«Полон виявився таким же страшним, як і Азовсталь». Project Management Team Lead у Plarium — про батька в полоні, його стан та труднощі обміну

Аліна Смокова — Project Management Team Lead у Plarium, батько якої понад півтора року перебуває в статусі військовополоненого. Він став на захист України у 2018-му й на початку повномасштабного вторгнення боронив кордони Маріуполя в складі «Азову». Востаннє Аліна говорила з ним у травні 2022-го, а коли наприкінці того ж місяця весь гарнізон вийшов з «Азовсталі» в полон, зв’язок обірвався.

В інтерв’ю GameDev DOU Аліна розповіла, чому її батько пішов у військо, що про нього відомо сьогодні та чому зараз — саме час привертати увагу до теми повернення військовополонених.

«Завдяки татові я пройшла школу правильної любові до своєї країни». Про військову витримку й останні слова перед полоном

Тато пішов служити у 2018-му, задовго до повномасштабного вторгнення. Це волелюбна, віддана Україні людина з непростим характером. І хоча ми не завжди були неймовірно близькими, саме завдяки йому я пройшла школу правильного, як на мене, патріотизму: тобі може не подобатися стан справ у твоїй країні й хотітися кращого, але ти маєш її любити попри все. Я вдячна татові за те, що дав мені це усвідомлення.

Імовірно, зараз я його в дечому ідеалізую, але дозволю собі це. Бо тато — супергерой, на якого я дуже сильно чекаю.

На початок повномасштабної війни він був разом з усім своїм підрозділом, з усім «Азовом» у Маріуполі. Вони опинилися в оточенні досить швидко — майже з перших днів. 86 днів тривала оборона Маріуполя, але, звісно, довго триматися в таких умовах було неможливо. Бракувало їжі, води, медикаментів, оснащення...

У той період тато особисто виходив на зв’язок приблизно раз на три тижні. Іноді, коли довго не отримувала від нього новин, писали побратими — я їм за це дуже вдячна. Це були темні часи, і навіть плюсик у телеграмі ставав ковтком повітря.

Моменти, коли вдавалося поговорити саме з татом, я згадую й досі. Бо його слова тримали мене тоді й тримають зараз. Він жодного разу не поскаржився, не пожалівся. Натомість казав, що все буде добре, заспокоював. І це при тому, що на той час я перебралася з Харкова до центральної, відносно безпечнішої частини України. Інколи відчуваю сором, адже він, здається, підтримував мене більше, ніж я його.

Ближче до кінця березня 2022-го люди почали масово підписувати петиції про порятунок гарнізону «Маріуполь» за будь-яку ціну. Тоді я сподівалася на екстракцію (процес виведення особового складу будь-якої армії з ворожого середовища в район, контрольований дружніми силами, — ред.). Та й не лише я — багато хто з родичів військових, що там були. Чекала, що одної миті вогонь припиниться, що з’явиться третя сторона (як тоді видавалося, Туреччина) та посприяє тому, щоб весь гарнізон вивезли в безпечне місце. Втім, цього не сталося.

Був лише один раз, коли він вийшов на зв’язок і сказав: «Аліно, нам дуже важко. Кричіть, будь ласка, за нас. Просіть про допомогу. Бо ми кричати вже не можемо». Тоді вони вже були на «Азовсталі», відрізані від усіх (у квітні 2022-го, — ред.). Не знаю, як інші, а особисто я тоді розуміла: якщо захисники залишаться на «Азовсталі», то загинуть.

Та довго так тривати не могло. Й у травні 2022-го за наказом верховного головнокомандувача всі, хто залишився на «Азовсталі», вийшли та здалися в полон. У такий спосіб намагалися зберегти життя особового складу, але полон виявився таким же страшним, як і «Азовсталь».

Пам’ятаю останнє, що тато сказав мені напередодні: «Не здавайся і борися». Так я намагаюся робити й до сьогодні.

«Це максимально кепська ситуація». Як мала відбуватися комунікація щодо полонених і яка вона насправді

Насправді я взагалі майже не пам’ятаю період життя, коли відбувалися всі ці події на «Азовсталі», коли захисники тільки вийшли в полон. Все як одна чорна пляма в голові.

Коли воїни здалися в полон, транслювалася думка, хоч і неофіційно, що це — на кілька місяців, а потім усіх їх повернуть додому (після боїв за Маріуполь у російському полоні опинилося понад 2,5 тисячі українських бійців із заводу «Азовсталь», — ред.). Це був не найкращий, але принаймні якийсь варіант. Він дозволяв зберегти життя особового складу. Тоді я була дуже наївна і сподівалася, що до кінця літа побачу тата. Якби могла повернутися в минуле, сказала б собі не плекати марних надій.

Тоді ж піднялося багато медійного галасу, писали петиції... Коли воїни вийшли в полон, утворився громадський рух, саме у вигляді організацій: Асоціація родин захисників «Азовсталі», «Жінки зі сталі» (матері й дружини воїнів). Довкола цих організацій усі й об’єднувалися.

Ми почали активно комунікувати з державними структурами. Для родичів було відкрито спеціальні канали зв’язку з представниками ГУР, СБУ, Національного інформаційного бюро.

Тоді ж почалася комунікація з Червоним Хрестом. (Без)діяльність цієї організації — чи не найбільше розчарування всіх українців, не тільки родичів військовополонених.

Як усе мало відбуватися? Червоний Хрест мав виступати гарантом безпеки, правильного процесу виходу в полон, гарантом дотримання всіх правил міжнародного права щодо поводження з військовополоненими. Але нічого такого представники цієї організації не зробили. Що зазначено у Женевській конвенції про поводження з військовополоненими? Країна-агресор, яка їх утримує, має забезпечити зв’язок полоненого з родиною. Хто це має контролювати? Міжнародний комітет Червоного Хреста. Так само ця ж організація має перевіряти умови утримання полонених, чи надавали їм медичну допомогу, чи забезпечили їжею. А що каже Червоний Хрест зараз? Нічого. Вони не можуть перевірити військовополонених, бо росія такої можливості не надає. Все. І це максимально кепська ситуація.

Як мені повідомляв сам тато, ще до полону, він не був поранений. Але в нього є хронічні захворювання, які могли загостритися. І я дуже сумніваюся, що це турбує тих, хто утримує наших воїнів.

Раз або двічі на місяць я регулярно телефоную до Червоного Хреста. Проте щоразу чую одні й ті самі фрази: «Ми нічого не знаємо, доступу до полонених не маємо».

Востаннє я отримувала інформацію про тата від його побратимів, яких звільнили з полону в травні 2023-го. Вони сконтактували зі мною і дуже сухо та коротко сказали: «Все більш-менш нормально, він живий, тримайтеся, чекайте». Хлопці, котрі виходять, з певних причин обережно про все розповідають, тому й інформація така обмежена. «Більш-менш нормально» — це як? Картину доповнює хіба що моя уява...

Відтоді вже минає восьмий місяць. Більше я нічого про нього не чула. Наших воїнів перевозять з місця на місце. Але чи перевозили мого тата і де він бодай теоретично — мені невідомо.

Я знаю, що українські держструктури, які залучені до процесу обміну військовополонених, роблять усе можливе для їхнього звільнення. Зокрема — ГУР, яке цим переважно і займається. Я точно знаю, що мій батько фігурує в списках на обмін (це підтвердили ще в липні 2022-го). Але мені невідомо, за яким принципом когось звільняють раніше, а когось — пізніше. Не те щоб я сумнівалася в прозорості процесу, це — реальність. Бо уявімо, просто уявімо, що є чіткий список, кого мають звільнити наступними. Наша сторона запрошує на обмін конкретних людей, а країна-агресор відмовляє. І що робити далі? Про який спланований, структурований обмін може йтися?

«Будь-яка публічність може вплинути на обмін». Чому про полонених нечасто говорять публічно, а зараз цю тему активно порушують

Ще минулого року, коли історія з полоном тільки почалася, родичів просили особливо не галасувати в медіа, не публікувати фото полонених, ховати їхні обличчя. Окрім того, я підчистила свій інстаграм, а потім узагалі закрила його. Подумалося, що так буде безпечніше насамперед для тата. Адже будь-яка публічність може вплинути на обмін. Якщо військовополонений стає дуже медійним, його навряд захочуть швидко віддати або він буде «дорого коштувати». Тому тривалий час майже ніхто з мого оточення не знав, де служив мій тато і що з ним.

Але не так давно я усвідомила, що нічого не відбувається. Я не галасую, а далі що? Тато досі не вдома. Тому я вирішила потрохи відкривати соцмережі й говорити про це. Коли відкривала інстаграм для репосту допису з фотографіями акції на підтримку військовополонених у Харкові, у мене тремтіли руки. Чи правильно я роблю? Чи не нашкодить це татові? Це тремтіння і страх спричинені лише одним: у мене ні над чим немає контролю. Звідси й сумніви.

Але я рада, що зробила це. І тепер галасуватиму всюди, де тільки можу. Інші родичі військовополонених гарнізону «Маріуполь», з якими ми спілкуємося в закритих групах, також бачать у цьому сенс. З грудня ми активніше виходимо на мітинги, бо всі зрозуміли, що просто сидіти й чекати неможливо.

Ми хочемо привернути увагу нашої влади, країн-партнерів, ЄС, ЗМІ та просто людей по всьому світу, щоб підняти шанси на виживання й повернення наших захисників і захисниць. Можливо, вони згадають, усвідомлять, що дуже багато воїнів і досі в полоні. І жодних правил поводження з ними росія не дотримується — це міжнародний злочин. Можливо, наші акції створять тиск на країну-агресора в питанні обмінів, бо їх немає, особливо для азовців.

«Не забувайте про військовополонених. Кричіть про них». Як не опускати руки й допомогти повернути воїнів додому

Як я досі тримаюся? Не знаю, чесно. У мене були дуже важкі періоди, коли я буквально не вставала з ліжка. Наприклад, після теракту в Оленівці (у ніч з 28-го на 29 липня 2022-го окупанти вбили щонайменше 53 захисників Маріуполя: вони підірвали барак в Оленівці, куди напередодні перевели 193 військовополонених, — ред.). Я плакала, не відповідала на повідомлення, просто лежала. Здається, навіть дихати не хотілося.

Але, певно, тато зарядив мене останніми словами: треба триматися. Я маю бути сильною заради нього. Хоча б для того, щоб, коли тато повернеться, мати вдосталь сил і ресурсів підтримати його.

І безмірно тримає на плаву ідея, що, поки війна не закінчилася, ми не маємо права здаватися в принципі. Звісно, бувають дні відкатів: вони потрібні, у всіх вони є. Тоді я даю собі право поплакати, пожаліти себе. Але потім встаю і йду.

Дуже сильно підтримують люди довкола. Коли я відкрила свої соцмережі й розповіла про ситуацію з татом, мені стали писати з усіх регіонів. Це були слова добра, побажання якнайшвидшої зустрічі. Як тут опустити руки? Тата чекаю не тільки я! І йому буде це приємно почути.

Ще мене неабияк рятує робота. Інколи я думаю, що занадто поринаю в неї. Але це фактор стабільності. Це — рутина в гарному сенсі цього слова, бо на роботі все зрозуміло, тут неймовірні люди й підтримка.

Тобто загалом стан — стабільно «не дуже». Але варіантів немає: тримаюся і вірю в краще.

Момент нашої зустрічі прокручую перед сном кожного вечора. Уявляю, як повертають тата і як я його вперше бачу. Мабуть, на якомусь мазохістському рівні перебираю в голові можливі сценарії, в якому стані він повернеться, щоб бути готовою.

Я скажу йому «дякую». Скажу, що люблю його, що він удома і тепер усе буде добре. А потім, звісно, приділю йому ще багато часу. Доведеться пройти медогляди та забезпечити для нього все необхідне. Я нещодавно перебирала татові речі й зрозуміла, що з одягу вдома пара штанів, футболок та светрів. Усе решта — в Маріуполі й уже, ясна річ, знищено.

А далі я продовжу виходити на акції, підтримувати родини військовополонених, поки не повернуть усіх азовців і не лише їх.

Що ще сказати? Не забувайте про військовополонених. Кричіть про них. Бо лозунги «Полон вбиває», з якими ми виходимо сьогодні, — це не просто слова. Він дійсно вбиває. Пам’ятайте про захисників. Бо вони не можуть кричати за себе. Вони не можуть навіть подзвонити своїм родинам.

Робіть усе заради перемоги. Так чи так, а наближення перемоги пов’язане і зі звільненням полонених. Не опускайте руки: донатьте, волонтерте. Кожен має робити те, що в його силах.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини