«Записали діловодом, а призначили гранатометником». QA про мобілізацію, поранення в першому штурмі та повернення в IT

Останній рік Микита Чірешкін провів у лавах ЗСУ, захищаючи країну в 38-й окремій бригаді морської піхоти. До мобілізації він працював Software QA Team Lead в MysteryTag та QA Engineer в Murka Games, і зараз, після двох поранень та демобілізації, готовий повертатись у геймдев.

Микита розповів про тестовий тиждень на курсі від 3-ї штурмової, про мобілізацію та наскільки дієвим є відстоювання своїх кордонів та гідності у війську. Ми довідались, чому він обрав для себе позивний «Шрек» та чи відчуває підтримку країни, суспільства і компаній у процесі реінтеграції в цивільне життя та пошуку роботи.

«Бувало, що по п’ять днів без нормального сну». Про мобілізацію, БЗВП та вибір позивного

Десь за рік до того, як мене мобілізували, я взяв відпустку на роботі й пішов на тижневий курс у Третю штурмову бригаду — у них якраз була тестова програма. Коли я відтренувався тиждень у Києві, мені навіть виписали відношення на штурмовика. На той час я суто морально не наважився йти в «Трійку», та й розраховував на іншу посаду. Коли ти сидиш, спокійно працюєш, а тут треба йти, мобілізуватися, стріляти... Словом, тоді я не пішов.

Проте саме під час того тижневого вишколу в мене з’явився позивний — Шрек. Нам прямо на шикуванні сказали обрати. Хлопці почали придумувати щось «потужне», маскулінне, з попкультури: «Торнадо», «Самурай», «Термінатор», а я обрав «Шрек». Мене потім часто питали: «Чому Шрек? Чому не Халк?». А я Халка, як і всю супергероїку, не дуже люблю. Згодом, сам обмірковуючи свій вибір, згадав, що це був улюблений мультфільм моєї мами, та й я обожнюю цю франшизу. Якось на вихідних передивився всі чотири частини поспіль. Люблю цього персонажа. До того ж, як мені здається, ми дещо схожі з ним статурою та й характером.

Позивний — це ж певний меседж оточенню. Хтось хоче здаватися крутим і лякати, а мені ближче щось смішне, що викликає в людей хороші, добрі асоціації.

Минуло менше як рік після тих курсів, і так склалося, що мене мобілізували в морську піхоту. Морська піхота — непроста служба, простих бригад взагалі немає, але вони працюють на найгарячіших ділянках фронту.

Комунікація в армії працює і може вплинути на те, як ти будеш залучений, хоча це й не працює для всіх. Загалом 80% людей у навчальному центрі розподіляли в піхоту. Більшість були з областей та сіл, а киян, львів’ян чи жителів інших великих міст було дуже мало — можливо, відсотків 10.

Щодо самого навчального центру — готують класно, до цього питань немає. Ми тренувалися майже 50 днів. Ставлення в нашій бригаді було нормальним: я не бачив, щоб когось цькували чи принижували гідність. Але БЗВП дуже тяжке. На мою думку, воно не зовсім оптимальне в плані фізичних навантажень, оскільки фізичний стан більшості не витримує напруги і скоріше зношується, ніж поліпшується. Я сам атлетичної статури, був добре підготовлений, але навіть мені було важко. А там були хлопці й старші за мене, і не такі здорові фізично — у них просто очі були по п’ять копійок від навантаження, пустий погляд у нікуди наприкінці дня.

Тренувалися без вихідних: спочатку заняття до п’ятої-шостої вечора, а потім будівництво: окопи для занять та всю іншу інфраструктуру викопували й будували самі. Рубали дерева, тягали колоди, облаштовували бліндажі. Бувало, що по п’ять днів без нормального сну, оскільки вночі кожна тривога — це підйом. Після екватора БЗВП стало легше, почалися стрільби, вже дещо кращі стосунки з інструкторами, вивозили в місто інколи: купити солодкої води чи чогось смачного. Пощастило, що в нашому взводі інструктори були нормальні, не було відмов тим, кому було необхідне відновлення чи лікування.

«Зрештою вийшли тільки я і Назік, всі інші загинули чи були захоплені в полон». Про службу в морській піхоті, поранення та списання

Під час мобілізації у військовий квиток мені записали спеціальність «діловод», але фактично мене призначили гранатометником. А гранатометник — це лінійна піхота. Щодо напрямку, думаю, тут немає таємниці — Покровський напрямок. Існує думка, що якщо ти піхотинець, то ти не штурмовик, але це все «два в одному». Тобі доводиться виконувати обидва завдання: або сидіти в обороні, або йти на штурм.

У мене якраз було завдання йти на штурм, і саме тоді я й отримав поранення. Я просто не доїхав до точки. І, чесно кажучи, якби доїхав — навіть якби ми успішно штурманули й закріпилися — ймовірно, я б загинув. Така там була динаміка подій. Навіть якщо після оперативного успіху ти закріплюєшся, потім ворог робить із тобою те саме, що ти щойно зробив із ним. Командування це теж розуміє. Тому, хоч я і не експерт, та це часто виглядає як «тягни-штовхай», де ти рано чи пізно просто вибуваєш і тебе замінюють інші.

Поранення мене врятувало — до самого штурму справа не дійшла. Ми всі пішли на позиції в один день — 1 вересня. Зрештою вийшли тільки я і Назік, всі інші загинули чи були захоплені в полон. У нашої бригади були надзвичайно складні завдання, і зараз триває довге доукомплектування. Тож мені просто пощастило, я виграв у цій піхотній лотереї.

У мене немає такого досвіду, як у людей, які служать роками і можуть порівнювати, але те, що легке поранення без ампутації — це удача, є правилом. Після першого поранення почалися евакуація, лікування в шпиталі, відпустка та операція. Завдяки цьому я зміг пройти повноцінну, нормальну ВЛК і підтвердити свій реальний статус придатності.

Якщо говорити чесно, то в морській піхоті зараз відсотків 70 людей за станом здоров’я насправді непридатні для цього роду військ. Але система так працює, я розумію чому і не засуджую — у нас просто немає іншого виходу, цю діру на фронті треба кимось закривати. Мене ж через втрату слуху визнали непридатним до служби в морпіхах. Після цього я вже міг переводитися на тилову посаду й займатися тим, чим був у змозі.

Та коли я повернувся в підрозділ після відновлення, якраз був запланований другий вихід. На нього я міг би вже й не йти, бо мав висновок про непридатність, але все ж пішов підтримати хлопців уже як доброволець. Там, під час обстрілу, отримав ще одне легке поранення, після чого вже остаточно подав рапорт на звільнення зі служби за станом здоров’я.

Зараз реабілітація проходить нормально. Я повністю не чую на праве вухо — воно вже не відновиться ніколи, сприймає лише якісь наднизькі частоти. Але лівого вуха мені цілком вистачає для нормального спілкування з людьми. Почав займатися фізичними вправами. Спочатку було важко, бо постраждали нерви, але за пів року лікування я зміг це підтягнути й відновився досить швидко.

Якщо проаналізувати мій рік служби, то насправді суто на позиціях я був не так довго: місяць чекаєш на розподіл, потім майже два місяці БЗВП, потім злагодження, шпиталі, відновлення... Я б не сказав, що це був найкращий рік у моєму житті, але він точно був унікальним, мені дуже пощастило вижити. На Донбасі дійсно є щось особливе, навіть чарівне — там вловлюється якийсь «сайлентгіллівський» мотив, до якого прив’язуєшся. Психіка функціонує в дещо зміненому стані, ти перебуваєш ніби поза звичним світом, в іншій реальності. Тому залишати його потім було якось навіть тривожно.

Контраст із цивільним життям мені подобається, я лише кілька тижні як у Києві. Люди іноді помічають, що я військовий: щось запитують, дякують чи навіть пригощають чимось. Жодного відторгнення з боку цивільних я не відчуваю, та й не очікував нічого поганого. Поки просто насолоджуюся життям і шукаю роботу. З пошуком зараз трохи напружено, але це нормально — я тверезо розумію ситуацію на ринку праці в IT.

«Тебе більше не турбують такі дрібниці, як низька зарплата». Про пошук роботи й підтримку

Моя спеціальність — забезпечення якості (QA). Це не просто рутинна операційна робота, це про майндсет: як ти аналізуєш процеси, спостерігаєш за системою і що пропонуєш для її покращення. З огляду на це, глобально в професії нічого не змінилося. Твій аналітичний підхід та мислення залишаються найголовнішим чинником.

Проте технологічно ринок рушив уперед. Коли мене мобілізували, у нас в компанії ще не використовували AI-агентів. Зараз я бачу, що відстав від трендів десь на два роки — можливо, саме тому компанії зараз більше шукають вузьких спеціалістів під AI. Звісно, я використовував базові штучні інтелекти в роботі й раніше, але з агентами ще не працював. Думаю, наздожену цей матеріал досить швидко: зараз якраз проходжу інтенсивний курс із Claude.

Сам процес пошуку роботи я починав обережно. Спочатку взагалі не вказував у резюме службу — писав просто про досвід продуктового спеціаліста. Потім мені порадили все ж зазначити цей етап. Я додав, але якоїсь кардинальної зміни в динаміці чи ставленні рекрутерів спершу не помітив. Особливої підтримки чи якихось «авансів» з боку IT-студій я поки не відчув.

Згодом я опублікував окремий пост на LinkedIn, сподіваючись, що статус ветерана допоможе бодай зрізати кути на перших етапах. І ось це вже спрацювало — отримав кілька співбесід. Можливо, не зовсім у тих компаніях, про які я мріяв, і не пов’язані напряму з геймдевом, але я вдячний за ці можливості.

«Я двічі ледь не загинув. Після такого чітко розумієш: головне — ти живий»

Я розумію, що оффер не з’явиться миттєво. Було кілька успішних технічних інтерв’ю з хорошим фідбеком, але поки що без фінальної пропозиції. Зараз усім на ринку важко, це не легкі 2020 чи 2021 роки. Але те, що прямо зараз немає роботи в моїй сфері — взагалі не катастрофа. Завдяки війську я став набагато спокійнішим і стійкішим до стресу. З’явилося відчуття внутрішньої повноти й рівноваги. У мене немає ПТСР, я став більш урівноваженим, хоча це може здатися парадоксом.

Колись чув в інтерв’ю одного військового влучну думку: ти перестаєш стресувати через те, що у тебе не така висока зарплата, як ти очікував, чи що ти опинився на нижній фінансовій межі ринку. Тебе більше не турбують такі дрібниці. Я двічі ледь не загинув. Після такого чітко розумієш: головне — ти живий, твій організм функціонує і ти маєш свободу пересування. Я можу вільно ходити, можу поїхати за кордон. Це найважливіше.

І якщо від IT-індустрії особливих поблажок чекати не варто, то в контексті загальної підтримки ветеранів у мене дійсно зросла повага до держави. На відміну від негативних наративів, які інколи лунають в інфопросторі, нібито державі байдуже, я був приємно здивований реальним станом справ. На всіх етапах — від лікування, операцій, реабілітації й до повернення в цивільне життя — я відчував підтримку.

Нам доступно багато можливостей: і матеріальна допомога, і муніципальні програми, психологічна підтримка, арттерапія, волонтерські ініціативи та спортивні заходи. Для ветеранів роблять дійсно багато в міру наявних сил, відчувається реальна вдячність суспільства.

«Ніхто в армії не буде думати про вас і за вас». Поради тим, кого нещодавно мобілізували

Коли ти перебуваєш у цивільному житті, сидиш за комп’ютером і донатиш, твій світогляд працює інакше. Ти думаєш: «Я не можу так безглуздо вчинити зі своїм життям, це контрпродуктивно — просто взяти автомат і піти загинути в полі». Все твоє людське єство цьому пручається. Але коли ти потрапляєш у систему, все змінюється.

У нас на БЗВП ніхто не хотів іти в піхоту чи штурмовики. Усі 25 людей у моєму взводі фантазували, що стануть дронщиками — у ТЦК чи навчальних центрах часто багато всього обіцяють, аби просто знизити градус напруги в людей. Хоча реальність інша: під тим же Мирноградом оператори дронів через щільність вогню часто просто не могли вийти з позицій, і їх багато загинуло при відкаті.

Тому перша головна порада — обов’язково говоріть, заявляйте про себе і презентуйте свої навички ще на етапі розподілу та навчання. Тим, хто вас оформлює, нічого про вас не відомо. Ніхто в армії не буде думати про вас і за вас. Коли ми приїхали в підрозділ, з нами був хлопець — теж з IT, розробник. Його знання та мізки можна було б набагато ефективніше використати в іншому місці, а не в окопі. Але командир роти просто каже автоматично: «Ти піхота, ти піхота і ти піхота». І людина може просто промовчати й погодитися.

Якщо ти будеш мовчати й просто «схилиш голову», то з імовірністю 90% опинешся на першому-ліпшому штурмовому завданні. Потрібно чітко й упевнено говорити: «Я розбираюся в цьому, вмію лагодити техніку, керувати системами, програмувати, робити карти — що завгодно». Командири, можливо, й неохоче, але якщо ти зможеш себе правильно «продати», знайдуть тобі адекватне місце, де ти принесеш реальну користь.

«Коли на позиції йдуть усі твої товариші, у тебе вже немає особистого вибору»

Друга штука — вмійте аналізувати свої сили на КСП (командно-спостережному пункті), коли вам уже доводять безпосереднє бойове завдання. Основна мета солдата на війні — виконати наказ і зберегти життя. Якщо ви бачите, що завдання сплановано не зовсім оптимально, пропонуйте зустрічні рішення, комунікуйте: «Давайте переробимо, давайте подумаємо, як зробити інакше, щоб мінімізувати ризики». Звісно, не у всіх бригадах це проходить легко, але нагадувати про себе потрібно.

Ба більше, якщо ви відчуваєте, що психічно або фізично абсолютно не тягнете — про це теж треба заявляти. Тільки в жодному разі не кажіть слово «не хочу», бо «не хочу» в армії — це кримінальна стаття за відмову від виконання наказу. Потрібно говорити «не можу» та аргументувати це: через травму коліна, психологічний стан чи контузію. Для цього є відповідні юридичні та медичні процедури, рапорти, камери фіксації. Це важкий шлях, на вас чинитимуть серйозний психологічний тиск, але це законний спосіб зберегти життя, якщо ви тверезо розумієте, що завдання для вас є суїцидальним.

Проте, попри всі розмови про законні процедури чи СЗЧ, коли приходить вирішальний час, спрацьовує зовсім інший фактор. Вас маринують 50 днів у навчальному центрі, потім злагодження — і твій звичний цивільний індивідуалізм повністю стирається. Коли на позиції йдуть усі твої товариші, у тебе вже немає особистого вибору. Сказати в цей момент: «Ні, я люблю своє життя і я не піду, бо не можу» — психологічно набагато важче, ніж піти разом з усіма на смерть. Обов’язок — це не те, що обираєш ти, а те, що обирає тебе, коли всі йдуть. Саме тому в нашому взводі всі хлопці зрештою пішли на позиції. І майже всі там залишилися.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини