Варшава під російською окупацією, Одеса та распутін-рятівник. Огляд RPG The Thaumaturge від творців ремейка першого «Відьмака»

Коли студія Fool’s Theory та видавництво 11 bit studios анонсували The Thaumaturge, я подумав, що це готовий хіт. У команду входять вихідці з CD Projekt RED, які паралельно готують ремейк першого «Відьмака». Новачкам такий важливий проєкт ніхто б не довірив, тому сумнівів щодо навичок розробників не було.

Антураж Варшави, захопленої російською імперію, з домішками магії теж здавався неймовірно вдалим вибором. Вимальовувався широкий простір для драми та демонстрації справжньої суті окупантів. Коли ж ще показувати їхні звірства, як не під час повномасштабної війни з цим злом. Та й детективні елементи натякали на цікаві рішення в ігроладі.

Здавалося б, що взагалі може піти не так? Ну... як виявилося, багато чого. Зараз я поясню, чому The Thaumaturge — це доволі слабка RPG, в яку навряд чи захочеться грати українцям.

Нудна Варшава, заповнена росіянами

The Thaumaturge демонструє альтернативний 1905 рік. Переважна частина сюжету розгортається у Варшаві, хоча розпочинається історія в Грузії. Головний герой Віктор Шульський — тауматург. У міфології гри так називають людей, здатних підкорювати потойбічних демонів — салюторів. Завдяки своїм навичкам вони здатні зчитувати емоції, наміри та думки людей і в результаті маніпулювати ними. Через це тауматурги одночасно викликають захоплення та страх у населення.

Віктор постраждав, коли намагався приручити дикого салютора. Він порушив зв’язок зі своїм першим демоном упирем і поступово втрачає глузд. Протагоніст довго шукав, хто допоможе впоратися з проблемою, й зрештою знайшов потрібного цілителя в Південному Кавказі. Вилікувавшись, герой отримав листа від сестри Лігії, яка повідомила про загибель їхнього батька Станіслава.

Віктор вирішив поїхати в рідну Варшаву на похорони. За сюжетом, місто входить до частини Польщі, яка захоплена російською імперією. Відповідно, при владі знаходяться окупанти, а всюди зустрічаються ворожі солдати. Після зустрічі з Лігією та прочитання заповіту батька протагоніст вирішує дізнатися деталі його смерті. В процесі розслідування Віктор розкриє таємниці, змови та політичні інтриги, які окутують Варшаву.

Всі вище описані події виглядають як зав’язка. Саме так — це зав’язка тривалістю 8-10 годин. Коли знайомишся з експозицією, одразу стають очевидними головні недоліки сюжету. Історія дуже повільно розганяється. Хоч якась інтрига з’являється лише після цих десяти годин. Тоді ж приблизно стає зрозуміло, куди взагалі рухається сюжет. Млявий розвиток подій вбиває весь інтерес. З’являється стале відчуття, ніби прийшов на концерт, а замість основного шоу спостерігаєш розігрів. І він все ніяк не завершиться.

Проблеми з темпом посилюються будовою завдань. Сценаристи дуже багато уваги приділяють подіям, які опосередковано стосуються історії. Через це динаміка здається не тільки повільною, а й рваною та сегментованою. Оповідь намагається охопити та поєднати декілька ліній. Проте сюжет різко стрибає між ними, щоб тримати все в єдиному векторі розвитку. І це теж погіршує темп.

Серед персонажів є декілька цікавих особистостей, наприклад, друг дитинства головного героя Абауріцій. Він став ледве не кримінальним королем, але за цією ширмою приховується чутливий поет. Віктор теж непогано прописаний і складає враження цілеспрямованого та гордого чолов’яги. За допомогою діалогів можна трішки скоригувати його характер, та це все ж повноцінно сформований персонаж. Проте більшість героїв — максимально прохідні та нудні. Дуже часто вони з’являються епізодично й надовго зникають зі сцени.

Діалоги могли б оживити персонажів, проте й тут Fool’s Theory спіткала невдача. Розмови написані професійно, але вони розтягнуті й перевантажені лишньою інформацією. Гра намагається заглибитися у деталі, навіть якщо не обирати додаткових реплік. Це стосується не всіх бесід, але таке відчуття регулярно виникає при проходженні. Хочеться, щоб герої розмовляли лаконічніше та емоційніше. Мені дуже не вистачало експресії, бо без неї герої здавалися просто фальшивими.

Окремо треба відзначити антураж і провалений потенціал. The Thaumaturge дуже обережно й боязко розкриває проблеми окупації та царського режиму. Ця тема завжди знаходиться на задньому плані й повноцінно виринає в останній третині. Та навіть тоді гра не використовує всі можливості антуражу. Хоча за згадку Одеси спасибі, було приємно.

«Добрих росіян» в The Thaumaturge взагалі достобіса. Що й казати, коли один з головних супутників Віктора — це григорій распутін. Так-так, той самий. Тут він цілитель, гіпнотизер і просто супергерой, який хоче врятувати світ. Лінія з распутіним поставлено дуже криво, вже не кажучи про те, що спілкуватися з цим персонажем просто неприємно.

Попри всі вагомі проблеми, у сюжеті The Thaumaturge є й приємні моменти. Окремі детективні епізоди здатні викликати інтерес і навіть можуть привести до неочікуваного фіналу. Дізнаватися про минуле Віктора теж доволі цікаво, адже у головного героя були жахливі стосунки з батьком. Та й гострі бесіди з персонажами трапляються. Проте це лише проблиски позитиву серед фундаментальних проблем, які заважають отримати від сюжету хоч якесь задоволення.

Шерлок Холмс для дошкільнят

Квести в The Thaumaturge побудовані за єдиною схемою. Головний герой проводить розслідування, шукаючи зачіпки серед оточення або в діалогах. У грі вони називаються спостереженнями. В процесі використовується спеціальне чуття тауматурга. Вона показує маршрут до необхідного пункту призначення та область, в якій необхідно шукати інформацію.

Кожен доказ має свій знак, пов’язаний з певним персонажем. Щоб розпізнати його, потрібно спочатку знайти предмет, відгомін спогаду чи емоції, які точно належать цьому герою. Тоді Віктор зможе зчитувати символ в подальшому розслідуванні.

Завдяки зачіпкам робляться висновки, однак це також залежить від прокачування. Дерево навичок протагоніста ділиться на чотири лінії: серце, дія, слово та розум. Вони називаються межами тауматургії. Їхній загальний рівень підвищується разом з придбанням вмінь у кожній з гілок. І від цього показника залежить, чи зможе Віктор зробити висновок, коли знайде зачіпку.

Виходить своєрідна перевірка навичок, характерна для RPG. Наприклад, якщо спостереження вимагає 3 очки у лінії слова, а у героя вкладено лише 2, то повноцінно зчитати його не вдасться. Звучить ніби цікаво, проте механіка не працює з двох причин.

У The Thaumaturge насипають неймовірно багато досвіду за прочитання записок та пошук будь-яких зачіпок. У вакуумі рішення непогане. Розробники винесли в газетні вирізки та різноманітні листи дуже багато інформації про навколишній світ. Вона дійсно доповнює антураж і дає краще уявлення про події, що оточують основний сюжет.

Проте це все ще записки, які ніхто не любить читати. Тому розробники вирішили мотивувати гравців досвідом. Однак через проблеми з балансом у грі ніколи не буває моментів, коли не вистачає рівня якоїсь з гілок. Якщо досліджувати світ та приділяти трішки часу додатковим квестам, прокачування йтиме на випередження. І це проблема, бо тоді вся суть перевірки навичок втрачається.

А друга причина, чому механіка не працює — автоматизація детективного процесу. Гравцю необхідно лише шукати зачіпки серед оточення. Висновки з’являються й складаються у ланцюжки самостійно. Користувач ніби збоку спостерігає, як із зачіпок виринає важлива для завдання інформація та формується нова ціль. В результаті детективному процесу не вистачає додаткового інтерактиву та більшої залученості гравця.

І все ж навіть в такому обмеженому форматі доволі часто цікаво спостерігати, як з’являються частинки пазла і складаються в цілісну картину. Основні квести намагаються інтригувати й поступово розкривають сюжет. Та й розробники відверто намагалися розбавити загальний шаблон. Наприклад, є завдання, де упир насилає видіння і треба обрати правильний маршрут на локації, орієнтуючись на червоний туман.

На кожній місії також доводиться багато розмовляти з персонажами. Діалоги супроводжуються певною постановкою і не завжди зводяться до «балакучих голів», як це буває в RPG. Та й загалом у The Thaumaturge вистачає зрежисованих заставок на рушієві, за допомогою яких подається частина сюжету. Для ізометричної рольової гри це доволі нетипове рішення. Ролики точно з’їли помітну частину бюджету проєкту.

Повноцінні додаткові квести виконані за принципами основних. Вони намагаються створити аналогічне відчуття розслідування та розповісти певну історію. Наприклад, заглибити гравців у минуле Віктора. Шкода, що ці оповіді дуже рідко викликають якийсь інтерес. Проблеми тут такі ж, як і у випадку з сюжетом — недостатньо цікаві персонажі, повільний темп, тягучі, водянисті діалоги та надто слабка інтрига.

Окрім великих побічних місій, є ще доручення формату «міські легенди». Вони з’являються, коли Віктор взаємодіє з випадковими зачіпками на локаціях. Всі ці місії зводяться до великої кількості біганини на локації та пошуку декількох спостережень серед оточення. Контекст та події подаються виключно в текстовому форматі без крихти різноманіття.

Та найгірше, що у «міських легенд» просто відсутні нормальні розв’язки. От біжиш ти вулицями Варшави, знаходиш натяки на підпільний боксерський клуб, збираєш зачіпки й знаходиш адресу. Йдеш туди, уявляючи, що зараз будуть якісь конфлікти між власниками та бійцями, рейд поліції або міжнаціональні битви. А тобі в результаті пишуть текстом на екрані декілька речень, як ти взяв участь в одному з двобоїв, і показують чорно-білу картинку.

Це виглядає як жарт, згенерований штучним інтелектом. І так закінчується кожна «легенда». Фінал не відповідає зачіпкам і не дає ніякого задоволення. Проходження квестів такого формату відчувається як дарма згаяний час.

Тепер про варіативність завдань. У фіналі основних квестів зазвичай є вибір з декількох варіантів. Він визначає, як завершиться місія. Частина реплік розблоковується, якщо у конкретні гілки прокачування вкладена необхідна кількість балів. Про цю проблему я вже розповідав: через зламаний баланс з досвідом ці варіанти завжди були доступні. Інколи розгалуження відкриваються завдяки знайденим зачіпкам. А ще одна репліка диктується гординею — вродженою вадою головного героя.

Розробники перетворили негативні сторони характеру, які Віктор здобуває, коли приручає салюторів, в елемент механіки. Кожна вада належить до певної гілки прокачування та посилює її. Проте лише вроджена може диктувати репліки в діалогах. Якщо обирати варіант, пов’язаний з гординею, то вона буде міцнішати в душі протагоніста. Я часто користувався репліками, продиктованими вадою, і з часом вони почали блокувати або навпаки відкривати певні рішення.

Варіативність у квестах зазвичай формує місцеві розгалуження, після яких історія знову йде заданим шляхом. Паралельно Віктор робить локальний вибір в діалогах і формує взаємини з персонажами. Вони впливають на закінчення The Thaumaturge. Проте в процесі проходження важко зрозуміти, наскільки велике значення має те чи інше рішення. З однієї сторони, це добре, бо гравці утримуватимуться від пошуку ідеального варіанту. А з другої, важливість вибору майже ніколи не відчувається, а це серйозна проблема для будь-якої RPG.

Обмежена тактичність з демонами в бою

Детективний процес при виконанні завдань часто переривається на битви. Це ще одна важлива ланка ігроладу, якій Fool’s Theory приділила чимало уваги. Сутички виконано в покроковому режимі, проте поля тут немає. Головний герой стоїть навпроти ворогів, а раунди відлічуються на шкалі зверху.

У головного героя є набір з 12 активних навичок, які поступово відкриваються при прокачуванні кожної з гілок. Вміння діляться на швидкі, повільні, поступової дії та удари по концентрації. Перші найслабші, проте активуються в поточному раунді. Другі — сильніші, але вимагають більше часу на підготовку.

Треті — це прокльони, які поступово відбирають здоров’я. А якщо зменшити концентрацію до нуля, то відкривається можливість нанести спеціальну потужну атаку. Вона зазвичай віднімає близько двох третин здоров’я.

Салютори теж повноцінно беруть участь у битвах. Активним може бути тільки один з них, але між раундами можна перемикатися між власними демонами. У всіх восьми потойбічних істот є свій бойовий стиль. Наприклад, один поповнює запас життя Віктору та отруює противника, інший — віднімає концентрацію та скасовує ворожі атаки, а третій — завдає шкоди пропорційно здоров’ю цілі.

Чергувати салюторів в битвах змушує спеціальний захист ворогів. Щоб зняти його, необхідно атакувати демоном, який належить до відповідної лінії прокачування. Якщо цього не зробити, то противник отримуватиме значно знижену шкоду. Загалом рішення гарне, бо вносить невеликий тактичний елемент. Доводиться відходити від стандартної манери битви та застосовувати різних салюторів.

Навички головного героя теж мають пасивні ефекти, які можна налаштовувати. Саме вони купуються в чотирьох гілках дерева прокачування. У кожного вміння є комірки, куди можна помістити додаткові бонуси. Сюди відносяться шанс на підвищення шкоди, активація щита для себе, додаткове зняття концентрації та інше.

Загалом пасивні ефекти дозволяють трішки підкоригувати свій стиль бою. Є можливість зробити ставку на прокляття й періодичну шкоду або удари по концентрації. Проте це незначні відгалуження від основного шляху, який у всіх гравців однаковий. А тому й досвід від боїв буде дуже схожим. Це стосується й битв з салюторами. Вони відрізняються від звичайних лише ефектами, які демон накладає на Шульського та своїх захисників.

Загалом сутички не хочеться сильно критикувати. Бойова система функціональна, нормально працює й демонструє декілька цікавих рішень. Інколи приємно та навіть необхідно експериментувати з салюторами, а в другій половині проходження вороги здатні кинути виклик. Проте відчуття захоплення чи хоча б азарту битви дарують дуже рідко. Вони не змушують ретельно зважувати кожен крок та й загалом містять мало простору для маневрів. Тому й враження від боїв залишається нейтральним.

Геймдизайнери змилувалися й не стали додавати сутички через кожні двадцять хвилин, і на цьому спасибі. Битися доводиться переважно один або два рази при виконанні квесту. А аніматори та художники-кінематографісти Fool’s Theory додали пристойне різноманіття атак для Віктора, салюторів та ворогів. Спостерігати за активацією навичок — найприємніша частина сутичок.

Похмура ізометрія без української локалізації

Світ в The Thaumaturge поділений на невеличкі локації. Переміщення між ними відбувається через екрани завантаження. Для цього треба взаємодіяти з трамвайною зупинкою або каретою. Райони Варшави спроєктовані як хитросплетіння вуличок на невеличких площ. Є декілька історичних будівель, а подекуди можна знайти фото їхнього реального вигляду у 1905 році.

На локаціях реалізовано вільне переміщення. Гравці здатні заходити у будь-яку з доступних споруд, якщо це не ніч. У The Thaumaturge діє зміна пори доби, а перемотати час до потрібного періоду можна на будь-якій лавочці. Механіка активно застосовується у квестах, коли, наприклад, потрібно прибути на вказане місце вранці або після обіду.

Атмосфера в The Thaumaturge меланхолічна й пригнічена. Художники застосовували тьмяні кольори, багато відтінків сірого, вишневого та коричневого. Загальний стиль підкреслює настрій великого міста, яке знаходиться під окупацією та поступово тоне в різноманітних проблемах і розбіжностях.

Графіка, якщо судити загалом, непогана. Як для ізометричної RPG, у The Thaumaturge доволі деталізоване оточення, на вулицях зустрічаються чимало NPC, текстури гарно пропрацьовані, а динамічне освітлення підкреслює загальну атмосферу. Тут треба подякувати технології Lumen та Unreal Engine 5 загалом.

Проте варто також відзначити ряд нюансів та недоліків. Моделі персонажів в роликах виглядають доволі примітивно, особливо це стосується лицьових анімацій. При переходах між локаціями текстури часто завантажуються на очах. А в налаштуваннях обов’язково потрібно виставляти максимальний рівень графіки, інакше картинка виглядатиме надзвичайно мильною.

Окремо згадаємо локалізацію, а точніше — її відсутність. Видавництво 11 bit studios додає українську у переважну більшість своїх релізів. Чому The Thaumaturge стала винятком, здогадатися неважко. Це RPG з купою діалогів, тому переклад міг виявитися надто дорогим. Проте читати таку кількість тексту англійською з урахуванням місцевих термінів банально важко. До того ж діалоги написано зі спробою передати дух епохи, що теж додає складності. В результаті вже за годину відчуваєш втому від постійної необхідності перекладати текст.

Чи варто грати

The Thaumaturge — це той випадок, коли на папері концепція здавалася чудовою. Проте практична реалізація підвела ледве не у кожному аспекті. У грі банально немає за що зачепитися. Всюди помітно втрачений потенціал або нестачу глибини. Це першочергового стосується сюжету, який завжди виходить на передній план в ізометричних RPG.

Мені складно рекомендувати The Thaumaturge хоч комусь з українців, особливо з огляду на антураж. Гру можна спробувати хіба що заради декількох цікавих епізодів в сюжеті та десятка складних битв ближче до кінця. Після проходження гри Fool’s Theory стало якось лячно за долю ремейка The Witcher. Сподіваюся, студія врахує помилки та отримає бюджет на створення якісного проєкту.

6/10

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини