Чи варто створювати ігри про вторгнення в Україну під час війни. Розбираємо етичні питання

Вітаю! Мене звати Андрій Мороз, я Game Designer та сценарист 2D souls-like гри Moonscars, реліз якої відбувся у вересні 2022-го року (рев’ю GameDev DOU).

Днями українську геймдев спільноту збурила новина про розробку мультиплеєрного шутеру Glory to Heroes, присвяченого російсько-українській війні. Вже якийсь час я думаю на тему війни й ігрової розробки, етики перенесення певних реальних сутностей в ігровий світ. Гадаю, зараз слушний момент щоби поділитися цими думками із спільнотою DOU.

Усі ми рефлексуємо про російсько-українську війну. Напевно всім нам часом приходить до голови думка: «це сильніше ніж у кіно / в літературі». Трагічніше, мужніше, щемкіше. Отже, всі ми в якийсь момент починаємо фантазувати, як можна показати світові наш живий, ще не загуслий у часі досвід. Ми думаємо: як на українське мистецтво вплине ця війна? Яким воно (мистецтво) буде? Це має бути естетичний вибух. Не може бути інакше, з настільки важкими, сильними речима. Те, що розбиває серця нам, має розбити його всім іншим.

І хотілося би побачити українське воєнне мистецтво якнайшвидше. Ми вже зараз уявляємо ці твори. Інколи, ми починаємо їх писати вже зараз, і розробники відеоігор не виняток. Ігри найсучасніше медія, ігри здатні занурювати в складні наративи, примушувати проживати трагедії на власній шкурі. В ігри грають усі й усюди — то чом би й не використати їх? Адже якщо ми зараз не почнемо заповнювати цю порожню нішу, то її заповнить казна-хто: відірвані від реалій вестерни, або, ще гірше, росіяни, що взагалі не мають права на власний голос.

Але для ігор ще не прийшов час. Напевно він здебільшого не прийшов і для мистецтва загалом. Просто війна ще не скінчилася, отже в нас нема часової та емоційної дистанції від неї. Для творчости дистанція від події — це як повітря для вогню, якщо його не буде, то вогонь не запалає, й не приверне у своє коло люд. Або, у випадку штучної дистанції, вибухне й спалить наратора.

Вже зараз ми сприймаємо війну не зовсім так, як сприймали її в страшні перші дні повномасштабного вторгнення, як сприймали її в березні та квітні 2022-го. Годі й казати, скільки емоційних та рефлексивних зусиль піде на оцінку її результатів, у кожного з нас.

Справжні медія війни, що не скінчилася — це репортажі й документальні фільми. Підозрюю, що коли війна скінчиться (як доживемо), ігри теж не стануть першопрохідцями, як би нам цього не хотілося. Першими, напевно, будуть література й кіно (й можливо музика, але не популярна «байрактарщина»). Бо ці медія більш персональні, більш рефлексивні й інтроспективні. Нам, очевидцям і учасникам, треба буде сповна відчути втрату, та її відпустити. Й можливо, що інтерактивне медія, яке не передбачає дистанції між реципієнтом та об’єктом мистецтва, взагалі найменше підходить для того?

Ми, ігророби, часто претендуємо на передову роль свого медія. Технічно це безумовно так, але чи це є так у площині сенсів? Наративно ігри здебільшого адаптують матеріял з кіно й літератури, лиш площина ігроладу залишається цілковито інновативною. Як колись написав у своєму твіттер-акавнті Хідетака Міядзакі:

«Я створюю не історії, я створюю світи».

Ігри через системи дають простір для певного розмаїття досвідів, ув обмежених умовах. Але окремі наративні елементи цього розмаїття — вони здебільшого походять з інших видів мистецтв.

Війна та ігролад

Одна з заповідей ігрового дизайну, яку я виніс для себе з років практики — якщо якась ігрова ситуація теоретично може статися, вона неодмінно станеться. І от, гра про війну, гра з українцями. Гра з біллю, зі смертю, з усім жахом. Якщо це не лінійний та ретельно зрежисований досвід, то яка вірогідність що кожен гравець буде переживати ці події саме так, як того хоче «режисер»? Риторичне запитання. Особливо якщо це багатокористувацька гра, побудована на змаганні, на домінації однієї зі сторін.

Гравці гарантовано будуть переживати події такої гри НЕ так, як ви цього очікували. Вони або не помітять контексту в запалові ігрової механіки (яка взагалі не про це, НЕ про трагедію й біль), або будуть свідомо чи несвідомо глузувати над учасниками ігрового світу. Ті-бежити (краще не гугліть) регдоли мертвих українців, наприклад — як це заведено вчиняти з ворогом у спільноті серії Battlefield. Тому що ігри це перш за все fun, аж до профанації й трешу — якщо можна щось зламати у дизайні, воно обов’язково буде зламано. Добрий дизайнер уявляє це з самого початку, й або перешкоджає цій можливості, або допускає її, як окремий тип поведінки гравця. Гравця, що вгризається в гру, ґвалтує її, тицяє й пробує на смак все, до чого може дотягнутися.

Тому не так важливо, чи мова йде про багатокористувацький режим чи ні, PvP чи PvE. Якщо в грі існує смерть як сутність — вона зі справжньої смерти з великою ймовірністю стане чимось нікчемним, респавном, миттю чорного екрану. Уявіть, що на екрані смішно вмирає український солдат, а в цей момент десь на фронті гине справжній український воїн. Чи готові розробники піти на таке, щоби буцімто представити світові проукраїнські наративи? Чи взагалі задумуються над цим розробники? Як донести вість про нашу війну, якщо її не помітять, або й сплюндрують? Перетворять на шоу, як це напевно й так уже відбувається в телевізорах жителів Заходу. Чи ви готові бачити це плюндрування на власні очі, від топових стримерів, та в оглядах популярних журналістів? This shitty cheap-ass shooter was made by some Ukrainians. Lol, I thought they are too busy being bombed!

Пошук шляху

Що мені зрозуміло на 100%, до досвіду війни не можна підходити в лоб. Війна це не про «стріляти», корінь цього досвіду в іншому — принаймні для більшости українців. Мистецтво має як завжди йти манівцями, шукати інші художні методи, щоби передати свій сенс. Схоже, що подібно думають розробники деяких українських інді-ігор про війну — Zero Losses від Marevo Collective (де росіянин везе у вантажівці на спалювання пакетовані трупи своїх «братушек»), чи новий задум нині військовослужбовця ЗСУ Стаса Шостака, про бар в оточеному ворогом місті.

Щодо мене, я точно поки не готовий створювати будь-що про цю війну. Врешті, в нашій історії є безліч подій та періодів, достатньо віддалених у часі, та які дозволяють глибоко рефлексувати нашу прокляту й благословенну ідентичність. А також показати світові, що Україна, принаймні як культура й як народ була завжди — в Середньовіччя, в Новий Час, і надалі. Я обираю саме цей шлях.

Отже, якщо ігри не є найкращим медія для важкого колективного досвіду, то напевно не варто поспішати. Або варто, але поволі — якщо ви вважаєте що пройшли через складну й важку рефлексивну працю. Адже хай там як, навіть якщо вестерни чи навіть росіяни випередять нас із відеоіграми про російсько-українську війну, вони ніколи не зможуть відрефлексувати її так, як це колись зроблять українці.

Я в це не просто вірю, я це знаю.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини.

👍ПодобаєтьсяСподобалось4
До обраногоВ обраному0
LinkedIn


Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Вот из-за таких как вы украинская культура там где она есть. У нас нет ни нормальных фильмов, ни нормальных игр которые бы раскрывали украинскую культуру, позицию по войне и так далее. Мы могли бы намного лучше.
Нельзя в секунду научиться и сразу начать делать что-то топовое. До хита должно выйти 10-20-100 попыток которые будут не удачные.
Вы не предлагаете общественную дискуссию — вы предлагаете массовое игнорирование, булинг и травлю тех, кто будет пробовать. Не помогаете и не хотите помогать ни продажами, ни рекламой — так хотя бы не мешайте. Но нет. Вы хотите присвоить себе монополию решать делать ли кому-то игру или нет.
Пусть вы запретите всем делать игры о войне если это не суперхит. Через 10 лет выйдет The War of Mine про Украину. Чем это нам поможет? Чем это поможет Украине? Чем это поможет войсках в Бахмуте? Да ничем — это просто подход чтобы потешить ваше больное эго. Игры нужны уже сейчас — и много. Какая-то из них выйдет более удачной, какая-то может стать хитом и тогда на Западе увидят эту игру, поиграет условный Джон из Калифорнии и задонатит лишние деньги на Украину. В фонд помощи пострадавшим, в фонд восстановления Украины, а может и на ЗСУ. Может быть именно этой сотни баксов хватит купить лишний беспилотник который спасет чьи-то жизни и унесет с собой несколько лишних орков или танк. Люди вернутся домой живыми. Чтобы Джон имел шанс задонатить — он должен как минимум не забыть о Украине, а для этого Украина должна оставаться в информационном пространстве на столько много, на сколько мы можем. Если вы реально хотите помочь, а не просто пытаетесь потешить своё эго, пытаясь установить моральную монополию на то можно делать игры о войне или нет.
Вместо этого, зайдите на тот же реддит и поддержать какую-то украинскую игру про войну (например store.steampowered.com/...​85510/Ukraine_War_Stories). Форумы, комментарии — каждый может сделать хоть что-то. Вместо этого вы заходите и говорите остальным разработчикам «я не делаю и ты не делай». А кто будет помогать? Вам очевидно не до этого. Война закончится, а вы всё будете рассусоливать.
Пока война не закончилась и если вы адекватный человек, который реально хочет хотя бы чем-то помочь стране — подумайте чем вы можете помочь информационному фронту. На западе поддержка Украины беспрерывно падает. В Австрии поддержка уже ниже 50% — потому мы и не видим оружия оттуда. Хотите дождаться пока во Франции, Германии и остальных упадёт? Если нет, и если вы реально переживаете за Украину — подумайте чем вы можете помочь. Кроме нас помочь поменять отношение на западе больше некому. Мы и есть последний рубеж. Может быть у вас есть какая-то идея — небольшой, но сильной игры или просто игры чтобы напомнить простому Джону о том, что война еще не закончилась и у нас всё еще умирают простые люди, что мы воюем в том числе за то, чтобы война не пришла к Джону. Делайте что-то. Иначе наше хваленое айти и геймдев в сорокамиллионой стране ограничится 1.5 игры о войне за год и такими вот постами умников о том «а этично или не этично делать хоть что-то».
Слава Украине!)

О, Господи! Це ше продовжується)
Мені дивно спостерігати псевдоетичні дискусії навколо цієї гри. Бо ці дискусії шо? правильно — псевдоетичні.
Я не експерт, але трішки люблю читати. Ось що я знаю.
Існує таке поняття: Підтверджувальне упередження. Суть його в тому, що людина завжди знаходить підтвердження своїм суб’єктивним твердженням підмінюючи об’єктивно нейтральні твердження або перекручують їх на підтвердження своєї думки.
На скільки знаю, то це не вважається когнітивною дисфункцією, проте на мою скромну думку таким є.
Кожна зі сторін обговорення — суб’єктивно упереджена, і ні на мить не збирається приймати факти іншої сторони, перекручуючи, або краще сказати, інтерпретуючи на власний лад.

Етика ніколи не була наукою. Це рекомендації. В кожному суспільстві або суспільно-політичній групі своя етика. І звісно на думку кожного — єдиновірна, тому що навіть для себе визнати, що ти можеш помилятися і бути не об’єктивним, — то дуже складно.

Або доведіть, що гра шкідлива, або замовкніть назавжди. Ладно, нє, не замовкайте, бо кожен має право на власну думку та її висловлення. Проте, перш ніж висловлювати свою думку, то застосуйте ті залишки когнітивних навичок, що у вас залишилися після використання твіттера, щоб донести свою думку, у вигляді даних, які піддаються аналізу. В такому випадку розробники можуть проаналізувати реакцію і САМІ прийняти рішення, як вчиняти далі.

Чомусь дуже мало обговорюють гемблінг. Де ігрові дизайнери використовують психологічні слабкості людини задля заробітку. Чомусь, якщо гемблінгова компанія сплачує податки, то це має право на існування. Гроші не пахнуть? Чомусь це аргументують, що людина сама обирає і сама винна, що встрягла в ігрову залежність. от що вам скажу. Жертва завжди невинна. І ті покидьки, які роблять такі ігри, свідомо використовують психологічні слабкості. Приймаючи офер, кожен з цих людей підписується, що буде наживатися на залежності людей. Етично? Але вам насрати. Бо у вашій системі цінностей зробити гру про війну — це 11 смертний гріх. Бо лише ви РЕАЛЬНО розбираєтеся, бо у вас дохріна досвіду в ігровій розробці, бо у вас бла бла бла бла.

Розробники Глорі ту зе Хіроус, мають повне право робити гру так, як вважають за потрібне і самі понесуть шкоду, або навіть кримінальну відповідальність, якщо порушать закон своєю грою. От тільки закон не в твіттері, закон не на ДОУ, закон не у вас на кухні.

цьомаю:*

Схоже вам дуже не до вподоби можливість суспільної дискусії та критики, і що розробники як такі можуть отримати негативний зворотній зв’язок під спільноти. Але подобається вам це чи ні, так буде завжди, якщо розроби будуть зачіпляти суспільно-важливі проблеми. Які дійсно не є наукою. І тому запитами «аналітичних даних», вікіпедійними витримками про когнітивні дисфункції, вотебавтизмом про гемблінг, чи просто образами ви від цього не захиститеся й не закриєтеся, ніколи.

Поки автор розмірковує над етичними складовими питання, русня кліпає гавно-контент/ігри/фільми і забиває увесь західний інформаційний простір своім баченням. Все шо можна, все треба робити. Навіть гівно. Впевнений, що до Вівальді були сотні тисяч посередніх музик, але без їх шляху, не стався б Вівальді та інші генії. З іграми та й іншою творчістю так само — треба пройти шлях, щоб почати робити якісно.

Перепрошую, а де російський ігровий (чи ще якийсь мистецький) гівно-контент по цій війні, який іще й забив простір? Є окремі випадки, але поки російське мистецтво показує себе в плані війни напрочуд імпотентно.
Так, є пропагандистські новини, але їм досить успішно ми протиставляємо своє — журналістику, репортажі, тощо.
Також є об’єктивно сильна російська культурна присутність по всьому світу. Але щоби її бороти, МП шутан ніяк не допоможе. Це неспівставні рівні.

Безперечно треба шукати способів докластися до української культурної присутности в світі. Але без розуміння задач, перешкод, відповідальности, це майже гарантовано будуть марні зусилля. Бо це важкий шлях, який потребує стратегічного мислення. В термінах геймдеву, це як скіпнути препродакшен. Плюс, я не думаю що наш геймдев настільки кволий, що йому треба проходити цей шлях із нуля. Як раз навпаки, він досить розвинутий щоби потенційно бути спроможним на щось видатне.
Але якщо ви навіть не хочете спробувати задуматися над цими речами — то ви тільки ускладнюєте собі шлях.

imgur.io/a/6f0×1GR

Видавець російський, який обійшов санкції через Кіпрські чи інші офшори. І так, в грі присутні російські війська.

Як на мене, ігри — це мистецький медіум. Як в мові граматика, а в музиці ноти, в іграх паттерни механік дозволяють виражати щось і передавати месседж. Більшість ігор, на жаль, таких як шутери, є про домінування і захоплення. Але є і винятки, такі як Papers, Please. Чому не можна зробити гру, ігрові механіки якої замість бажання захоплювати викликатимуть бажання берегти та захищати? Сприймати ігри як лише розвагу — це недооцінювати їх потенціал.

Підтримую автора і додаю цитату одного з військових, що висловився на цю тему (Цитату взяв з коментарів у ТГ):

’Гра- це гра, дехто з побратимів не розуміє мене як геймера який полюбляє зокрема і шутери і задає питання на кшталт «тобі на нулі мало війни?», На що я однозначно відповідаю- тут мене вбивають, тут ніхто не вмирає та не страждає, тут не має руйнувань, смертей та болі, бо це гра, на нулі я виконую національний та конституційний обов’язок, там вирує питання життя та смерті і це не можна порівнювати з грою, бо гра, то лише спосіб гарного проводження часу і ніхто не змушує нікого грати чи не грати взагалі, чомусь ніхто не протестує проти наявності радянських танків у WOT, при тому що ці танки окуповували нашу країну, а держава якій належали ці танки це ті самі кацапи, це держава яка організовувала Голодомори та знищували нас як націю, то де протести? Чи може якщо це білоруська гра то нічого страшного, можна взяти і радянського танчика, а коли українські розробники хочуть створити гарний продукт і поширити його на весь світ то треба цих розробників засуджувати та вставляти палки в колеса’

Тут справа в тому, що вони створили прикольну демку. Гра виглядає супер. А пересічного українця це бісить, що якийсь васі в 22 роки створив таке, а вони ні. І починається цкування.

Якби ця гра була в стилі насцяти пальцем на голову путіна ну а з путіна падають бомби — всі б сказали, клас. Оце так ржака. Бо такі ігри дебільні і відповідають їхнім розумовим здібностям. Розробники б не викликали зависті і не пробуджували в посполитих почуття мізерності.

Ну і додайте, що гра на релізі буде коштувати 2000-3000 грн, що всі ці кенцелятори не потягнуть і ніколи не будуть грати. Зате в танчікі всі весело ганяли 10 років ☺️

Сергію, перепрошую, але яким чином ви можете мене підтримати, якщо вочевидь наші погляди на відповідальність ігрового розробника не збігаються на 120%? :)

Щодо цитати, яку ви навели. Конкретний військовий дійсно може не бачити проблемности перенесення російсько-українського протистояння в ігровий світ. Але його побратим може вважати інакше — я, наприклад, бачив уже чимало критики військовими в твіттері ідеї багатокористувацького шутера про нашу війну.
І що тепер? Етична проблема не зникне, якщо ви та група ваших однодумців проведете перед нею умовну межу, й скажете: «це не про нас. У нас же гарні наміри. Гра це просто гра.»
В тому-то й справа, що ні. Гра це система сенсів, це творення чи переніс певного досвіду в змодельовані умови.
Але чи можна повноцінно змоделювати умови, якщо ця історія ще не завершена? Не дописана наша доля як народу, доля нашої державности, й т.д. Це ставить під певний сумнів майже будь-яку творчість на цю тему.

Окремо щодо аргументу «а от гру Х ви не відміняєте [бо вона не українська]!». Тут все максимально просто.
1. Негативний відгук спільноти був би незалежно від походження (Атомік Гарт очевидний приклад). Але спільнота реагує на те, що, як їй здається, вона може контролювати своїм фідбеком. Це продукти які зараз перебувають у розробці, тобто чия доля ще не вирішена. WOT давно вже в релізі, своїм зворотнім зв’язком ми зробимо гарантований нуль ефекту. Вас же є надія переконати.
2. Ви українець, історія наділила нас значно більшою відповідальністю, ніж нам можливо того хотілося би. В тому числі в плані зображення цієї війни. Відкинути це — тягне за собою тяжчі наслідки. І я говорю навіть не про осуд спільноти, а про те як нашу війну побачить світ.

Я не думаю, що наші погляди так розбігаються. Ігри — дійсно дещо більше ніж просто геймплей та фан і іграми можна просувати глибокі наративи, це всім очевидно.
Коли у мене взагалі виникла ідея сторювати цю гру, такою, якою вона подається зараз (Після вторгнення) — це було бажання втілити думки, досвід — побачений, пережитий і почутий, емоції. Не у мультиплеєрі з тібегами і рагдолами (Про це далі), а як якісну і глибоку сюжетну рефлексію. Я трохи поділюся наявними наробками щодо однієї з кампаній, яка буде охоплювати події на початку вторгнення і розповідати історію, що заснована на історії реальної людини, близької мені.
Це історія про розрахунок «Граду», рендер якого ми публікували незадовго після анонсу. Серед проблематик, які охоплює історія — людина на війні, конфлікти інтересів між військовими під час війни, колабораціонізм цивільних під час окупації, чи справді війна це «діло молодих», і власне — висвітлення звірств російської армії. Цій історії не потрібно чекати завершення війни, вона присвячена конкретному персонажу і його ролі у війні, в реальному світі ця конкретна історія вже скінчилась і для мене вона є сакральною і особистою. Але, саме через бажання втілити задумане так, як воно є в уяві і на папері — потрібні значні ресурси, які на тому етапі, тоді, потягнути було неможливо.
Тоді і з’явився мультиплеєр, як рішення, що дозволить залучити гравців, фанбазу та приверне увагу до проекту в тому числі на заході. Скажу відверто — особисто я, та інші розробники, навіть не оглядали такий варіант як етична складова мультиплеєру, в першу чергу через вже існуючі аналогічні проекти, та інше ставлення до мультиплеєру яке окремого піджанру взагалі, що зазвичай абстрагується від основної темтики гри в рамках якої існує і дарує гравцям виключно досвід геймплейної взаємодії у декораціях гри. Тобто наші думки з цього приводу знаходились у такий собі бульбашці.
Як і будь яка думаюча людина, я усвідомлюю і усвідомлював відповідальність подібного проекту. Ваш і інші відгуки допомогли зрозуміти сутність проблеми, що зараз випливла, тому я вас і підтримав

Я розумію й підтримую те, що ви хочете передати щось важливе для себе. Більше того, я з самого початку не розділяв твітер-гейту проєкту, штибу «вони просто наживаються на війні». Мені відверто не сподобалася ідея, але я дуже добре знаю що таке бульбашка ігрової розробки, тому й зокрема написав вам. Та й ваша продакшен логіка (почати з мультиплеєр-сервісу, потім на базі ком’юніті додавати кампанії...) була би в іншій ситуації дуже логічною.

Але. Мені здається, вам варто було би гарно подумати над художніми засобами. Різні формати ігроладу та наративу — наскільки вони підходять, якими вони постануть у чужих очах? Чи дійсно основний ігроладний verb вашої історії це «стріляти»? Можливо, ви хочете просто повторити добре знайомий вам формат, але ваша історія розкрилася би краще в інших умовах?
Як бачите, зараз виринає багато прикладів, коли розробники шукають етично допустимий та посильний за ресурсами спосіб передати свої думки. От, днями на ДОУ анонсували наративну РПГ про Маріуполь. Така ідея викликає значно менше спротиву, і схоже, що потребує значно менше коштів, ніж реалістик 1ст персон шутер. Бо, будьмо чесними, це супер дорогий жанр, який зможе потягнути небагато компаній в Україні, навіть серед дуже досвідчених.
Для інді розробника вибір засобів це взагалі вічна проблема, це нормально на ранніх етапах постійно міняти віжен (жанр, стилістику, сетінг...), різати кости, лаконізувати меседжі, відмовлятися від чогось зайвого, тощо. Навіть відмінити проєкт на ранній стадії — це абсолютно нормально, і часто трапляється, хоч і до біса боляче. Тобто в перегляді підходу, про який я кажу, нема унікальної ситуації, унікальна тільки тема й контекст.

Взагалі, будь-яке творіння перестає бути «тільки вашим» як тільки його бачить реципієнт. З іграми це в 100 разів гірше, бо інтерактивні. По досвіду свого минулого проєкту, дуже особистого, можу сказати, що й бачення самого автора міняється, поки пишеш історію. І зовсім міняється, коли дописуєш та публікуєш. Ти й звільняєшся від своєї теми, й відштовхуєш її. Твір відчужується від творця, стає просто картинкою, продуктом, чиєюсь розвагою. Певен що така доля будь-якої творчости. І ви напевно сильно інакше будете бачити своє сокровенне, коли воно відділиться від вас. Тому варто готуватися й берегтися до цієї миті.

Ця тема (війна) врешті ніколи й нікуди від нас не подінеться. Ніхто її не зможе забути. Я так точно ні, ви, певен, теж. Час може посилити вашу рефлексію, вона «настоїться» й розвинеться.
А можливо, ви знайдете прийнятний спосіб донести свої переживання вже дуже скоро. Головне не втрачати фокусу на своїй відповідальності, як творця й розробника.

Підписатись на коментарі