Про третій рік в ЗСУ, цінності і геймдев-спільноту. Інтерв’ю з розробником та військовим Стасом Шостаком

Український інді-розробник Стас Шостак третій рік служить у лавах ЗСУ. У своєму інтерв’ю 2023 року він багато розповідав про те, як почав створювати ігри, а також про вибір не тікати від мобілізації на початку повномасштабного вторгнення. Сьогодні, два роки потому, наш співрозмовник ділиться думками про те, як за цей час змінився він і його особисті погляди — на армію, українське суспільство й навіть культуру.

«З часом починаєш бачити логіку, за якою все працює, і розуміти, чому так відбувається». Про те, якою бачить армію зсередини

— Два роки тому ви розмірковували про те, як змінилися у війську. Тепер минуло ще більше часу. Чи з’явилися нові інсайти?

Станом на зараз я в армії вже два з половиною роки, з досвідом як у дуже тилових підрозділах, так і в бойовій бригаді (хоч і не на передових позиціях). Великих інсайтів більше не було. Навпаки, як особистість, я згасаю з кожною втратою друга або знайомого.

Чим далі, тим більш рівно сприймається вся армійська дикуха і майбутні перспективи, стаєш просто функціональною оболонкою, яка виконує задачі і чекає вечора, щоб перепочити, — і більш глобального кінця, щоб повернутись до свого людського стану.

— В очах деяких цивільних армія має певний образ: це щось страшне й несправедливе. А якою ви її бачите?

Армія, з якою я стикався, — це несправедлива й дурна система, у якій співіснують кращі і гірші люди, виконуючи зараз найважливішу справу. З часом починаєш бачити логіку, за якою все працює, і розуміти, чому так відбувається, і що за цією логікою інакше бути не може — у ній просто своє поняття справедливості.

Так, багато позицій в армії — це страшно, але це супутнє до виконання важливих завдань. А сидіти вдома під обстрілами «шахедами» й балістикою — просто страшно і без користі.

— Як ви та ваше оточення ставитеся до цивільних? Чи є моменти, які хотілося б їм донести?

Більшість хотіла б знову ними стати і залишатися :) Цивільні загалом — занадто розмите поняття. Всі прекрасно розуміють, що серед них є люди, які допомагають і вкладаються у виживання чи розвиток країни, а є просто пасажири, які чекають, щоб усе якось розрулилося без них.

«Десь армія рухається вперед, десь назад». Про розвиток технологій і бюрократії в ЗСУ за роки повномасштабної війни

— Як ви зазначили раніше, ви не завжди були на одному місці та посаді. Розкажіть про ваш шлях в армії.

Зі старту я пройшов навчання як піхотинець (базова підготовка у Британії) та артилерійський розвідник на радіолокаційній станції (умовно, бо робочих зразків в учбовому центрі не було).

Після розподілу по частинах спочатку займався списанням автозапчастин в артилерійській бригаді, а потім у механізованій (піхотній) бригаді виконував багато різних завдань, бо командування розпізнало в мені певні здібності, і робота часто була не за званням.

У різний час був пов’язаний з координацією артилерії та БпЛА, управлінням артилерією під час бою, підтримкою різних технічних систем для ефективної роботи артилерії та БпЛА, плануванням та іншими задачами. Виходить, що так чи інакше я весь час був в артилерії, але жодного разу не стріляв із гармати — скоріше займався так званим менеджментом і технічно-комп’ютерними процесами.

— Як змінилася армія за ці два з половиною роки?

Я не можу говорити за армію на лінії бойового зіткнення, але в керівних і планувальних органах, з одного боку, багато процесів перейшли в більш ефективну електронну площину, а з іншого — значно зросла кількість повторного перенесення однієї й тієї ж інформації з таблиці в таблицю в різних форматах.

Також з’явилося багато зайвих паперів для процесів, які раніше виконувалися простіше. Це пов’язано з так званою антикорупційною діяльністю — хтось у певний момент вирішив, що треба запровадити більше звітів і перевірок. Десь армія рухається вперед, десь назад.

— Які нові технології з’явилися? Наприклад, я перебуваю в Києві й наочно бачу роботу РЕБ-ів, мій телефон стабільно «знаходиться» в Білорусі, якщо не в Арктиці. Чи можете назвати технології, які можуть стати інноваційними для нашої війни?

При мені фокус змістився з артилерії на FPV — спочатку з дикими перегинами, але зрештою баланс стабілізувався, і всі зрозуміли, кого для яких завдань ефективніше використовувати. В іншому все, як у всіх.

— Знаю розробників, які, завдяки ігровому досвіду, створюють VR-системи для навчання військових. Чи траплялися вам такі випадки? Чи використовували ви свій досвід розробника на користь війська?

Я розробляв у своєму підрозділі деякі інструменти для аналітики та планування, але ми використовували їх досить локально, і це не зайшло надто далеко. Також регулярно зустрічаються розробники, які пишуть корисні скрипти для автоматизації певних процесів — це досить звична справа. З більш глобальними проєктами, такими як симулятори, я вживу не стикався.

«У мене немає ані сил, ані бажання з кимось про щось дискутувати». Про моральні цінності та відсутність часу на творчість

— Ви писали, що раніше могли ставитися доволі зверхньо до людей, які не з умовної «айтішки». Які люди оточують вас зараз? Які їхні цінності? Які цінності тепер у вас?

Зараз я можу відчути себе своїм із будь-яким військовим, незалежно від його бекграунду, — аби це була людина, яка розуміє, що вона тут робить, а не «здобувач зірочок на шеврони» ціною чужих життів.

З малознайомими цивільними, які не з моєї бульбашки, складніше: майже у всіх проскакують тригерні фрази, виправдання власної бездіяльності, засудження якихось процесів без розуміння, чому вони відбуваються, чи ще щось таке — після чого відпадає бажання далі спілкуватися.

— Чи є у вас побажання до геймдев-спільноти стосовно того, як вони могли б підтримати військових чи ветеранів?

Побажання одне, і не тільки до геймдев-спільноти — трошки викупати. Я розумію, що людина здатна сприймати лише найбільшу проблему, яку мала в своєму житті, але багатьом бракує навіть мінімального емоційного інтелекту. Наприклад, не варто жалітися на заборону виїзду чи кілька відсотків податку тим знайомим, які щотижня під ударами FPV-дронів та артилерії їздять на позиції.

Так само не варто розповідати дружинам військових чи вдовам, як ваш чоловік, брат або кум ховається від ТЦК чи купив інвалідність і виїхав до Польщі. Якщо вже совість дозволяє так чинити, то має ж бути бодай якась клепка в голові, щоб не ділитися цим із тими, хто так не робить і чиє життя значно важче.

— Як вплинула ваша служба на взаємодії з іншими розробниками в галузі? Чи відчуваєте ви підтримку?

Від розробників і організаторів конференцій я отримав і продовжую регулярно отримувати величезну підтримку — як моральну, так і у вигляді постійних масштабних зборів на потреби моїх підрозділів. Дехто з тих, хто допомагав, з часом мобілізувався сам.

Власне, описана мною підтримка стала можливою завдяки нашим зв’язкам через Twitter — ця соцмережа стала для мене основним вікном у навколишній світ поза армією і допомагала у багатьох важких моментах.

— Чи приходили вам під час служби ідеї для нових ігор? Знаю випадки, коли геймдев-розробники навіть в окопі продовжують щось створювати. Як це відбувається у вас?

Після переведення в піхотну бригаду, коли командування побачило в мені потенціал, у мене взагалі не залишалося часу на щось поза службою — подивитися серію серіалу, скупатися і поспати хоча б 7 годин було за щастя місяцями без вихідних.

Але результат моєї роботи був добре помітний: мене поважають і цінують, відпускають у відпустки, як належить. Тому в ці затяжні робочі періоди мені, в принципі, нема на що скаржитися — без мене якась робота або не була б зроблена, або виконана гірше й повільніше, що могло б вплинути на ефективність деяких підрозділів.

Однак сил чи бажання робити щось креативне поза службою в такому режимі, звісно, не залишалося.

«Те, що я вважав вигаданим і надто крейзі, виявилося звичайними армійськими буднями»

— Як, на вашу думку, війна впливає на українське суспільство? Чи бачите ви якісь позитивні зміни в українській культурі завдяки війні?

Я бачу дуже обмежений сектор суспільства, тому не можу адекватно судити. Я видалився з геймдев-чатів, де деякі розробники з піною у рота кричали, що переїдуть до Польщі, якщо піднімуть податок ФОПам, бо цю жалюгідність просто смішно читати.

Загалом мене вже мало цікавить та частина суспільства, яка не збігається з моїми моральними орієнтирами. У мене немає ані сил, ані бажання з кимось про щось дискутувати: людина або робить, що може, щоб ми вистояли, або мені нецікава.

За українську музику я спокійний, бо в нашій сімʼї за це відповідає дружина — після моєї мобілізації вона пішла працювати в державну організацію Український Інститут, що займається просуванням українських проєктів за кордоном і допомагає українським артистам виступати на міжнародних фестивалях.

За геймдев я не переживаю, бо достатньо молоді, що не буде мобілізована, розвивається в цьому напрямку та має величезний прогрес і успіхи.

Єдине, за що я переживаю, — це кіно. Не уявляю, як воно виживе в цих умовах.

— Чи змінилося, до речі, ваше сприйняття ігор/фільмів, які відтворюють військові конфлікти, після реального військового досвіду?

Багато чого змінилося — те, що я вважав вигаданим і надто крейзі, виявилося звичайними армійськими буднями.

У неочікуваний бік змінилося сприйняття фільмів про боротьбу добра і зла. До повномасштабної війни я більше цінував історії без чорно-білих сторін, де всі по-своєму сірі — так звані «реалістичні». Але в наш час, як на мене, набагато більше користі приносить пафосне героїчне кіно, яке вчить, що зі злом потрібно боротися, попри складність і жертви.

Так, більшість такого кіно має небагато спільного з реальністю, але цей настрій має допомагати глибокому тилу робити правильні речі.

«Про життя після війни я навіть боюся думати». Про погляди на майбутнє та побажання читачам

— Як військові ставляться до нескінченних новин про перемовини? Чи замислюєтеся про те, чим будете займатися після війни? Чи залишаться ігри вашою справою?

У моєму колі спілкування люди особливо не мають часу глибоко обговорювати чи обдумувати цей новинний дурдом — у всіх є завдання і робота, яка найближчим часом не зміниться незалежно від розвитку подій. У цьому плані нам, напевно, легше, ніж багатьом цивільним.

Про життя після війни я навіть боюся думати. Коли цей момент настане, я, напевно, надовго «посиплюся» і буду здатний лише усвідомлювати все і всіх, кого ми втратили, поступово повертаючись до нормального життя з новими реаліями. А далі, сподіваюся, знову повернуся і до геймдеву, і до зйомок фото та відео.

Як творча людина, я в цьому величезному плюсі порівняно з більшістю — все пережите так чи інакше знайде вихід у творчості й, швидше за все, зробить результат лише кращим, як би погано мені від того не було.

— Наступне питання може здатися занадто інфантильним, тим не менш: що допомагає вам психологічно триматися?

Щовечора, якщо немає робочого завалу, намагаюся перед сном подивитися хоча б пів години якогось кіно чи серіалу, пограти на Steam Deck або на гітарі — і менше думати про те, як міг би жити й розпоряджатися часом у цивільному житті.

— Наостанок, може ви хотіли би щось побажати читачам цього інтерв’ю?

Не сипатись. Якими б поганими не були новини, за три роки війни ми все ще маємо змогу читати їх в інтернеті — зі світлом, водою, в неокупованих містах. Попереду ще багато поганого, загиблих не повернеш, але якщо триматися один одного і працювати не лише для власного збагачення, а й для покращення того, що навколо, — може стати краще.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини