказав: ’Наче основне зрозумів, готовий до реальних завдань’. До речі, одне з перших рішень, яке я тоді написав, досі використовується в нашому проєкті.

Робота в Pingle зараз схожа на «роботу мрії». Так сталося, що мені дуже подобається вивчати щось нове та ділитись досвідом та знанням з іншими (навчатись та навчати). В моїй роботі постійно доводиться швидко і досить глибоко розбиратись в нових технологіях та підходах (іноді навіть «занадто швидко»), постійно розвиватись. При цьому робота Team Lead дуже схожа на роботу викладача: треба «вигадати» цікаві завдання, проконтролювати виконання, направити та підказати. Іноді сприймаю свою команду більше як дуже мотивовану та продвинуту групу студентів, серед яких я сам щось на кшталт старости.

Про сьогоднішню роботу

Зараз, паралельно з роботою в Pingle, я викладаю у Харківському ліцеї № 9. На жаль, ковід, а потім і повномасштабна війна дуже змінили викладання в школі. Дистанційне навчання підходить дуже малій кількості дітей, через що і так існуюча різниця між відмінниками та двієчниками перетворилась просто на прірву.

З іншого боку, це дозволяє будувати дуже гнучкий графік викладання, завдяки чому я поєдную викладання і роботу девелопером.

Робота в Pingle теж робить свій внесок. Хоча робочі кейси зазвичай під NDA і приводити конкретні приклади школярам досить складно. Проте тепер я маю реальне підтвердження, що знаю, про що говорю. Якщо я раніше намагався донести абсолютно ті самі наративи, спираючись на тезу «мені ЗДАЄТЬСЯ, що це працює». То тепер вона звучить, як «я ЗНАЮ, що це працює».

До того ж, я вдячний спільноті Pingle. Багато хто погодився провести майстер-класи для дітей по своїх спеціалізаціях. Виходило завжди дуже цікаво і корисно.

Я запрошував сеньйор-розробника. Моя ідея була в тому, що я не хочу опиратися лише на власний досвід і казати: ’Я працюю в ІТ, тому точно знаю’. Це було б неправильно. Тому я запросив розробника, щоб він розповів свою історію і пояснив, що варто вивчати. Це допомогло дітям побачити, що я не вигадую те, про що говорю. Також запрошував інших спеціалістів — був PM, 3D-аніматор, саунд-дизайнер, PR менеджер і QA, щоб показати дітям, що в IT можна бути далеко не тільки програмістом.

Про додаткові освітні проєкти

В роботі вчителя найнудніше — повторювати по колу одне й те саме. Звісно, намагаєшся кожен урок проводити особливо, але все-таки досить велика частина однакового матеріалу нікуди не дівається. Виникла ідея зробити щось на кшталт відео-конспекту теоретичного матеріалу і викладати його на YouTube. Заробляти на цьому ідеї не було, тому всі матеріали з самого початку були відкритими.

Спочатку це був просто мій спосіб закріплювати матеріал для дітей: щось розповідав на уроці, вони забули — от і могли переглянути на каналі. Потім проєкт став платформою, яка залучала нових учнів через відео на YouTube.

Плани на канал багаторазово змінювались. Зараз є ідея повністю перезалити всі відео вже українською/англійською (бо тоді дуже помилково обрав російську для «розширення аудиторії»), досить суттєво змінилось бачення про послідовність навчання тощо.

Коли почався COVID-19, канал дуже виручив. Я почав його одразу використовувати для дистанційного навчання, бо інші вчителі тільки розбиралися, як працювати далі. У мене вже був YouTube, потім додав Telegram-канал і почав експериментувати з іншими інструментами.

Канал працює, ним точно користуються. Потрапляючи на освітні івенти в різних містах країни, часто чую: «а це ваш голос на „Троє в Кубі“?».

Деякі освітні ініціативи мали більш цікаву історію створення. Наприклад, коли я працював у ХФМЛ № 27, в нас із дітьми була акція: вони могли знайти релігійний або науковий захід, запросити мене як вчителя і разом відвідати подію. Одного разу ми потрапили на зустріч із обговорення квантової фізики. Я познайомився з кількома цікавими людьми, і ми вирішили організувати більший науково-популярний захід. Так народилась ініціатива Intellect Networking.

З часом склад нашої команди змінювався, але основними рушійними силами довго залишалися Юра Гошовський, Аня Дорошенко і я. Ми починали в ХНУРЕ, а потім перемістилися до ХНУ. Лекції збирали понад 200 відвідувачів.

Ми продумували план, вирішували, про що розповідати, збирали матеріал, обговорювали умовний сценарій і писали його. Спочатку ми чергували: одну лекцію проводили самі, іншу — запрошений науковець або відомий вчений. Вони читали свої лекції на теми, які добре знали, і це було цікаво. Я ж намагався робити лекції більш інтерактивними, залучав до процесу випадкових людей із залу, і це створювало живу атмосферу.

А потім проєкт еволюціонував, і ми перетворилися просто на платформу, яка збирала людей і запрошувала лекторів. Мені це стало нецікаво, бо я не розумів, навіщо я там.

Зараз цей проєкт на паузі, але ця розповідь змусила мене написати Юрі та Ані. Можливо запустимо ще що небудь цікаве.

Ще одним моїм проєктом було «Доступне програмування» — у товаристві з Q-Bit, що його засновником є Арзубов Коля, дуже відома особа в освіті. Власне ідея була в тому, щоб зробити доступний та зрозумілий курс з програмування від «нуля» до «призера обласної олімпіади», при цьому ще й заробивши якусь копійчину.

Заробити багато не вдалось і потім вирішили зробити лекції в рамках цього проєкту відкритими. Що призвело до навіть перевищення некомерційної складової. Багато вчителів України і самі навчаються по цих матеріалах і навчають дітей. Непоодинокі випадки, коли вчитель з нуля навчився кодити і через декілька років вже привіз своїх учнів на ВсеУкр, де вони отримали призові місця.

Взагалі, наша основна ідея в тому, що програмування — це навичка. Тобто для того, щоб навчитись програмувати, потрібна практика, практика і трохи вектору руху від умовного наставника. Тож ми розробили пул задач, які починаються з «привіт світ», доходять до алгоритмів з масивами і перетікають у динамічне програмування з графами та іншими вкусняшками.

План роботи над кожною темою однаковий: трохи теоретичного матеріалу (якщо треба), практика, підказки, практика, розбір деяких складних моментів, практика і т.д.

В принципі, що я, що Коля, давно працюємо з дітьми/студентами за цією схемою.

Цього літа ми їздили з літньою школою — це також проєкт Колі ще з початку нульових. Раніше я більше приймав участі в його організації, а зараз є просто запрошеним вчителем. Але це також спосіб вийти за рамки своїх класів/гуртків.

Мої уроки часто перетворюються на стендап

Взагалі діти класні. Дуже дивує, як з класних дітей виростають такі сірі дорослі, що нас оточують.

От вони приходять на урок, і я запитую: «Навіщо вам математика?» Вони думають-думають, хтось каже: «Щоб мозок розвивався». Ну, такий собі аргумент. По-перше, що взагалі означає «розвивався мозок»? А по-друге, ну й що, якщо мозок розвинувся? Що ти з цим будеш робити?’ І вони такі: ’Блін, дійсно, навіщо нам математика?’ Іноді пропонують дуже цікаві думки.

Мої уроки часто перетворюються на щось схоже на стендап. Я підхоплюю те, що кажуть діти, і працюю з цим. До речі, про дітей: моїх учнів часто не люблять інші вчителі. Чому так? Бо я завжди їм кажу: «Ми тут вивчаємо математику, а тут не працює так, що я сказав, і ви повірили. Усе має бути доведено». Тому я вчу їх завжди запитувати: «А чому? А доведи». І вони з часом звикають до цього. Це дуже прикольно, бо вони не дають мені спуску — все треба доводити. Їм цікаво, коли я роблю помилки, і іноді я навіть навмисно помиляюся, щоб створити інтерактив.

Але є побічний ефект: вони починають ставити такі ж запитання іншим вчителям. І тут виникає проблема, бо не всі вчителі вміють на такі запитання відповідати. Через це мені часто висловлюють невдоволення: «Твої діти такі ж противні, як і ти,». Але я вважаю, що краще бути «противним» і ставити питання, ніж погоджуватися на все без роздумів.

Сучасна українська школа — це не дуже то й змінена радянська школа

Виклики в роботі зі школярами бувають різні. Залежить від класу, від поставлених цілей. Для мене основний виклик, який проходить червоною лінією, — зробити навчання цікавим, показати дітям, що вони розумні і на багато що здатні.

Важко сказати, чи змінює мене викладання, чи я несу зміни у собі у викладання.

Я не знаю, яким має бути вчитель. Наскільки мені відомо — ніхто не знає. Є декілька версій, але яка з них правильна — невідомо.

В моїй версії треба добре знати і любити предмети, які викладаєш. Поважно ставитись до всіх інших предметів. Мати чітку відповідь, для чого діти взагалі вивчають, як твої предмети, так і інші. Ставитись до дітей, як до рівних, але трохи менш досвідчених. Бути відкритим до майбутнього тощо.

Сучасна українська школа — це не дуже то й змінена радянська школа. Її треба докорінно змінювати. На жаль, так історично склалось, що в нашій країні освітні реформи були інспіровані не зовсім то й на користь України.

Це дуже довга розмова. І я не можу стверджувати, що моя думка є вірною. Повторюсь: ніхто толком не знає, як треба навчати. Немає універсального підходу.

Діти взагалі дуже прикольні, якщо дати їм можливість показати свою прикольність

У нас є один предмет, який називається ’Технологія’. Під нього можна підв’язати що завгодно, тому я на початку року завжди питаю дітей, чим вони хочуть займатися. Вони самі обирають тему, часто навіть ту, в якій я ніколи не працював. Тоді я починаю заглиблюватись, розбиратися. Завдяки цьому сам дізнався багато нового.

Ми кілька разів організовували кіноклуби. Один із них був особливо крутим: ми «орендували» актову залу, показували фільми на великому екрані. У нас було правило: кожен може запропонувати фільм, але спершу має обґрунтувати, чому його варто подивитися. Завдяки цим кіноклубам я відкрив для себе багато офігенських фільмів, які реально надихають.

Два фільми мені особливо запам’яталися. Перший — це ’Stand and Deliver’, американський фільм про школу в гетто, де викладач, колишній айтівець, приходить і перетворює невдалу школу на справжню кузню талантів. Це засновано на реальних подіях. Другий — індійський фільм ’Зірочки на землі’, про роботу з дітьми з особливими потребами. Дуже класний фільм.

Діти самі пропонують такі цікаві фільми. Ми домовилися, що не будемо дивитися мейнстрим, бо це й так усі бачать. Тож вони завжди шукають щось особливе, неординарне. І часом знаходять такі фільми, що просто захоплюєшся. Діти взагалі дуже прикольні, якщо дати їм можливість показати свою прикольність

Мені здається, що якщо історія вимагає висновків, то це погана історія. Висновки в хорошій історії читач має зробити сам і часто вони навіть не співпадають з тим, що «хотів сказати автор».

Але буду протирічити попередньому абзацу і закцентую на одній думці: Не варто боятись робити те, що вам цікаво, вивчати щось нове. Навіть якщо (точніше «коли») це цікаве раптово змінюється на щось діаметрально протилежне попередньому стану.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини