Чи варто створювати ігри про вторгнення в Україну під час війни. Розбираємо етичні питання
Вітаю! Мене звати Андрій Мороз, я Game Designer та сценарист 2D souls-like гри Moonscars, реліз якої відбувся у вересні
Днями українську геймдев спільноту збурила новина про розробку мультиплеєрного шутеру Glory to Heroes, присвяченого російсько-українській війні. Вже якийсь час я думаю на тему війни й ігрової розробки, етики перенесення певних реальних сутностей в ігровий світ. Гадаю, зараз слушний момент щоби поділитися цими думками із спільнотою DOU.
Усі ми рефлексуємо про російсько-українську війну. Напевно всім нам часом приходить до голови думка: «це сильніше ніж у кіно / в літературі». Трагічніше, мужніше, щемкіше. Отже, всі ми в якийсь момент починаємо фантазувати, як можна показати світові наш живий, ще не загуслий у часі досвід. Ми думаємо: як на українське мистецтво вплине ця війна? Яким воно (мистецтво) буде? Це має бути естетичний вибух. Не може бути інакше, з настільки важкими, сильними речима. Те, що розбиває серця нам, має розбити його всім іншим.
І хотілося би побачити українське воєнне мистецтво якнайшвидше. Ми вже зараз уявляємо ці твори. Інколи, ми починаємо їх писати вже зараз, і розробники відеоігор не виняток. Ігри найсучасніше медія, ігри здатні занурювати в складні наративи, примушувати проживати трагедії на власній шкурі. В ігри грають усі й усюди — то чом би й не використати їх? Адже якщо ми зараз не почнемо заповнювати цю порожню нішу, то її заповнить казна-хто: відірвані від реалій вестерни, або, ще гірше, росіяни, що взагалі не мають права на власний голос.
Але для ігор ще не прийшов час. Напевно він здебільшого не прийшов і для мистецтва загалом. Просто війна ще не скінчилася, отже в нас нема часової та емоційної дистанції від неї. Для творчости дистанція від події — це як повітря для вогню, якщо його не буде, то вогонь не запалає, й не приверне у своє коло люд. Або, у випадку штучної дистанції, вибухне й спалить наратора.
Вже зараз ми сприймаємо війну не зовсім так, як сприймали її в страшні перші дні повномасштабного вторгнення, як сприймали її в березні та квітні
Справжні медія війни, що не скінчилася — це репортажі й документальні фільми. Підозрюю, що коли війна скінчиться (як доживемо), ігри теж не стануть першопрохідцями, як би нам цього не хотілося. Першими, напевно, будуть література й кіно (й можливо музика, але не популярна «байрактарщина»). Бо ці медія більш персональні, більш рефлексивні й інтроспективні. Нам, очевидцям і учасникам, треба буде сповна відчути втрату, та її відпустити. Й можливо, що інтерактивне медія, яке не передбачає дистанції між реципієнтом та об’єктом мистецтва, взагалі найменше підходить для того?
Ми, ігророби, часто претендуємо на передову роль свого медія. Технічно це безумовно так, але чи це є так у площині сенсів? Наративно ігри здебільшого адаптують матеріял з кіно й літератури, лиш площина ігроладу залишається цілковито інновативною. Як колись написав у своєму твіттер-акавнті Хідетака Міядзакі:
«Я створюю не історії, я створюю світи».
Ігри через системи дають простір для певного розмаїття досвідів, ув обмежених умовах. Але окремі наративні елементи цього розмаїття — вони здебільшого походять з інших видів мистецтв.
Війна та ігролад
Одна з заповідей ігрового дизайну, яку я виніс для себе з років практики — якщо якась ігрова ситуація теоретично може статися, вона неодмінно станеться. І от, гра про війну, гра з українцями. Гра з біллю, зі смертю, з усім жахом. Якщо це не лінійний та ретельно зрежисований досвід, то яка вірогідність що кожен гравець буде переживати ці події саме так, як того хоче «режисер»? Риторичне запитання. Особливо якщо це багатокористувацька гра, побудована на змаганні, на домінації однієї зі сторін.
Гравці гарантовано будуть переживати події такої гри НЕ так, як ви цього очікували. Вони або не помітять контексту в запалові ігрової механіки (яка взагалі не про це, НЕ про трагедію й біль), або будуть свідомо чи несвідомо глузувати над учасниками ігрового світу. Ті-бежити (краще не гугліть) регдоли мертвих українців, наприклад — як це заведено вчиняти з ворогом у спільноті серії Battlefield. Тому що ігри це перш за все fun, аж до профанації й трешу — якщо можна щось зламати у дизайні, воно обов’язково буде зламано. Добрий дизайнер уявляє це з самого початку, й або перешкоджає цій можливості, або допускає її, як окремий тип поведінки гравця. Гравця, що вгризається в гру, ґвалтує її, тицяє й пробує на смак все, до чого може дотягнутися.
Тому не так важливо, чи мова йде про багатокористувацький режим чи ні, PvP чи PvE. Якщо в грі існує смерть як сутність — вона зі справжньої смерти з великою ймовірністю стане чимось нікчемним, респавном, миттю чорного екрану. Уявіть, що на екрані смішно вмирає український солдат, а в цей момент десь на фронті гине справжній український воїн. Чи готові розробники піти на таке, щоби буцімто представити світові проукраїнські наративи? Чи взагалі задумуються над цим розробники? Як донести вість про нашу війну, якщо її не помітять, або й сплюндрують? Перетворять на шоу, як це напевно й так уже відбувається в телевізорах жителів Заходу. Чи ви готові бачити це плюндрування на власні очі, від топових стримерів, та в оглядах популярних журналістів? This shitty cheap-ass shooter was made by some Ukrainians. Lol, I thought they are too busy being bombed!
Пошук шляху
Що мені зрозуміло на 100%, до досвіду війни не можна підходити в лоб. Війна це не про «стріляти», корінь цього досвіду в іншому — принаймні для більшости українців. Мистецтво має як завжди йти манівцями, шукати інші художні методи, щоби передати свій сенс. Схоже, що подібно думають розробники деяких українських інді-ігор про війну — Zero Losses від Marevo Collective (де росіянин везе у вантажівці на спалювання пакетовані трупи своїх «братушек»), чи новий задум нині військовослужбовця ЗСУ Стаса Шостака, про бар в оточеному ворогом місті.
Щодо мене, я точно поки не готовий створювати будь-що про цю війну. Врешті, в нашій історії є безліч подій та періодів, достатньо віддалених у часі, та які дозволяють глибоко рефлексувати нашу прокляту й благословенну ідентичність. А також показати світові, що Україна, принаймні як культура й як народ була завжди — в Середньовіччя, в Новий Час, і надалі. Я обираю саме цей шлях.
Отже, якщо ігри не є найкращим медія для важкого колективного досвіду, то напевно не варто поспішати. Або варто, але поволі — якщо ви вважаєте що пройшли через складну й важку рефлексивну працю. Адже хай там як, навіть якщо вестерни чи навіть росіяни випередять нас із відеоіграми про російсько-українську війну, вони ніколи не зможуть відрефлексувати її так, як це колись зроблять українці.
Я в це не просто вірю, я це знаю.
12 коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів