«Через ігри можна показати сучасну технологічну Україну». Інтерв’ю з Senior Producer у Netflix Games Світланою Костильовою
Українка Світлана Костильова побудувала кар’єру в найбільших західних компаніях — від PlayStation і Riot до Netflix Games. Сьогодні вона працює над наративними іграми в одному з найамбітніших напрямів індустрії, а паралельно розвиває благодійний фонд Leleka Foundation, який допомагає українським медикам на фронті і вже залучив понад $13 мільйонів.
Ми поговорили зі Світланою про те, як працювати в Netflix, чим відрізняється корпоративна культура США та України, чому технічний досвід дає перевагу продюсерам і як ігри можуть працювати як інструмент культурної дипломатії.
Від системного аналізу в Україні до масштабів PlayStation та Riot. Про технічний бекграунд, переїзд до США та роботу над інфраструктурою Wild Rift
— Чи можете коротко розповісти про свій бекграунд і який у вас був досвід у геймдеві до Netflix?
З цікавого — в Україні я в геймдеві не працювала. У мене інженерний бекграунд, я прийшла з software development і більшу частину часу працювала саме в цій сфері. У Штатах я з 2012 року. До цього працювала в Astelit, зараз це Lifecell — там більше була системним аналітиком і project-менеджером, тобто класичний інженерний софт-бекграунд.
У геймдев я потрапила вже після переїзду в США, і це одразу були великі західні компанії. Першою була PlayStation — я працювала як технічний project-менеджер, займалася масштабуванням інфраструктури, зокрема розробкою web accessibility guidelines. Це була більше бекендова історія, підтримка ігор, але вона дала розуміння того, як працюють великі компанії і процеси всередині них. І плюс — технічний бекграунд у цьому дуже допомагає.
Після PlayStation я перейшла в Riot Games. Спочатку працювала як контрактор — це досить типова схема, коли ти заходиш у компанію на «контракт», а потім, якщо все ок, переходиш у full-time.
— А де саме відбувся цей перехід — від бекендових задач до тих ролей, які вже привели вас у Netflix Games?
Я прийшла в Riot для роботи над Wild Rift — це мобільна версія League of Legends. Тоді гра ще була в розробці, і команді потрібен був технічний продюсер і програм-менеджер для підготовки до глобального запуску.
Якраз тут і стався цей перехід. Коли у тебе є технічний бекграунд і досвід у продакшені, це дає можливість зайняти таку нішу технічного продюсера. Бо продюсери бувають дуже різні: хтось більше про креатив, cinematic, pipeline, а хтось — про технічну частину. Я якраз потрапила в другу категорію.
Спочатку я займалася інтеграцією з внутрішніми сервісами платформи — це була моя основна зона відповідальності. А далі вже підключалася до більш широких задач: сервіси, релізи, підготовка до глобального запуску. Це насправді дуже комплексна робота, бо кожна країна має свої вимоги, свій compliance, і це все потрібно технічно імплементувати.
У великих компаніях ти в результаті займаєшся всім, що потрібно для запуску продукту. І тому я часто кажу, коли менторю продюсерів: технічний бекграунд це дуже велика перевага.
— Після Riot у вас був ще якийсь досвід перед Netflix Games?
Я пропрацювала в Riot чотири з половиною роки. Після запуску Wild Rift я ще займалася eSport-напрямом.
Я очолила команду розробників, яка готувала перший чемпіонат Wild Rift у Сінгапурі. Відповідала за операційну готовність і підтримку всієї ігрової інфраструктури під час турніру. Там було багато технічних і продакшн-задач: ти працюєш з eSport-командами на місці і готуєш гру так, щоб у неї можна було стабільно грати під час самого турніру. І вся ця підтримка, це критично важливо.
Велика частина цього — продакшн, і від нього нікуди не дінешся.
Між кіно та геймінгом у Netflix. Про ігри за мотивами Black Mirror та американську культуру «радикальної щирості»
— Як вам вдалося потрапити до Netflix Games? І як загалом проходив процес відбору, що стало мотивацією?
Що стало мотивацією — гарне питання. Насправді іноді просто потрапляєш у правильне місце в правильний час.
У мене якраз завершувався один проєкт у Riot і починався новий. І частина моєї команди з Wild Rift перейшла в Netflix Games. Для мене це було відкриттям — навіть зараз багато хто питає: «А що, у Netflix є ігри?» Є. І тоді для мене це теж було: «Вау, щось нове».
Це були люди, яких я добре знала — сильні спеціалісти, з великим досвідом і любов’ю до ігор. І для мене це був сигнал: якщо вони туди йдуть, значить там відбувається щось цікаве. Плюс Netflix тоді тільки починав розвивати цей напрям і проводив нетворкінг — запрошували людей з індустрії, розповідали про стратегію, підхід, як будують команди.
Я сходила на один такий івент, і мені реально було цікаво. Говорили про нові можливості, про те, чого тоді ніхто ще не робив. Плюс там були дуже сильні люди, яких просто цікаво слухати.
Після цього я почала дивитися вакансії, знайшла позицію, яка мені підходила і була як точка росту. Це була роль програм-менеджера, але з міксом роботи і над внутрішніми проєктами, і над іграми. По суті, Netflix studio продюсери — це така прослойка між девелоперами і внутрішніми командами: супровід команди розробника від прототипу до релізу, включаючи юридичні питання, локалізація — всі центральні сервіси.
Сам процес відбору був доволі швидкий, близько тижня, але інтенсивний. У мене він пройшов досить просто, без десятків спроб чи довгого очікування.
— Чи не було у вас відчуття, що перехід з Riot і роботи над таким великим брендом, як League of Legends, у Netflix Games може бути певним «даунгрейдом» у кар’єрі?
Ні, у мене не було таких переживань. Мені здається, це трохи застаріле мислення — що кожен наступний крок обов’язково має бути «вище» за попередній.
У Штатах зазвичай дивляться не на назву позиції чи гучність проєкту, а на перспективу: яка в тебе зона відповідальності, що ти реально можеш робити, які рішення приймати і куди ця роль може тебе привести. Так само важлива стратегія компанії, що вона планує, який у неї горизонт розвитку.
Тому для мене це точно не виглядало як пониження. Навпаки, сам факт потрапити в Netflix — вже цікавий досвід. І ще одна важлива річ — культура. Там зовсім інший підхід і дуже сильні люди. Для мене це був один із ключових факторів, можливість працювати з такими спеціалістами і постійно вчитися.
Плюс особисто мені цікаво пробувати різноманітні проекти. У Riot ти все одно довго працюєш в межах одного великого продукту, а в Netflix є можливість працювати з дуже різними проєктами, від менших до дуже масштабних. І це дає набагато ширший досвід і більше свободи вибору.
— Як виглядає ваша робота зараз у Netflix Games? Чим вона відрізняється від попереднього досвіду?
Зараз я працюю senior producer у напрямку narrative games — це ігри, де наратив є основою продукту.
Останні три роки я працюю з Night School Studio. Це одна зі студій, яку придбав Netflix, і вона стала внутрішньою. І те, що ми зараз робимо, багато в чому нове для індустрії. Якщо раніше ти часто рухаєшся по вже зрозумілих процесах, то тут більше про створення чогось нового.
Різниця ще й у стартовій точці. У класичних видавців потрібно переконати гравця завантажити гру. У Netflix є вже сформована аудиторія, яка приходить за досвідом, і це змінює підхід. Водночас це створює багато нових технічних і дизайнерських викликів.
«У великих компаніях ти стаєш універсальним солдатом: або сам розбираєшся в конкретних речах, або знаєш, до кого звернутися»
Моя роль — це знову така «прослойка» між девелоперською командою і внутрішніми командами Netflix. І скоп дуже широкий: я працюю з командою від самого початку, через усі фази розробки. Це і механіки, і відповідність технічним вимогам, і інтеграція з сервісами, і відповідність загальній стратегії Netflix.
Тобто потрібно вміти і «зумитись» у деталі, і дивитися на продукт зверху, як він вписується в загальну картину. У великих компаніях ти стаєш таким універсальним солдатом: або сам розбираєшся в конкретних речах, або знаєш, до кого звернутися. І важливо, щоб продукт у підсумку відповідав не лише якості гри, а й загальній стратегії компанії.
— Чи можете сказати, над яким саме проєктом ви зараз працюєте? Він ще в розробці чи вже релізнувся?
Він ще в стадії розробки, тому я не можу про нього говорити. Хоча дуже хотілося б.
Але можу навести приклад уже релізнутого проєкту. Це якраз про те, що Netflix намагається робити щось нове для індустрії. Я для себе це називаю таким «moonshot», висадкою на Місяць, коли ти робиш щось, чого раніше ніхто не робив.
Наприклад, гра Thronglets, яку Night School Studio випустили на початку минулого року разом із сьомим сезоном Black Mirror. І це був не просто проєкт «за мотивами» серіалу, як зазвичай роблять. Це було органічне продовження історії.
У сезоні є епізод Plaything, який якраз про гру. І в самому епізоді були QR-коди — ти міг одразу після перегляду завантажити мобільну гру і продовжити взаємодію з тим самим світом. Тобто ти буквально переходиш із серіалу в гру: взаємодієш із персонажами, стежиш за ними, впливаєш на їхній стан. Це такий прямий міст між контентом і грою, і саме такі речі Netflix зараз намагається робити.
— Наскільки відчутна різниця корпоративних культур між західними компаніями і українськими?
Я б не дуже узагальнювала. В Україні теж є компанії зі зрілою культурою, і на Заході я бачила команди з токсичністю і хаосом.
Але якщо говорити про типові відмінності, то в американських компаніях дуже високий рівень комунікаційної культури. Від тебе очікують, що ти вмієш чітко говорити, доносити думки конструктивно.
Є навіть такий термін — extraordinary candor. Це про те, що ти можеш говорити складні речі прямо, без «дипломатичного туману», але при цьому не переходити на особистості і не робити це агресивно. Ти можеш висловлювати незгоду, аргументувати свою позицію, чути іншу точку зору і не сприймати її як щось особисте. І це дуже відчутно в тих компаніях, де я працювала.
В українському контексті, з мого досвіду, часто є дві крайнощі: або люди мовчать, бо «керівник знає краще», або навпаки, говорять дуже прямо, не думаючи, як це звучить.
У західних компаніях, і зокрема в Netflix, є така «золота середина» — комунікація має бути конструктивною. Навіть негативний фідбек подається так, щоб це допомагало, а не руйнувало розмову. І цьому прямо навчають: є внутрішні матеріали, приклади, як це робити. Це частина культури.
Системна допомога та $13 млн для тактичної медицини. Про заснування Leleka Foundation, роботу з корпоративними донатами та боротьбу з вигоранням
— Хочу поговорити про фонд Leleka. Що стало точкою входу, мотивацією і яку роль ви зараз виконуєте?
Чесно, у мене навіть не було питання мотивації. У 2014 році я вже була в Штатах, коли почались події на Майдані і перша хвиля війни на Сході. І бути далеко — дуже специфічний досвід: ти читаєш новини, бачиш, що відбувається, а виходиш на вулицю, і там звичайне життя.
У мене вся родина в Україні, і сидіти осторонь взагалі не було варіанту. Навіть якщо ти живеш в іншій країні, ти залишаєшся українцем, адже це свідомий вибір. Для мене це частина ідентичності.
Коли почалась війна, багато українців у США почали збирати гроші і допомагати. Я через знайомих вийшла на Юру Кубрушко, він тоді вже займався тактичною медициною, турнікети, аптечки. І для мене було важливо, що це не абстрактна гуманітарка, а конкретні речі, які рятують життя в перші хвилини після поранення.
Я почала збирати донати через своє коло і передавати їх в Україну, але досить швидко стало зрозуміло, що треба масштабуватись. У Штатах для цього потрібен статус благодійної організації — 501©(3), який відкриває зовсім інші можливост. Наприклад, компанії можуть матчити донати співробітників — і це значно збільшує обсяг допомоги. Майже всі великі компаніі як Google та Netflxi мають значні матчінг програми. Але для цього потрібно бути офіційною організацією і максимально прозорими.
Так ще з двома українцями ми зареєстрували фонд у 2014 році. Зробили це доволі швидко, бо розуміли, що є можливості і їх треба використовувати системно.
— Я так розумію, що саме з того моменту фонд і почав повноцінно працювати?
Так. Ми зареєстрували фонд у листопаді 2014 року. Я є співзасновницею і досі входжу до ради директорів.
У нас дуже невелика команда, троє директорів, ми працюємо на благодійних засадах..Також наша команда має комунікаційного директора — джина, що грає ключову роль в комунікації з донорами і групу волонтерів які нас підтримують.
Через те, що команда маленька, ти фактично займаєшся всім: стратегія, збір коштів у Штатах, представництво фонду. Ми організовуємо багато заходів, щоб утримувати увагу американської аудиторії.
За весь час ми зібрали понад 13 мільйонів доларів. Але для мене важливіше інше — це більше 15 тисяч медичних рюкзаків. А якщо врахувати, що один рюкзак може врятувати до 10 людей, то це вже зовсім інший масштаб.
«Я іноді жартую, що у мене дві роботи: вдень в Netflix, вночі в Leleka»
Ми також закуповуємо евакуаційні машини, антидронові системи для медиків. І дуже важливо, що в нас є команда в Україні, яку очолює Ірина Гук. Вона зареєстрована з 2023 року, і з нею працюють ще близько 20 волонтерів, які напряму взаємодіять із медиками.
Таким чином, ми закуповуємо обладнання по всьому світу, воно приїжджає в Україну, де команда його пакує і передає медикам. Вони також займаються збором коштів на місці. Загалом, якщо рахувати з волонтерами, то наша команда налічує приблизно
— Як вам вдається поєднувати роботу в геймдеві й діяльність у фонді і не «вигорати»?
Я іноді жартую, що у мене дві роботи: вдень в Netflix, вночі в Leleka. Це справді два повноцінні зобов’язання, і це непросто. Але я вже майже не думаю про це як про щось надважке, це свідомий вибір. Та і, чесно кажучи, зараз важко всім.
Мене дуже мотивують не абстрактні, конкретні люди в Україні. Це мої друзі, знайомі, люди, які захищають мою родину, і якщо їхній свідомий вибір — йти в армію, то мій — зробити все, щоб у них була можливість повернутися.
На початку повномасштабної війни це було складно. Я була в Польщі, займалась логістикою благодійної допомоги, і паралельно я працювала. Фактично вночі працювала, вдень займалася волонтерством і це виснажувало.
Зараз я сприймаю це не як спринт, а як марафон. Вчуся планувати, пріоритезувати, делегувати. І, до речі, досвід у Netflix тут дуже допомагає — дає розуміння, що важливо, а що ні, і як ефективно використовувати ресурси, особливо коли команда невелика.
Мене дуже надихають люди: і військові, і команда фонду. У нас маленька організація, але всі роблять максимум, і важливо, що є підтримка. Та і зупинятися не можна, тому що проблема тактичної медицини в Україні досі не вирішена. Немає єдиних стандартів якості, зберігається застаріла система. Медики змушені витрачати час на бюрократію, що виглядає абсурдно в умовах війни.
— На вашу думку, чи можливо це змінити найближчим часом?
Змінити це можливо, але це не швидкий процес. Потрібні системні зміни в різних відомствах. Це не просто запровадити один стандарт — це комплексна реформа.
Чи станеться це найближчим часом — сказати складно. Хотілося б, щоб так, але для цього потрібно багато роботи і лобіювання. Я дуже хочу, щоб це змінилося. Але не беруся прогнозувати, коли саме це відбудеться.
Але поки волонтерські організації — це структурна необхідність, яка закриває реальні пробіли. І поки ці пробіли існують, існує і наша робота.
Ігри як інструмент культурної дипломатії. Про фестивалі в Сан-Франциско та просування українських продуктів усередині глобальних корпорацій
— Ми трохи вже зачепили тему івентів. Скільки загалом ви вже провели заходів, які з них можете згадати, і як ви бачите їхню роль для фонду?
Це насправді як моя персональна ініціатива, так і частина культурної стратегіі нашої Leleka. Бо я дуже чітко бачу одну проблему: американці просто не знають, що таке Україна.
Навіть зараз для багатьох це відкриття, що існує українська мова, що це окрема країна з власною культурою. І це не тільки про США, тому для мене важливо не тільки збирати гроші, а й пояснювати, що таке Україна: що у нас є тисячолітня історія, культура, мистецтво. І найкраще це працює через досвід.
Ми зробили дуже багато івентів, я навіть не скажу точну кількість. Наприклад, два роки поспіль у Сан-Франциско ми організовували фестиваль Warm Up Ukraine. Там було все: арт, лекції, VR-досвід із розбомбленими містами, покази фільмів, концерти. Ми показували українське кіно, робили джазові виступи з українськими музикантами.
Для мене принципово показувати, що Україна — це не тільки війна. Є велика культура поза нею, і це теж треба доносити. Дуже допомагає, коли на івентах є українські волонтери, оскільки вони можуть пояснити, розповісти, дати контекст.
З найближчих подій:
Якщо говорити про геймдев-івенти, то ми робили великий захід у Сан-Франциско, і він вийшов дуже вдалим. Там поєдналися ігри, українське ком’юніті і культурний контекст — це саме той формат, який хотілося зробити. Є бажання повторити це наступного року.
Головна проблема — гроші. Такі івенти не можна зробити безкоштовно, особливо якщо хочеш зробити їх якісно. В ідеалі хотілося б робити такі події регулярно, на великих ігрових івентах на кшталт PAX чи DICE. Оскільки це не тільки про збір коштів, це ще й про те, щоб Україну бачили не як аутсорс, а як рівного партнера — з якісними продуктами, командами і потенціалом.
«Ігри — це дуже сильний медіум. Тут людина взаємодіє з наративом і культурою, буквально проживаючи цей досвід»
Є ще одна тема, про яку мало говорять. Всі бачать великі події, але є ще багато локальних речей, які не менш важливі. Наприклад, у Netflix в нас є внутрішній український канал, де я постійно ділюсь новинами. Наприклад, розповідаю колегам, що S.T.A.L.K.E.R. номінувався на BAFTA, а це ж суперпрестижно.
Тобто є багато речей, які можна робити навіть усередині компаній. Маленькі події, мікроформати. Я, наприклад, у всіх компаніях, де працювала, робила якісь українські івенти, і це працює. Просто про це не говорять, бо це не публічно.
Я, наприклад, багато розказую про українські ігри своім колегам. Пощу трейлери, раджу: «Подивіться, спробуйте». І це реально резонує, бо часто люди просто не знають, що такі ігри взагалі існують. Тому це важливо: не тільки великі івенти, а й такі локальні речі. Це теж спосіб показувати, що таке Україна і що вона робить.
— Наскільки українські ігри можуть бути інструментом культурної дипломатії? І чи можуть вони реально зацікавити американську аудиторію?
Мені здається, що люди сильно недооцінюють ігри як інструмент, бо в ігри зараз грають майже всі, просто в різному форматі й обсязі.
І це дуже сильний медіум, тому що це не пасивне споживання, як фільм чи стаття. Тут людина взаємодіє з наративом, з естетикою, з культурою, буквально «проживає» цей досвід. Саме через це можна передавати українське... Мені здається, що стаття чи навіть фільм не завжди залишають такий слід, як гра.
На Ukrainian Game Festival це було дуже добре видно. Приходили люди, які взагалі нічого не знали про український геймдев. Сідали грати, просто бо цікаво, а потім казали: «Ми навіть не уявляли, що у вас настільки багато ігор, різних жанрів, що є з чого обирати». Дехто прямо говорив, що хоче показати ці ігри своїм дітям.
Була цікава історія з представницею освітньої сфери. Вона працює зі школами і розповідала про українських дітей-переселенців, яким складно з мовою і інтеграцією. І вони використовують ігри як спосіб допомогти їм адаптуватися, грати разом з іншими дітьми, взаємодіяти, входити в середовище. Тобто ігри — не тільки розвага, це ще й інструмент інтеграції, комунікації, пояснення культури.
І в контексті культурної дипломатії це дуже сильна штука. Бо через ігри можна показати сучасну технологічну країну, людей із художнім смаком і інженерним мисленням, які навіть під час повномасштабної війни продовжують творити.
Підтримати фонд Leleka Foundation можна за цими реквизитами: найменування отримувача — БФ ЛЕЛЕКА-УКРАЇНА; код отримувача — 44945199; IBAN — UA643052990000026007026227517; назва банку — АТ КБ «ПРИВАТБАНК»; призначення — безповоротна благодійна допомога.
Немає коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів