Що переживають дружини воїнів — досвід HR Program Management Team Lead у Plarium

Тетяна Даниленко — HR Program Management Team Lead у Plarium, яка вже пів року перебуває в статусі дружини військового. Її чоловік потрапив у лави ЗСУ в жовтні 2023-го, і відтоді життя обох кардинально змінилося. В інтерв’ю GameDev DOU Тетяна поділилася думками про те, як досвід, здобутий на роботі, допоміг їй адаптуватися до нових реалій, і чому сьогодні важливо говорити не лише про військових, а й про тих, хто на них чекає вдома.

«Репрезентації досвіду саме жінок, близька людина яких воює, практично немає». Чому важливо говорити про тих, хто чекає воїнів удома

В Україні кількість військовослужбовців наближається до мільйона. Більшість із них — чоловіки, поруч яких є жінка, що їх підтримує: кохана, мати, сестра... У медіа широко висвітлюють те, як почуваються військові, що вони роблять, які в них потреби, — і це, безумовно, правильно, бо вони герої. Однак я помітила, що репрезентації досвіду саме жінок, близька людина яких воює, практично немає. І це проблема. Адже через брак інформації й підтримки вони можуть почуватися самотніми, ізольованими, хоча й так перебувають у стресовій ситуації. Тому я вирішила ділитися власним досвідом, зокрема як це — бути дружиною воїна.

Не в останню чергу мені тут знадобилися навички, які я здобула як HR Program Management Team Lead у Plarium. За понад сім років роботи я зрозуміла, що важливо робити, коли трапляються великі зміни, як до них легше адаптуватися й чому вкрай важливо не губити комунікації з людьми.

Те, що мій чоловік може піти воювати, ми розуміли з перших тижнів повномасштабного вторгнення. Він стояв на обліку в Харкові, де ми й мешкали. За результатами медогляду був визначений як обмежено придатний. Це означало навідуватися до військкомату приблизно раз на місяць та проходити повторну комісію раз на пів року. Чоловік був готовий піти тоді, коли це буде потрібно. Довгий час обмежено придатних не мобілізовували, але потім це змінилося. Натоді він уже втомився чекати й хотів потрапити до війська.

Я його думку поважала й гадала, що зможу бодай морально підготуватися до моменту мобілізації, але виявилося, що це неможливо.

«Мене це шокувало не менше, ніж початок повномасштабної війни». Як упоратися зі звісткою про мобілізацію

Останній перед мобілізацією раз він пішов у військкомат відмітитися 2 жовтня 2023-го. Дорогою додому зателефонував мені й сказав, що має їхати на навчання — на збори дали день.

Емоції, які виникли в ту мить, були дуже незрозумілі. Але пам’ятаю, що мене це вразило не менше, ніж початок повномасштабної війни. Бо мобілізація означала шок і велику невідомість. Ти знову опиняєшся в ситуації, де не можеш ані планувати, ані думати про те, що буде завтра, не кажучи вже про тиждень чи місяць. У голові тоді дзвеніло, змішалося багато емоцій, які довелося стримувати, щоб не розклеїтися.

Пригадую, після того, як поклала слухавку, написала на роботі, що мені потрібен вихідний. Взагалі це те, що я рекомендую: коли ви дізнаєтеся про мобілізацію близької людини, поінформуйте керівника й візьміть відпустку, бажано — на кілька днів. Бо в цей період неможливо працювати й кожен момент, проведений поруч, має значення.

Наші дії з партнером тоді звелися до дуже маленьких кроків: переважно ми просто купували все, що могло знадобитися на навчаннях (форму, взуття, посуд), і збирали речі. І згодом придбане дійсно стало в пригоді: коли чоловіку видавали форму, не було потрібного розміру, тож те, що він привіз із собою комфортний одяг, усунуло зайвий стрес і додало впевненості.

Перший час ми не розпитували одне одного майже ні про що, не засуджували, не висловлювали жодних претензій — це недоречно. Краще приділити ці години турботі й іншим, справді важливим діям.

Наступного дня ми прокинулися дуже рано. Намагалися поснідати, але це було неможливо — забагато емоцій. Чоловік сказав, що його не треба проводжати, що ми лишаємося на зв’язку, і пішов сам. Коли за ним закрилися двері, емоції почали виходити назовні. Мене просто прорвало — стримуватися неможливо. Це істерика, сльози. І їх не варто зупиняти — краще дати собі змогу виплакатися. Так напруга виходить через тіло.

Цього дня я вирішила попрацювати: вважала, що так буде краще, що не буду сама і зможу перемкнутися на роботу. На щастя, я могла поділитися з колективом змінами в житті — й отримала підтримку та розуміння. Але, знову ж, працювати в таких умовах дуже складно. Тому краще або взяти вихідний, або попередити, що ви певний час не зможете бути настільки продуктивними, як раніше.

У день від’їзду варто поговорити з близькими, яким ви довіряєте і які можуть вас заспокоїти. У моєму випадку це — двоюрідна сестра. Я була з нею на зв’язку.

Також того дня до мене приїхала мама — привезла їжу. Думаю, якби не вона, я б так і залишилася голодною, бо не було сил навіть їсти, не те що готувати. Це схоже на стан гострої хвороби, коли ти не можеш сама про себе піклуватися. І це нормально. Цей стан важливо прийняти й дозволити собі в ньому побути.

«Відчуття такі, наче заново вчишся ходити». Що турбує в перший тиждень розлуки і де знайти ресурс триматися

З першого дня ми були з чоловіком на зв’язку — за змоги переписувалися й трошки зідзвонювалися. Його розподілили в піхотний напрям навідником БМП. Ми мали надію, що це лише початок і що ще з’явиться можливість змінити військову професію. Тоді нам обом було важливо адаптуватися до нового життя. Він розповідав, що багато хлопців у навчальному центрі сумні, мовчазні й дезорієнтовані — їх вирвали зі звичного контексту, тому це непросто.

Полегшенням для мене став дзвінок на другий чи третій день, коли чоловік сказав: «Я зрозумів, чого мені бракує, — збери посилку». Це було щось дрібне, ліхтарик і ще кілька речей, але я дуже зраділа. Так удалося матеріалізувати турботу через конкретні дії. Подібне відчуваєш під час волонтерства: коли допомагаєш комусь, здається, і самій стає легше. Список я отримала під кінець робочого дня, але зрозуміла, що не можу сидіти ще дві години за комп’ютером — мушу зірватися й бігти по необхідне, а допрацюю вже пізніше. Це нормальний стан і бажання.

Загалом перший тиждень після мобілізації близької людини — це період, коли варто сконцентруватися на тому, аби налагодити комунікацію: зрозуміти, о котрій годині і в якому форматі зручно спілкуватися. А ще це час для проживання того, що трапилося. У мене вже не було істерик, однак відчуття апатії, невизначеності не покидало.

Мені дуже сильно боліло всередині. І хотілося про це говорити якомога більше. Це такий собі терапевтичний хід: уголос ділитися з іншими (близькими друзями та людьми, яким я довіряю) тим, що турбує. Навіть якщо йдеться про одне й те саме, навіть якщо ви розповідаєте це одній і тій самій людині — все окей. Мені це було необхідно для того, щоб зрозуміти, де я і що відбувається.

У цей час корисно оточити себе тими, хто стикнувся з подібною ситуацією, аби почути інший досвід. Мені допомогли подкасти від Veteran Hub — «Кохані» (історії тих, хто стоїть опліч мільйона захисників і захисниць та чекають на своїх партнерів/ок з фронту, — ред.). Увімкнула їх на третій вечір після від’їзду чоловіка й дивилася один за одним. Так отримала розуміння того, що буде далі, що робити, аби стало легше.

Окрім того, одразу записалася в групу підтримки дівчат, що чекають коханих, — також від Veteran Hub (щоправда, самі зустрічі почалися пізніше). А ще в перший тиждень сконтактувала з сімейним лікарем: пояснила, що в мене величезний стрес, тому не завадять заспокійливі. Мені виписали пігулки, завдяки яким попервах я могла спати, їсти й потрохи повертатися до звичного життя.

Перший тиждень — це період, коли все обертається довкола дуже простих речей і дій, на які раніше я навіть не зважала. Однак тепер для них потрібно було докласти титанічних зусиль. Відчуття такі, наче заново вчишся ходити.

«Будь-яка дрібничка може стати тим, що зменшить рівень напруги й тривоги». Чому важливо розповідати воїнові про буденні справи

Після першого тижня шок трохи відходить убік. З’являється рутина. Але, наприклад, про продуктивність на роботі, як колись, у мене не йшлося. Я вже могла краще фокусуватися на завданнях, однак велика кількість комунікацій давалася складно. Тому тут раджу за змоги зменшити кількість робочих зустрічей і дзвінків.

Я дозволила собі не робити те, що потребувало сильних зусиль над собою. Наприклад, якщо розуміла, що не хочу мити посуд, — не робила цього. У той період ще відвідувала автошколу. Коли усвідомила, що мені важко даються лекції, відтермінувала іспит. Узагальнено скажу так: я виконувала програму-мінімум з того, що треба було робити, й намагалася якомога більше приділити часу тому, що може мене наповнити. Це не так просто, як здається, адже потрібно і згадувати, що приносить тобі радість, і знаходити в собі сили робити це.

Було очевидно, що мені й далі потрібен час на відновлення. Тому я запитала себе: що мене тішить, що може просто зараз перемикнути з негативних думок, відчуженості на позитив і підняти настрій? Я пригадала свою любов до природи й мистецтва. Тому поїхала до рідних у Полтавську область, де гуляла парками, музеями, зустрічалася з друзями, з якими легко, і ласувала смачненьким. Локальний туризм і народна творчість — це те, що допомагає мені впорядкувати думки.

Водночас ми продовжували списуватися і зідзвонюватися з чоловіком. Він ділився тим, що в нього відбувається, які труднощі виникають, що виходить, а що ні. І я робила те саме. Ділитися й розповідати про себе важливо. Здавалося б, навіщо йому, перебуваючи в зовсім іншому контексті, слухати мої оповідки про роботу? Та насправді це те, що тримає на плаву й дає відчуття дому, розуміння, що життя продовжується. Будь-яка дрібничка, навіть побутова, незначуща на перший погляд, може стати тим, що зменшить рівень напруги й тривоги. А ще важливо казати, коли у вас гарний настрій і що за день сталося хорошого, що вдалося добре зробити. Це підсилює воїна, адже він знає, що з вами все добре й що маєте вдосталь сил, аби впоратися з поточною ситуацією.

«Я це порівнюю з тим, як людина адаптується до нового місця праці». Як повернутися до звичної рутини

У другий місяць перебування чоловіка на навчаннях я зрозуміла, що мені дуже важливо сфокусуватися на простих звичках. Тоді я вже прийшла до тями, почувалася адекватною людиною, але якість життя була ніяка: не хотілося їсти, не могла рухатися, настрій пригнічений.

Тому я звернулася до своєї колеги, яка захоплюється здоровим способом життя. Вона мене менторила кілька місяців щодо їжі, сну, активності, психологічного стану. Я буквально звітувала у фото, що поїла, писала, скільки спала і як. Колега підказувала, що слід скоригувати, і це допомогло повернути банальний смак їжі, бо до того будь-яка страва відчувалася наче трава.

Також на другий місяць стартувала група підтримки, і я, на додаток до цього, записалася до психолога. Тобто в цей час я комплексно стала турбуватися про своє психічне й фізичне здоров’я, що дало результат: якість життя значно покращилася і я стабільніше почувалася в новій реальності.

Перший місяць — найгостріший період. Другий і третій — триває адаптація. З огляду на фах, я порівнюю це з процесом звикання до нового місця праці. Людина теж не з першого місяця приймає інші умови — потрібно якраз два-три, аби все зрозуміти й підлаштуватися.

«У мене стався фізичний і емоційний „відкат“». Чому зустрічі з воїном — це не лише про радість

Ближче до третього місяця навчань мій партнер ненадовго повернувся додому. Річ у тім, що ми хоч і були разом 10 років, та офіційно шлюб не укладали. Я завжди мріяла одружитися в Криму, коли його звільнять, бо це батьківщина партнера й ми страшенно любимо ті місця. Але... склалося інакше. Ми зрозуміли, що офіційно розписатися важливо просто зараз, адже це як мінімум дає ширші юридичні права: без статусу дружини мене могли б банально не пустити до коханого, якби він дістав поранення. Також це дає міцніший емоційний зв’язок, який дуже потрібен у важкі часи.

Здавалося б, цей період — коли він вирвався додому — мав бути наповнений романтикою, спокоєм. Але на ділі виявилося інакше. Тоді ми з дня на день чекали, що підрозділ із центру України рушить на фронт. Це дуже напружувало й гнітило — невідомість узагалі страшний стан.

Розподіл тоді так і не трапився, але після короткого часу разом ми знову розставалися невідомо наскільки, і в мене стався фізичний та емоційний «відкат»: я знову ніби перенеслася в день, коли чоловік тільки-но долучився до служби. Й усі ті емоції, хвилювання, проблеми, які вже здавалися пропрацьованими, повернулися. Виявилося, так траплятиметься щоразу, коли нам випадатиме нагода зустрітися. Просто з часом період адаптації скоротився, оскільки вже є напрацьований механізм дій.

І про ще одну перевагу, яку нам дало одруження. Я просила колег і знайомих привітати нашу пару донатом на Mavic для чоловіка. Чоловік хотів потрапити туди, де зможе працювати з дронами. Втім, просто так цього зробити не можна. Протягом усіх навчань він проявляв ініціативу й наголошував на своєму бажанні. Зокрема — записався на невеликі курси, які проводили безпосередньо там, де вчили їхній набір. Потім подав заявку на ще одне навчання. І саме тому ми вирішили, що треба зібрати кошти на його персональний Mavic — це зайвий раз підкреслило б його рішучі наміри працювати з дронами.

Напевно, спрацювало все в комплексі. Я досі пам’ятаю, як страшно було, коли чоловіка повезли з військової частини спочатку в Харківську, а потім у Донецьку область. На той час його призначили вже кулеметником, хоча рід військ залишався тим самим — піхота. Але на другий день після приїзду чоловіка звідти повернули й відправили на навчання операторів FPV. Тоді я дякувала всьому і всім, кому тільки могла, що склалося саме так. Сьогодні чоловік уже завершив навчання і зараз перебуває в команді з колегами, в яких переймає досвід.

«Життя не однотонне — не слід нехтувати його розмаїттям». Чому важливо не занурюватися з головою у військовий бік справи

Чи відкрила я у собі щось нове в досвіді коханої воїна — важко сказати, але точно переконалася у своїх опорах, внутрішніх і зовнішніх.

По-перше, моїм фундаментом були й залишаються люди. Я давно знала, що спілкування й коло оточення важливе, але тепер дивлюся на це під іншим кутом. Це не лише про родичів і близьких друзів. Це про людей, які готові ділитися своїм досвідом, тобто про групу підтримки, про те, хто може пояснити й підтримати в складну мить.

По-друге, важливий баланс різних людей в оточенні. Коли чоловік долучився до служби, я не стала військовою, але й повністю цивільною перестала бути. Я опинилася десь на перетині цих двох світів — і це непросто. Наприклад, мої цивільні друзі не завжди розуміли й розуміють мої тривоги, але це не привід відмовлятися від цих людей. З ними я досі можу розділяти спогади, обговорювати роботу, буденні речі, що теж важливо. Бо якщо зануритися з головою у військовий бік справи, можна втратити себе. Життя не однотонне — не слід нехтувати його розмаїттям.

По-третє, я зрозуміла, що стійко витримую складнощі. Це і про мобілізацію коханого, і про блекаути, і про нещодавні обстріли Харкова... Виявилося, мені не складно бути в надважких і стресових ситуаціях, бо я вже маю відрефлексований досвід і ліпше розумію саму себе. Це про те, що я здобула інструменти, які допомагають триматись і рухатися далі.

Тут я не втомлююся проводити паралель із роботою. У компанії на своїй посаді я звикла налаштовувати процеси, аналізувати зміни, які відбулися, і їхній можливий вплив, шукати рішення, обережно впроваджувати їх у нову реальність, структурувати все та документувати. Те саме і з життям. Трапилася велика зміна — я шукала рішення й налаштовувала процеси, щоби залишитися людиною. А ще — занотувала все у своєму інстаграмі. Бо це те, що я пропрацювала, і те, що може допомогти іншим.

Мій основний посил до тих, хто чекає на близьку людину вже чи тільки готується до цього, — не відмовляйтеся від людей довкола й не закривайтеся в собі.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини