Рекрутерка, яка пішла служити, — про мотивацію, потреби військових і мобілізацію

Санінструкторка з позивним Пупс раніше працювала рекрутеркою в міжнародній геймдев-компанії. Вона мріяла потрапити саме в цю індустрію, адже з дитинства захоплювалася іграми. Однак з початком повномасштабного вторгнення її затягнуло спочатку волонтерство, а потім — і служба. В інтерв’ю GameDev DOU військова розповіла, чому обрала саме медицину, чим займається на фронті та що думає про рівень підтримки бійців з боку цивільних і держави сьогодні.

З міркувань безпеки та на прохання героїні ми не показуємо її обличчя та не називаємо імені.

DOU спільно з фодном «Повернись живим» збирає 50 000 000 грн на потреби 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Долучайтесь до збору і допоможіть підсилити тих, хто на передовій! Всі подробиці збору тут. Задонатити — за цим посиланням.

«Мене все більше затягувало у військову тусовку, а від геймдеву я віддалялася». Про рекрутерство в індустрії та початок війни

Я почала працювати в геймдев-індустрії з 2021-го. І не скажу, що це історія про випадковий вибір професії — радше навпаки. Іграми я захоплювалася ще років з 12. Певно, як і в багатьох дівчат, все почалося з The Sims — це база й основа [сміється]. Згодом додавалися й інші ігри. Коли мені було 10, батьки купили PSP — на ній я грала в Mortal Kombat, Need for Speed, Crash. Далі пішли The Witcher, Call of Duty (рубалася з братом на комп’ютері), GTA, Resident Evil, Red Dead Redemption. The Last of Us — окрема любов через графіку другої частини. Ну, і Detroit. Це ті ігри, які запам’яталися на все життя. Але я переважно любила не так грати сама, як дивитися летсплеї, фільми чи серіали, зняті за тими чи іншими тайтлами.

Сама по собі я досить комунікабельна, емпатична, люблю і людей, і вирішувати їхні проблеми.

З огляду на такі вподобання й особистісні риси і обирала професію. Не останню роль відіграла родичка, яка працювала рекрутеркою (вона розповіла трохи більше про сферу), і те, що моя університетська спеціальність мала ухил в бік англійської та комунікації.

Я закінчила короткі, проте змістовні курси й досить швидко знайшла першу роботу. Щоправда, спочатку в IT, а вже за чотири місяці після цього перейшла в геймдев-компанію. Не хотіла долучатися до невеликих проєктів, як-от аркади чи мініігри. Мене цікавили саме масштабні продукти штибу «Метро 2033». Бо це — про величезну сюжетну лінію, промальовані простори, велику команду, яка все задумане втілює в життя. Мені поталанило потрапити в міжнародну компанію, яка спеціалізується саме на таких проєктах.

І попри те, що я сама гру не розробляла, мене неймовірно заряджало й надихало бути частинкою команди, яка це робить. Працювати пліч-о-пліч з творчими особистостями завжди цікаво. Мене влаштовувала компанія, індустрія, і нічого змінювати я не планувала, але настав лютий 2022-го.

«У противника величезна армія, і скільки б ворогів не вмирало, їх банально більше»

За кілька днів до повномасштабного вторгнення товариші, які вже були у війську, попереджали мене, що от-от щось відбудеться. Що це не просто якісь навчання — усе справді рухається до повномасштабного наступу. Хтось радив їхати з Києва, хтось — закуповувати тушкованку [сміється]. Та врешті початок війни я зустріла саме в столиці.

24 лютого приблизно о 04:50 прокинулася і почула, що Київ бомблять. Чесно — я очманіла від того, що відбувається. Спочатку телефонувала рідним та близьким, потім з кількома друзями пішли в укриття й моніторили новини. Мене тоді неабияк перетрусило, і не лише від вибухів, а й від усвідомлення, що життя просто зараз ділиться на «до» і «після». Це величезний стрес для психіки: розуміти, що так, як колись, уже ніколи не буде. Тим паче я не вірила, що за два-три тижні війна завершиться, бо було очевидно: у противника величезна армія, і скільки б ворогів не вмирало, їх банально більше.

Працювати в той період було важко, та й ринок у принципі зупинився на кілька місяців. Тож перші пів року я переважно волонтерила, а на роботу відводила хіба кілька годин на день — компанія не заперечувала. Волонтерство відбирало дуже багато сил, але я отримувала задоволення від того, що вдавалося закрити чергову потребу, допомогти. Як правило, це були збори на медпрепарати, одяг та їх закупівля. Мене все більше і більше затягувало саме у військову тусовку, а від геймдеву я віддалялася. За черговим закритим збором з’являлося п’ять нових, і стало зрозуміло, що треба щось змінювати.

«Варіанти були різні, але медицина точно була наприкінці списку». Про вибір спеціальності у війську

З пів року я ходила з думкою, як можу бути корисна війську. Варіанти були різні, але медицина точно була наприкінці списку [сміється]. Я намагалася мислити раціонально. Усвідомлювала, що точно досить смілива, щоб допомагати війську, але недостатньо смілива, щоб іти на «нуль». Також я стовідсотково не була готова тягати важкі наплічники, бо за пів року такого режиму поклала б фізичне здоров’я і вже не змогла б бути такою ж мобільною та ефективною. Я не проти, щоб жінки йшли на передові позиції, бігали з наплічниками — це круто. Але на таке варто наважуватися усвідомлено і з попередньою фізичною та моральною підготовкою. Стріляти теж не хотіла, але й ідея працювати з паперами не подобалася. Так я сиділа, усе обмірковувала, розмовляла з побратимами та дійшла висновку, що медицина все-таки — оптимальний варіант.

Не було одного-єдиного епізоду, який мотивував облишити цивільне життя. Зійшлася низка факторів. Це і думки про те, чим я можу бути корисна. І спогади про смерть товариша в березні. І, певно, найголовніше — бажання привозити синів, чоловіків, батьків додому. Я передивилася, напевно, сотні відео, поки не натрапила на те, де психолог утішав батька загиблого воїна. Тоді усвідомила, що найважливіше — це людське життя, і я прагну допомогти його зберегти. Так одної миті все це переважило страх утратити кінцівку чи померти — і я пішла вчитися, аби доєднатися до війська.

«Для людини, яка вперше в житті бачить відірвану ногу, всі уточнення здавалися вкрай доречними й потрібними». Про навчання й початок служби

Спочатку я потрапила на курси від «Госпітальєрів». Додатково спілкувалася з іншими медиками, які мали досвід роботи у війську, читала багато літератури для самоосвіти й урешті отримала посаду стрільця-санітара в одній з бригад. Це людина, яка забезпечує військовим першу допомогу в разі поранень, переломів та інших ушкоджень і координує евакуацію таких бійців.

Окрім того, долучалася до роботи на стабпунктах, де працюють вузькопрофільні лікарі: хірурги, анестезіологи та інші. Побачене справило на мене неабияке враження. Те, наскільки ці фахівці злагоджено працюють і без слів розуміють одне одного, — окремий рівень кайфу для мене: такий професіоналізм мало де побачиш. Здається, ніби в цих людей не по дві руки, а по вісім [сміється].

Спочатку мені було непросто: я ставила одні й ті самі питання, певно, десятки разів. Це зараз вони мені здаються дурними, але тоді, ще «зеленій» людині, яка вперше в житті бачить відірвану ногу, всі уточнення здавалися вкрай доречними й потрібними.

Також я познайомилася з лікарями, фельдшерами з 95-ї бригади. Вони розповідали, який шлях пройшли, що бачили, скількох людей урятували — у мене був шок. Я розуміла, що говорю не просто з людьми, а з титанами. І попри все пережите вони й досі були при тямі, спокійно та виважено спілкувалися, з готовністю навчали всього, що знають. Зо три-чотири місяці знадобилося, аби я зрозуміла, що хочу розвиватися, що мені замало моїх вмінь. Відтак перейшла в 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду, у перший батальйон на позицію санінструкторки. Тепер я не лише беру участь у виїздах, під час яких надаю невідкладну допомогу евакуйованим бійцям, а й можу проводити заняття з медицини для інших.

Однак моє підвищення не означає, що навчанню кінець — радше навпаки. Аби зростати далі, дізнаватися більше, я відвідую курси (інколи — онлайн), займаюся самоосвітою та продовжую спілкуватися з тими, хто бачив і знає більше за мене. У медицині, як і в будь-якій іншій сфері на війні, у тебе немає опції не розвиватися і робити лише те, що вже знаєш. Треба постійно рухатися вперед, бо від цього залежить і життя тих, кому ти допомагаєш, і твоє власне.

«Коли тебе підіймають кілька діб поспіль уночі, на виклик ти вже їдеш як панда». Про обов’язки санінструкторки та важливість командної роботи

У нас немає чіткого графіка, і я ніколи не знаю на 100%, що робитиму наступні кілька годин. Зі стабільного — чергування, коли наш екіпаж разом з іншими заїжджає на роботу, тобто на точку, з якої ми будемо їхати по поранених. Тоді ми постійно слухаємо ситуацію довкола. Коли є 300-ті, нам доповідають. З цього моменту максимально концентруємося: дізнаємося, коли їх вивезуть, у якому вони стані тощо. Коли час виїжджати, наш водій запускає двигун — і ми прямуємо до пораненого бійця. А далі вже діємо за протоколом, щоб стабілізувати стан пораненого й довезти його до стабпункту, де також можемо допомогти за потреби. Після цього вертаємося на базу і слухаємо ситуацію далі.

Інколи трапляються нічні евакуації — буває, інакше вивезти поранених просто неможливо. Коли тебе підіймають кілька діб поспіль уночі, на виклик ти вже їдеш як панда: з чорними колами й мішками під очима. Але вибору немає. І я ніколи не зустрічаю наших поранених із невдоволенням чи кислим лицем. Навпаки: завжди співчуваю їм, можу погладити по голові, потримати за руку чи просто поговорити. Бо, поки ми їдемо до лікарів, буває особливо важко, якщо поранення сильне. Звісно, ми знеболюємо бійця, та все одно йому треба протриматися й пережити цю поїздку. У такий час їх необхідно чимось відволікати — і ти це робиш, хай як тяжко. Адже наш екіпаж — теж люди, буває складно і морально, і фізично, й інколи банально хочеться спати.

У мене на руках не помер ще жоден поранений. Але траплялися випадки, коли до мене приїжджали вже холодні герої. Під час евакуації кожна секунда важлива. І, на жаль, не завжди вдається вивезти 300-го вчасно — наприклад, через обстріли. А якщо це важке поранення і тривала евакуація, то шанси на виживання бійця скорочуються. Це війна. На жаль, з цими обставинами нічого вдіяти не можемо.

«Величезна заслуга в порятунку належить бойовим водіям»

Особливо важко взимку — і водієві, який вивозить поранених, і самим військовим, і команді медиків. Бійці на позиціях і так отримують переохолодження, обмороження за температури −25 °C, а коли додається поранення, організму ще важче триматися. Власне, востаннє нам холодного героя привезли якраз взимку. На жаль, тоді збіглися кілька несприятливих факторів одразу.

Втім, я намагаюсь фокусуватися на тих, кого можна врятувати. Більшість воїнів, яких ми доправляємо до лікарів, виживають. Одного разу мої колеги-санінструктори повернули до життя бійця буквально з того світу. Він потрапив до них у руки за хвилину після того, як перестав дихати, а за 10 хвилин роботи команди вже говорив з ними. Це просто диво.

Величезна заслуга в порятунку належить бойовим водіям, які з нами працюють. По-перше, вони теж знають основи медицини, тому можуть і швидко подати потрібне, і зробити базові маніпуляції, як-от накласти бандаж чи порізати на пораненому одяг, щоб було легше працювати, абощо. Це дуже важливо.

А по-друге, це люди, які відповідають за життя всього екіпажу. Нам усередині машини не видно, що коїться довкола, бо ми зайняті військовими. А водій бачить усе. Узимку трапилася історія, коли ми мали максимально оперативно евакуювати важкопораненого. Була ожеледиця. Тож саме перед водієм стояло питання, що робити: або ми довозимо людину швидко і ще боремося за життя, або їдемо повільніше й тоді з високою ймовірністю воїн помре. Ми гнали 130 кілометрів на годину, влетіли в крутий поворот на цій швидкості, та, на щастя, водій усе зробив професійно — вижили і ми, і поранений. Це про взаємодовіру в команді, злагоджену роботу і готовність діяти в критичних ситуаціях.

Такі в нас будні. Та бувають дні, коли всі живі-здорові, й тоді в нас немає роботи. Це прекрасний час! Тоді кожен займається власними справами: хтось балакає, хтось куняє, бо не виспався, — я ж приділяю час спорту.

«Якщо я нервуюся, запускаю тупі відео». Про вигорання та підтримку у війську

Досвід роботи рекрутеркою мені неабияк допомагає в конфліктах, що виникають між побратимами, волонтерами. Що лежить в основі конфліктів? Звичайна людська втома, дурне непорозуміння, злість, стрес. А з огляду на те, в яких умовах ми зараз всі живемо, озвучених причин явно не бракує. Тому я намагаюся завжди тримати це в голові й не роздмухувати конфлікт, а ставитися з розумінням, аби знайти прийнятне рішення.

У війську служу вже понад рік — і зараз усвідомлюю, що відчуваю вигорання. Коли багато працюєш, не бачиш сім’ю, близьких, коли перебуваєш під постійними обстрілами, усе це неминуче впливає на психіку, і триматися з кожним днем стає складніше. Але це конкретно моя історія, не казатиму за всіх.

Аби покращити стан, я знайшла психотерапевта і психолога — спілкуюся з ними. Спеціалісти дають мені вправи, які допомагають заспокоїтися, коли нервуєшся або накривають погані думки. Разом ми знайшли те, що дає мені змогу відволіктися. Крім книжок, фільмів чи спорту, виявилося, що це... Тікток [сміється]. Якщо я нервуюся, запускаю тупі відео — і це реально працює! Швидкий дофамін, прості меседжі, які швидко змінюються і допомагають перемкнути увагу.

Та з найважливішого, що дійсно допомагає не розсипатися в найтяжчі моменти, — це люди, з якими я перебуваю тут практично 24/7. Бо на війні побратими — моя перша родина. Ми вже настільки добре знаємо одне одного, що помічаємо найменші відхилення в поведінці. Наприклад, коли людині погано, в неї змінюється міміка. Або ж той, хто зазвичай не замовкає, раптом не говорить три хвилини. Як правило, це ознака того, що щось трапилося. Що тоді робити? Поговорити. Мені ще можуть «Кіндера» купити, аби не розкисала [сміється]. До реальності найчастіше повертають звичайні цивільні дії.

Кілька тижнів тому я була дуже зла: відбувався переломний момент, коли, по суті, з цивільної я перетворювалася саме на військову. Психіка в цей час починає змінюватися, приходить усвідомлення того, що такою людиною, як раніше, ти вже ніколи не будеш... І тут можна або прийняти це і вирости більше, або зламатися й так і не вийти з пригніченого стану. Батько тоді дав чудову та водночас просту пораду: «Спробуй концентруватися на хорошому, хай як по-дурному це звучить, і бачити хороше буквально в усьому, що відбувається, — інакше ти не витримаєш». Дійсно, може здатися, що це банальні й очевидні слова. Але завдяки їм останні кілька тижнів я наче Будда. Нас обстріляли? Зате ми живі! Наша кішка народила і її ледь не переїхала машина? Але ж усі живі, та ще й кошенята які гарні [сміється]!

Такий самий вайб я намагаюся передавати пораненим, з якими працюю. Когось посікло скло чи військовий утратив ногу? Погано, але байдуже на це! Я кажу, що головне те, що ти живий. А по-друге — невдовзі побачиш сім’ю. Я з командою стараюся відволікати бійців від поганих думок, які їм тільки шкодять. І те, що я бачу результат своєї роботи згодом — коли пацани повертаються назад, живі, бадьорі, — допомагає мені триматися.

«Не всі мають сидіти в окопах, але це не означає, що заброньовані айтівці можуть ігнорувати війну в принципі». Про ставлення до мобілізації та економічне бронювання

Восени я 15 днів була у відпустці — це був чудовий час. Зізнаюся чесно, спочатку почувалася дивно. Це був курорт у Буковелі, куди їздять відпочивати переважно військові. Тому перші кілька днів постійно вишукувала очима своїх, навіть хотіла начепити якийсь воєнний атрибут, аби показати, що я з команди, так би мовити. Але потім перемкнулася, відволіклася і просто кайфувала: плавала в басейні, спала, їла досхочу — була ніби в паралельній реальності.

Коли поїхала до Києва, мала трохи інші емоції. Напевно, заради цього ми й працюємо — робимо все можливе, аби люди не відчували війни. Але, схоже, ми перестаралися [сміється]. Люди дійсно забувають, що війна триває і вона поруч. Хотілося б, щоб цивільні більше підтримували військових, виходили на акції, влаштовували збори. І головне — щоб приймали військових та ставилися до них із розумінням і повагою. Спочатку побачене дратувало, та врешті зосередилася на собі й відпочинку і не звертала уваги на умовних молодих пацанів зі спортзалу, які вільно гуляють містом. Це моя основна порада для решти військових: коли їдете у відпустку, спробуйте не реагувати на подразники довкола. Зосередьтеся на тому, що приносить задоволення, бо негативу вам вистачить, тільки-но повернетеся на фронт. Хоча, звісно, сказати легко, а от зробити буває важко.

Часом мене засмучує, подеколи — дратує, що суспільство не адаптується під потреби й виклики часу так, як у моєму розумінні мало б. І це не про те, що кожен має піти на фронт. Просто мені хотілося б, аби цивільні набагато більше уваги, сил і грошей вкладали у військових, а не займалися відвертою маячнею. Мені неприємно бачити срачі в соцмережах, спостерігати за тим, як суспільство розколюється. Наші бійці сидять в окопах, під обстрілами, поранені, а хтось у цей час робить меми про ухилянтів. Чесно? Нам не смішно. Бо коли бачиш таке, виникають питання: а на біса ми взагалі робимо те, що робимо? Чому замість того, щоб підтримати нас, люди влаштовують срачі? Кому від цього стає легше і краще? Зараз не на часі розколювати суспільство. Не на часі робити меми про ухилянтів. Не на часі розводити зраду. Ми досягли б більшого, якби всі працювали як один організм, як у перші два-три місяці війни.

Те саме стосується і насильного пакування чоловіків на вулицях у бусики. Яким буде стан людини після такого ставлення? Не можу точно оцінити, скількох уже мобілізували і скількох ще потрібно — я не військовий аналітик і не головнокомандувач. Та знаю одне: нам потрібно якомога більше вмотивованих і навчених новобранців. Це підвищує ефективність війська, а також шанси на виживання цих людей і тих, хто довкола. Тому замість того, щоб хапати на вулицях, краще вкладати зусилля в навчання та просвіту.

«Ми зараз маємо протистояти не одне одному, а єдиному великому агресивному ворогу»

А от тим, хто ще не у війську, можу порадити готуватися до нього. Рано чи пізно всі підуть служити: така ситуація, такі закони. І краще готуватися вже, тут і зараз, аби знати, куди ви потрапите. Нині у кожного через три рукостискання знайдеться військовий, з яким можна поговорити, дізнатися потреби бригад, де і які умови. Це — дії людини зі здоровим глуздом. Дехто боїться і думає: якщо не висовуватися, війна їх омине. Не омине. Це величезна і страшна війна, в якій, хочеш чи ні, бере участь уся країна. І ми зараз маємо протистояти не одне одному, а єдиному великому агресивному ворогу. Тому варто бути свідомими громадянами.

Не всі мають сидіти в окопах — немає ні сенсу, ні потреби. Однак війна — це не лише окопи. Візьмімо класних Security Software Developers — навіщо їх туди відправляти? Адже вони вміють те, чого я ніколи не зроблю, і витратили на це десять років навчання. Але ж це не означає, що ці айтівці мають ігнорувати війну в принципі. Вони теж корисні війську, просто в іншому форматі.

Насправді для мене як для військової головне, щоб до нас приходила достатня кількість людей, завдяки чому ми могли б не лише утримувати фронт, а й потрохи рухатися вперед. Зараз говорять про економічне бронювання, і ширяться чутки, ніби через це воюватимуть бідні. Але я воюю вже, і я не бідна. Тому це більше історія про вибір кожного. Зрештою, якщо ситуація на фронті стане вкрай критична, коли людей украй бракуватиме, цього закону не буде. Така опція з’явилася сьогодні, бо на військо потрібні гроші, і це нормально. Адже бійців потрібно підтримувати всебічно — і фінансово зокрема.

«Навряд чи повернуся в геймдев». Про плани на майбутнє і чому армія має більше нагадувати IT-галузь

Що буде далі з моїм життям — не знаю. Та навряд чи повернуся в геймдев. Я стала більш загартованою, жорсткою, під час спілкування з колишніми колегами почала помічати, що ми відрізняємося. Мені однозначно доведеться попрацювати з психотерапевтом. Наскільки я знаю, адаптація військових до колишнього, цивільного життя може тривати до десяти років. Тобто не йдеться про те, що війна закінчиться — і я одразу повернуся до попередніх справ та звичок. Як колись уже ніколи не буде. Та і коли все завершиться, теж невідомо. Знаю лишень, що це трапиться не так швидко, як мені хотілося б.

Я не замислююся про майбутнє — як і більшість військових, маю абстрактні уявлення про нього. Просто хочеться знати, що після повернення і я, і решта бійців, медиків та всіх дотичних до війська отримаємо необхідну допомогу та підтримку. Військові поверталися, повертаються і будуть повертатися поламаними. А в нас сьогодні бракує навіть спеціалізованих центрів психологічної допомоги.

У чому один з плюсів бути цивільним під час війни? Це змога перемикатися: наприклад, допомогти війську, а потім відволіктися й випити пива. Тут такої опції немає. Ми не можемо перемикатися коли заманеться, щойно відчули втому чи забракло сил. Наша розкіш — це купити еспресо за 20 гривень у найближчому кіоску, випити цю жижу гобліна, подихати пару хвилин і поїхати працювати далі. Хотілося б, щоб люди не на фронті це розуміли. Бо якщо вони не вкладатимуть максимум у підтримку війська сьогодні, то завтра, ймовірно, змоги перемкнутися не буде вже у них.

Як на мене, IT та армія — досить подібні: це великі ком’юніті, учасники яких мають швидко й постійно вчитися, бути гнучкими та готовими до викликів. Але в IT турбота про працівників очевидна: зарплати, печивка, піклування про здоров’я й багато іншого. Можливо, якби в армії була така сама абсолютна підтримка, люди активніше доєднувалися б до лав військових.



Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини

👍ПодобаєтьсяСподобалось25
До обраногоВ обраному5
LinkedIn


Найкращі коментарі пропустити

«А от тим, хто ще не у війську, можу порадити готуватися до нього. Рано чи пізно всі підуть служити: така ситуація, такі закони.»

Не всі — такі тези відверта пропаганда і брехня

Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Той люд , який живе лише людським розумом їм важко бачити стратегію і рух.
Влада і не може рухатись в Дусі Істини — це
дуже напрягає суспільство. Бо влада виглядає зі сторони як «перепугана молода рогата скотина». Яку намагаються гнати у хлів якісь зажерливі нахабні . . .

Суспільство оберігає по мірі взаємодії Дух Святий і Янголи Охоронці. Влада стіки років відверто поклонялась духу дурні . А тут раптово такий виклик . . .
Висновок для усіх 🌍 - Бездуховного знищити на багато легше.

Мудрого -майже не можливо.
Доброго — не вигідно.
А тупий помираючи намагається загребти з собою ще когось.
Зло 🎃 не має ніякої сили супротив доброго християнина якій знає що це по суті мильний пузир який треба як умова швидше лопнути щоб воно 😈 зникло.
Тож чекаємо на розтормозку і гарний сміливий термо — ядерний удар по рашці.
Хто скоріше наважиться це зробить .
Того Ісус Христос буде мати на увазі. Думаю як царя Давида. Який теж був не податок долі, але в постійному спілкуванні з Богом.

А от тим, хто ще не у війську, можу порадити готуватися до нього. Рано чи пізно всі підуть служити: така ситуація, такі закони. І краще готуватися вже, тут і зараз, аби знати, куди ви потрапите.

Та не будемо ми служити, досить нас проліковувати. Ви свій вибір зробили, ті хто служити відмовляється теж. І це абсолютно нормальний вибір. Ну а на рахунок законів, то чим більше репресивні вони стають, тим меньше їх починають виконувати. Ну а далі наступає розпад державності.

абсолютно нормальний вибір

Тюрма за вами плаче, от!

Дякую за службу!! Бережіть себе

Дякую за службу ! Бережіть себе

Яка няша, дякую кожен день — за ваш внесок у перемогу 🌞 🌻

«А от тим, хто ще не у війську, можу порадити готуватися до нього. Рано чи пізно всі підуть служити: така ситуація, такі закони.»

Не всі — такі тези відверта пропаганда і брехня

Особливо теза «служити підуть всі» цікава з тієї точки зору, що демобілізація зараз можлива тільки через 200 або 300. Тобто «служити підуть всі» зараз звучить як «перебʼють всіх так швидко, що лише встигай нових набирати».

Ну тоді так, служити будуть всі. Цікава теза, я б навіть сказав інтересна

не пишіть ***ні, є досить і інших законних причин для звільнення

Процитую сам себе ж (джерело dou.ua/forums/topic/45907)

А які є варіанти припинити службу в армії?

1.Померти.
2. Будучи у відпустці ампутувати собі яєчка. Або ногу. Пофіг що з собою зробити — головне втратити здоров’я до критичного рівня. До справді дуже критичного рівня. І придумати якусь красиву легенду щоб це не підвели під самокаліцтво (від 5 до 10).
3. Зробити злочин і ще добитись щоб тебе за це перевели з армії в тюрму. Та й то, коли вийдеш на свободу — можуть призвати знову.
4. Звільнитись за сімейними обставинами (якщо вони в тебе є).
5. Підгодувати корупцію: купити висновок ВЛК. (Але це принизливо).
6. Витончено схематознути: створити собі сімейні обставини, типу там одружитись на сусідській бабусі з інвалідністю 2 групи.
7. Дезертирувати і потім або відсидіти, або все життя ховатись, або ж екстремально перетнути кордон і більше ніколи не вертатись. Хоча й тут можуть подати в міжнародний розшук.
8. Дослужитись до 60 років, і звільнитись за граничним віком.

Власне я з вами згоден.

Рано чи пізно всі підуть служити

Це з тих фраз де має бути зірочка і потім багато-багато дрібного тексту внизу який неможливо прочитати без мікроскопа.

Не всі — такі тези відверта пропаганда і брехня

Так.
От наприклад:

Дмитро Наталуха пише
$100 000 на місяць
$1 200 000 на рік
І це тільки один випадок, про який стало публічно відомо (
це про статтю
Заробляла на ухилянтах до 100 тисяч доларів на місяць. СБУ накрила «бізнес» екс-депутата www.rbc.ua/...​h-dolariv-1717752467.html)

А скільки таких випадків, про які ми ще не знаємо?
Коли минулого тижня я сказав в ефірі у Roman Kravets на Українська правда, що у нас тіньовий ринок бронювання за різними розрахунками варіюється від $700 000 000 до $2 000 000 000 на рік — я отримав багато скептичних коментарів щодо адекватності таких цифр.
(кінець цитати — censor.net/...​4/ekonomchne_bronyuvannya)

так що не всі. а хто не має грошей.
хто має — відкупиться.
Держава то сервіс — є попит на такий сервіс, ну от — є і пропозиція.

Заробляла на ухилянтах до 100 тисяч доларів на місяць.

Зі свіжого — суд встановив заставу аж в 904 тисячі гривень, вже внесена звісно.

Як на мене, IT та армія — досить подібнi.

Для жінок — можливо. Бо працюєш поки драйвить і можна в будь-який момент звільнитися.

Хотілося б, щоб цивільні більше підтримували військових, виходили на акції, влаштовували збори. І головне — щоб приймали військових та ставилися до них із розумінням і повагою

Ми, громадянське населення, підтримуємо військових, забезпечуємо донатами до 3% оборонного бюджету, допомагаємо з екипіруванням на місцях, підтримуємо інформаційний фон у соціальних мережах, щоб західний мешканець не забував про війну в Україні.

І це в той час, коли нам, звичайним людям, погрожують прострілювати коліна:

обіцяють жорсткий авторитаризм і «кінець гри в демократію»,

пакують в буси ТЦК, і при упаковці б’ють не тільки чоловіків, але й жінок:

це все мосфільм я не вірю не може такого бути у вільній країні вільних людей

Для жінок можна в будь-який момент звільнитися

Неправда.

zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12#n469
Єдине, в чому є відмінність в звільненні чоловіків і звільненні жінок
1. Чоловік не може завагітніти
2. Якщо з сім’ї обидвоє служать і виховують дитину (дітей), то жінка може звільнитись. Чоловік ні.

Все. За власним бажанням можуть звільнитись лише іноземці. Якщо ж є український паспорт — тоді яка би стать не була, за власним бажанням не можна звільнитись.

На LinkedIn і DOU багато прикладів жінок, хто публікував фото зі служби, а зараз вони ж публікують фото в соц. мережах з закордону. Навряд вони демобілізувалися через 200 або 300.
Я не бачив жодного прикладу схожих ситуацій для чоловіків, що ось, тут он у бригаді, а ось тут вже біля океану.

допомогали військовим
он у бригаді

Ви, здається, плутаєте м’яке з теплим.
«Допомагати військовим» це далеко не одне й те саме що й «проходити службу в ЗСУ».
Благо для жінок «служба в ЗСУ» це процес сугубо опціональний.

Ні, не плутаю.
Просто слова так підібрав.
Перефразую.
Я бачив у соц. мережах приклади жінок, хто демобілізувався і не 300, і не після полону. І не бачив таких прикладів чоловіків.

А вони точно-точно проходили службу в ЗСУ? Ну прям провірено, бачили воєнник?
В силу специфіки тусовки в мене купа знайомих військових, і є немало таких які «демобілізувались». Але якщо розпитати подробиці — то, переважно, виявляється що вони ніколи і не були мобілізовані на папері.
Ну або скористались однією з альтернативних опцій.

А приклад у статті точно мобілізований?
Звісно ж військовий квіток не бачив.

Мобілізована — точно ні, може бути на контракті.
Але я знаю медиків які їздять в статусі волонтерів.

І все ж різниця принципова.
У пані було право обирати, і була можливість це право реалізувати (мобілізуватися чі ні).

Ще й право поїхати на моря було.

По-перше, фото біля океану можна і у відпустці зробити

По-друге, чоловіки зазвичай менш активно ведуть соцмережі

По-третє, жінка могла якраз таки завагітніти і звільнитись (а потім до прикладу аборт, упс)

По-четверте жінка коли звільнилась і виїхала закордон — ніхто засуджувати не буде. Не хоче служити — хай не служить. Я ж наприклад якщо зараз звільнюсь і виїду закордон і ще скину фото з пляжу — в коменти полетять крики «справжні чоловіки вмирають поки ти гнида їбана закордоном чілишся». Якось змушує задуматись перед тим як постити.

Так то. В теорії можна допустити, що жінок можуть звільняти навіть в порушення вимог закону. І можливо в інших частинах таке має місце.
Але наприклад в мене в частині кадровики нікого без законних на те підстав на звільняють. Навіть жінок. Стосовно законних підстав я в попередньому коментарі вже написав

доречі накину на вентилятор
оцей пан полковник, на секундочку командир, і на секундочку цілої бригади (тобто Цар і Бог для кількох тисяч своїх підлеглих), це колишній воєнком

Ну от до 22го року включно, черкаський обласний військовий комісаріат

Точний період з по не знаю. Але як мінімум станом на 22.05.2020 був

Пруф www.facebook.com/...​share/p/iYqRkfogMJZBXsYV
Тоді він ще був підполковником

Чи є інфа, в якій саме бригаді є командиром цей шматок лайна, щоб оминати її десятою дорогою?

Так нема ж секрету — 118 бригада ТрО

118 бригада ТРО

обіцяють жорсткий авторитаризм і «кінець гри в демократію»

а це очевидно.
громадяньске суспільство в Україні програло повністю, вщент. Подивіться на реальну нашу державу. Це результат. Результат — відсутності достатньої для будівництва політичної системи — громадян. Власник паспорту — ЩЕ не громадянин.

а значить, після війни — якщо держава залишиться тільки два основних сценарія:
— держава й далі буде така ж, бо громадянське суспільство так і не виникло. нарід вибере чергового балабола, який казок нарозкаже, ну і через пару років массовї втечі населення — і справді можна за пару днів просто заїхати у Київ на танку з триколором. Думаю Раша такого моменту не пропустить.
— Військові і волонтери роблять «держ переворот», тобто захоплюють владу без "охлократичних виборів"(бо демосу в нас недостатньо, для демократичних). І зрозуміло як вони будуть перебудовати державу — на військовий зразок.

Демократія в Україні програла до 2022го року. Просто війна це висвітлила.

Я б бажав би звісно розміщення військових баз НАТО, чи ще яких, і повне підпорядкування якимсь варягам...
Але це фантастика. Нафік ми кому здалися, якщо самі собі не потрібні...

Власник паспорту — ЩЕ не громадянин.

Зате ухилянт

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Facepalm. Таке враження, що в комети набігли боти.

Да ні, іпсо — це коли задають безглузді питання в намаганні зманіполювати.

питання в намаганні зманіполювати

Прямо полювати? А на кого? Кабана, качок?

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Люди дійсно забувають, що війна триває і вона поруч. Хотілося б, щоб цивільні більше підтримували військових, виходили на акції, влаштовували збори.

Під час воєнного стану заборонено проводити страйки, масові зібрання, акції, походи, демонстрації та інші масові заходи

Тільки чомусь постійно якісь акції проходять в тому ж Києві, а про такі цитати згадують тільки дивані юристи, які завжди знайдуть причину, щоб нічного не робити.

Наприклад, з акції в підтримку військовополонених. Передбачувана реакція людини, яка прикривається чужою бездіяльністю, та пише щось про «з якого окопу пишеш».

цілком адекватно у відповідь місячному ноунейму з лівими закидонами. подякуйте що нах не послав

без образ, але на що такi акції розрахованi? особливо бачу за азов, це ж не ми їх в полонi тримаємо i не вiд нас залежить повернення, в чому эффективнiсть цього?

Основна ціль, думаю, щоб влада не забувала, шукала способи організувати їх обмін, сама чи із міжнародною допомогою. Та й щоб суспільство не забувало за них. Інша справа — ефективність таких акцій, вона навряд чи прям така вже й велика, але нічого кращого поки нема.

Це неправда.
Правдою є те, що такі обмеження МОЖУТЬ бути введеними і в деяких областях введені, але не у Києві. Умови/рекомендації проведення масових заходів у Києві описані тут dms.kyivcity.gov.ua/...​-v-umovakh-voennogo-stanu
І вони періодично проходять.

угу, але тіки за письмовим погодженням.

Звичайно. Масові акції повинні були погоджуватися з місцевими органами влади і до повномасштабного. Банально щоб не було впливу на життя міста вцілому.
Інша справа якщо це якісь акції протесту, як то Революція, Майдани і т.і. Але з контексту написаного (в тому числі не розганяти зраду) ПУПС казала не про це.

Масові акції повинні були погоджуватися з місцевими органами влади і до повномасштабного.

треба було повідомити щоб влада могла вжити якихось заходів безпеки, проте заборонити акцію — тільки через суд.

vs

зараз же влада має видати письмову згоду на проведення акції.

Все правильно + зараз ще додалася купа умов. І тим не менш масові акції, мирні зібрання, принаймні у Києві, не заборонені. І акції, про які казала ПУПС, погоджують і вони проводяться.

Я підозрюю про акції типу: 1.06.24 червня акція на підтримку цивільних полонених, 2.06.24 «Free Azovstal Defenders», 18.05.2024 акція на підтримку ухвалення закону про демобілізацію...

ясно, «придворні» акції. думаю у таких дійсно не буде проблем з «погодженням»

Всі наведені мною акції мають на меті змусити владу збільшити зусилля з якихось питань, бо люди не задоволені результатами роботи влади. «Придворні»? Ну для когось можливо...

ну камон, їх піарить сама влада. акції направлені суто на зовнішнього глядача проти росії. можливо це і корисно якимось чином. проте я б обрав замість слова «акція» більш влучне слово «перфоманс»

Який зовнішній глядач проти рашки у акція щодо прийняття закону про демобілізацію в Україні? Ну про що мова?
Я не бачу сенсу вести цю дискусію.... хоча це вже і не дискусія, а невідомо що. Теза про заборону акцій, мирних зібрань під час воєнного стану не коректна. В законі йде мова про таку можливість.
Адміністрації або йдуть на такий крок або ні, але законодавчої заборони немає.

Який зовнішній глядач проти рашки у акція щодо прийняття закону про демобілізацію в Україні? Ну про що мова?

вочевидь мова про перші дві акції.

третя ж акція в підтримку ухвалення закону про мобілізацію — ну вона точно не про

мають на меті змусити владу збільшити зусилля з якихось питань

.

Теза про заборону акцій, мирних зібрань під час воєнного стану не коректна.

То з якої сторони подивитись. Наразі діє заборона акцій. І це коректний стейтмент, бо по дефолту вони саме заборонені без дезволу..
Вочевидь їх все ж таки можна провести в разі отримання такого дозволу держ адміністрації. Але як бачимо з реальності, цей дозвіл отримують лише потрібні АП акції по потрібним АП інфопоприводам.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Є різниця між дозволом та погодженням. Дозвіл це коли я питаю, чи можу я провести акцію. Погодження — це я кажу що проводитиму акцію, і я попереджаю держ. структури щодо проведення акції. В який час і т.д. В цілому це можна навіть не робити. Єдине обов’язкове — це попередити поліцію щодо проведення акції. Все інше опціонально. Але треба враховувати, що організатор акції несе відповідальність за те що відбувається. І розумно наприклад залучитися підтримкою тієї ж поліції, щоб не було ексцесів.

Можна зробити велику кількість одиничних пікетів в один й той самий час й тому ж місці, як було напр тут portal.lviv.ua/...​-biudzhetu-pid-chas-vijny

Проводив, погоджував з КМДА, жодних проблем. Якщо правильно зробити, ніхто нічого не зробить.

Дуже цікава стаття, особливо підтримую, що зараз не час роздувати зраду, та штовкатися один з одним, треба виграти війну а потім вже все інше. Дякую дівчені за приділиний час, її турботу про військових та позитив! Слава героям!

треба вигоати війну а потім вже все інше

а ви впевнені, що нічого не змініючи, а просто втупу роблячи все так як і робили, ми виграємо цю війну?

І взагалі. Що ви закладаєте в «виграш війни»? Безумовна капітуляція Росії і кордони на межі з Тихим Океаном? Розвал РФ і марш в Москві? Кордони 1991? Утримання України як країни, збереження людей і створення умов для активного реформування і росту?
Що саме ви маєте на увазі під виграти війну?

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Ще один приклад ображенки, яка мабуть навіть з дому боїться вийти, та змушена відчувати себе ще більшим нікчемою на фоні звичайної дівчини, яка робить в сотню разів більше, ніж він сам.

Коментар наскрізь просочений європейськими цінностями. І духом поваги до людьської гідності, і духом захисту прав. Просто неймовірно

(я не підтримую сказане Private Private. Я теж вважаю, що він заганяє якусь дику теорію змови. Можливо він взагалі бот. Але й ваш коментар з таким зверхнім ставленням до ЛЮДЕЙ мені теж не подобається)

Коли немає аргументів і конструктиву. Людина починає ображати класика) Забагато букв на того хто не вартий і однієї вашої букви, і секунду вашої уваги.

Які аргументи та конструктив може бути на ту дичину, що ти написав. Це як рашиньска пропаганда, яка пише якусь відверту дурню за кілька хвилин, але люди повинні витрачати час, щоб збирати факти та контраргументи на те, що вочевидь є нісенітницею.

треба голосіше кричати — єто все іпсо, обіженкі на фронт і тупати ножкою

Ні, треба ігнорувати та потурати писати більше такої дичини.)

Вибач, але коли я бачу тролів, ботів або когось дуже на них схожих, то я їм відповідаю так, як вони на те заслуговують.

про біженок як правило тупоголові принцески згадують, таке собі ТП бінго, ви з них я вірно все зрозумів?

А я чимось тебе зачепив, написавши той коментар? Ну, тоді в мене для тебе погані новини.

Як ти міг таке подумати, я просто тобі " щиро співчуваю", я надіюсь ти знайдеш того психолога чи психотерапевта який зможе тобі допомогти, головне в це вірити і шукати.

В «виграш війни» будь-яка нормальна людина вкладає банальне відновлення дотримання міжнародних законів, які рашка щоденно порушує, а не спекуляції та гіперболізування від таких «клавіатурних воїнів», які пишуть «росія» з великої букви.

Тобто виходить, що виграш у війні — це кордони 1991 року + щось дуже дуже дуже переконливе, що змусить РФ ніколи більше не нападати знову?

Добре
Як на мене непогано. Я б не проти цього досягти.

Тепер питання: а як?
Щоб відбити територію по кордони 1991 року — треба величезна перевага, в кілька раз, як мінімум армією.
Або якісна перевага (а це треба роками людей вчити готувати злагоджувати плюс треба технології розвивати всіляко. Словом дуже й дуже сильно реформувати армію. Причому не один день. Тобто МІНЯТИСЬ, а не просто втупу робити те ж саме, що останні 2+ роки).
Або ж кількісна перевага (тобто м’ясом, мільйонів так 10-20. А їх нема впринципі стільки. Навіть якби всіх до одного чоловіків призвати)
Це щоб досягти кордонів 1991го.
А їх ще ж якось утримувати треба. Треба щось дуже переконливе пред’явити що стримувало б РФ від війни. А це або прям гарантії інших країн, які не хотіли того робити, не хотіли того робити, і тут бац, і в один момент з якогось дива мають передумати. Або ж знову ж таки наша власна армія. Яку ще годувати й озброювати треба. Тобто і армія, і економіка.

питання. А як?

Надайте свій план будь ласка

От як цитую «будь-яка нормальна людина». Розкажіть мені будь ласка як ми будемо цього досягати. Неймовірно цікаво (і це не жарт)

-----------------------------------------------------------------

«клавіатурних воїнів», які пишуть «росія» з великої букви

Просто для довідки. Станом на зараз цей злий гандон, який пише РФ (зверни увагу, не росія, а РФ) великими буквами, вклав більше мільйона гривень особистих коштів в армію і ще 2 роки відслужив (півтора з яких на фронті).

І ще для довідки. Цей же злий гандон був би дуже радий писати ті статті, що він написав і ті коментарі, що він написав, відкрито, від свого імені. Мати із-за цього бонуси до персонального бренду всі діла. Але на жаль, якщо він це почне висловлювати відкрито в «найдемократичнішій країні Європи», то дуже швидко він поїде на «задачу 200» і звідти або в СЗЧ (кримінал), або стане калікою, або на той світ. І це я не жартую і не перебільшую і не додумую, це цілком обґрунтовано заявляю. Жаль не можу дати більше конкретики.

Ну і останнє для довідки. Все цей же злий гандон, який дозволяє собі писати РФ великими буквами. Думає, що люди, хто у відповідь на цілком серйозні і надзвичайно актуальні питання відповідають не по суті, а фразами типу «чому росія з великої букви». Цей злий гандон вважає таких людей довб***бами.

вони не розуміють банальних речей, там ніякого сенсу шось пояснювати.

Щоб надавати якийсь план, треба мати необхідну експертизу та повну картину того, що відбувається всередині, якої в мене немає.

Інші країни, які в майбутньому можуть надати необхідні гарантії безпеки, сьогодні майже щодня передумують та міняють своє ставлення до речей, що стосуються війни та України, тому так, я вважаю, що одного дня це дуже імовірно станеться.

І в мене зараз немає часу все розписувати. Але стосовно іншого, що ви написали, то я з більшою частиною згоден, хоч не у всьому я можу бути впевненим, але виглядає це відверто, чесно та обгрунтовано. І набагато краще ніж те повідомлення, що ви написали першим, яке мене затригирило, бо нагадало методи розсіювання уваги та надання неоднозначності, якими інколи користуються боти. Тож я вибачаюсь, якщо чимось вас образив.

Щоб надавати якийсь план, треба мати необхідну експертизу та повну картину того, що відбувається всередині, якої в мене немає.

Ага. Тобто щоб відповісти на моє питання — у вас недостатньо експертизи.
Шкода, правда шкода. Але дякую за чесність.

Так, та дуже самовпевнено думати, що у вас її достатньо. Для цього справді треба бути людиною, яка все своє життя вивчає та займаються подібними питаннями.

Фішка в тому, що щоб створити крутий фільм треба в сотні, може й мільйони разів більше таланту і зусиль, чим щоб оцінити вже створений.

Так і тут.
Щоб скласти подібний план треба дуже багатьом людям провести дуже важку роботу.
Але щоб могти оцінити чи є подібний план життєздатним, чи він просто нічим не підтверджена (тобто порожня) п***ьож — достатньо мати IQ трохи більше, чим у дельфіна.

IQ в мене відчутно більше чим у дельфіна. Тому я можу собі дозволити навіть при моєму рівні експертності сміливо стверджувати, що план «давайте будемо робити все як робили до цього. просто додавши трошки більше совка» — ***ня. Як і більшість всього того, що ми робили до цього

Так ось ви в мене запитали план, який має бути підсумком роботи багатьох кваліфікованих людей, звісно що я не можу його надати. З оцінкою теперішнього становища я скоріше згоден, ніж ні. Але більшість людей тільки і може надавати оцінку, тим самим створюючи суспільний контроль, тож вони навіть не намагаються надавати якісь плани, а просто роблять те, що в їх теперішніх силах.

Ну так питання ж навіть не до вас. Зараз всі плани зводяться «ну є як є, а потім якось та й буде».

В ключі «Президент Володимир Зеленський запевнив, що Україна має план нового контрнаступу і здатна перемогти російську армію.»
Тобто план приблизно: щас як є, потім контрнаступ-25, а там побачим.

Коментар порушує правила спільноти і видалений модераторами.

Мені здається в цьому і є ключовий, кхм, нюанс — всі вважають що ми обов’язково переможемо.
Але ніхто не може внятно сказати що таке «перемога», консенсусом на цю тему навіть і не пахне.
Ну а а про якісь конкретні шляхи досягнення мови взагалі не йде, незалежно від того що саме цією «перемогою» вважається.

план побільше сп***ить...а там видно буде) перможемо будемо п***ить далі...неперможемо зїбемось)

угу — «не раскачівайте лодку „наших“ крис тошніт» я правильно зрозумів?

Підписатись на коментарі