Рекрутерка, яка пішла служити, — про мотивацію, потреби військових і мобілізацію

Санінструкторка з позивним Пупс раніше працювала рекрутеркою в міжнародній геймдев-компанії. Вона мріяла потрапити саме в цю індустрію, адже з дитинства захоплювалася іграми. Однак з початком повномасштабного вторгнення її затягнуло спочатку волонтерство, а потім — і служба. В інтерв’ю GameDev DOU військова розповіла, чому обрала саме медицину, чим займається на фронті та що думає про рівень підтримки бійців з боку цивільних і держави сьогодні.

З міркувань безпеки та на прохання героїні ми не показуємо її обличчя та не називаємо імені.

DOU спільно з фодном «Повернись живим» збирає 50 000 000 грн на потреби 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Долучайтесь до збору і допоможіть підсилити тих, хто на передовій! Всі подробиці збору тут. Задонатити — за цим посиланням.

«Мене все більше затягувало у військову тусовку, а від геймдеву я віддалялася». Про рекрутерство в індустрії та початок війни

Я почала працювати в геймдев-індустрії з 2021-го. І не скажу, що це історія про випадковий вибір професії — радше навпаки. Іграми я захоплювалася ще років з 12. Певно, як і в багатьох дівчат, все почалося з The Sims — це база й основа [сміється]. Згодом додавалися й інші ігри. Коли мені було 10, батьки купили PSP — на ній я грала в Mortal Kombat, Need for Speed, Crash. Далі пішли The Witcher, Call of Duty (рубалася з братом на комп’ютері), GTA, Resident Evil, Red Dead Redemption. The Last of Us — окрема любов через графіку другої частини. Ну, і Detroit. Це ті ігри, які запам’яталися на все життя. Але я переважно любила не так грати сама, як дивитися летсплеї, фільми чи серіали, зняті за тими чи іншими тайтлами.

Сама по собі я досить комунікабельна, емпатична, люблю і людей, і вирішувати їхні проблеми.

З огляду на такі вподобання й особистісні риси і обирала професію. Не останню роль відіграла родичка, яка працювала рекрутеркою (вона розповіла трохи більше про сферу), і те, що моя університетська спеціальність мала ухил в бік англійської та комунікації.

Я закінчила короткі, проте змістовні курси й досить швидко знайшла першу роботу. Щоправда, спочатку в IT, а вже за чотири місяці після цього перейшла в геймдев-компанію. Не хотіла долучатися до невеликих проєктів, як-от аркади чи мініігри. Мене цікавили саме масштабні продукти штибу «Метро 2033». Бо це — про величезну сюжетну лінію, промальовані простори, велику команду, яка все задумане втілює в життя. Мені поталанило потрапити в міжнародну компанію, яка спеціалізується саме на таких проєктах.

І попри те, що я сама гру не розробляла, мене неймовірно заряджало й надихало бути частинкою команди, яка це робить. Працювати пліч-о-пліч з творчими особистостями завжди цікаво. Мене влаштовувала компанія, індустрія, і нічого змінювати я не планувала, але настав лютий 2022-го.

«У противника величезна армія, і скільки б ворогів не вмирало, їх банально більше»

За кілька днів до повномасштабного вторгнення товариші, які вже були у війську, попереджали мене, що от-от щось відбудеться. Що це не просто якісь навчання — усе справді рухається до повномасштабного наступу. Хтось радив їхати з Києва, хтось — закуповувати тушкованку [сміється]. Та врешті початок війни я зустріла саме в столиці.

24 лютого приблизно о 04:50 прокинулася і почула, що Київ бомблять. Чесно — я очманіла від того, що відбувається. Спочатку телефонувала рідним та близьким, потім з кількома друзями пішли в укриття й моніторили новини. Мене тоді неабияк перетрусило, і не лише від вибухів, а й від усвідомлення, що життя просто зараз ділиться на «до» і «після». Це величезний стрес для психіки: розуміти, що так, як колись, уже ніколи не буде. Тим паче я не вірила, що за два-три тижні війна завершиться, бо було очевидно: у противника величезна армія, і скільки б ворогів не вмирало, їх банально більше.

Працювати в той період було важко, та й ринок у принципі зупинився на кілька місяців. Тож перші пів року я переважно волонтерила, а на роботу відводила хіба кілька годин на день — компанія не заперечувала. Волонтерство відбирало дуже багато сил, але я отримувала задоволення від того, що вдавалося закрити чергову потребу, допомогти. Як правило, це були збори на медпрепарати, одяг та їх закупівля. Мене все більше і більше затягувало саме у військову тусовку, а від геймдеву я віддалялася. За черговим закритим збором з’являлося п’ять нових, і стало зрозуміло, що треба щось змінювати.

«Варіанти були різні, але медицина точно була наприкінці списку». Про вибір спеціальності у війську

З пів року я ходила з думкою, як можу бути корисна війську. Варіанти були різні, але медицина точно була наприкінці списку [сміється]. Я намагалася мислити раціонально. Усвідомлювала, що точно досить смілива, щоб допомагати війську, але недостатньо смілива, щоб іти на «нуль». Також я стовідсотково не була готова тягати важкі наплічники, бо за пів року такого режиму поклала б фізичне здоров’я і вже не змогла б бути такою ж мобільною та ефективною. Я не проти, щоб жінки йшли на передові позиції, бігали з наплічниками — це круто. Але на таке варто наважуватися усвідомлено і з попередньою фізичною та моральною підготовкою. Стріляти теж не хотіла, але й ідея працювати з паперами не подобалася. Так я сиділа, усе обмірковувала, розмовляла з побратимами та дійшла висновку, що медицина все-таки — оптимальний варіант.

Не було одного-єдиного епізоду, який мотивував облишити цивільне життя. Зійшлася низка факторів. Це і думки про те, чим я можу бути корисна. І спогади про смерть товариша в березні. І, певно, найголовніше — бажання привозити синів, чоловіків, батьків додому. Я передивилася, напевно, сотні відео, поки не натрапила на те, де психолог утішав батька загиблого воїна. Тоді усвідомила, що найважливіше — це людське життя, і я прагну допомогти його зберегти. Так одної миті все це переважило страх утратити кінцівку чи померти — і я пішла вчитися, аби доєднатися до війська.

«Для людини, яка вперше в житті бачить відірвану ногу, всі уточнення здавалися вкрай доречними й потрібними». Про навчання й початок служби

Спочатку я потрапила на курси від «Госпітальєрів». Додатково спілкувалася з іншими медиками, які мали досвід роботи у війську, читала багато літератури для самоосвіти й урешті отримала посаду стрільця-санітара в одній з бригад. Це людина, яка забезпечує військовим першу допомогу в разі поранень, переломів та інших ушкоджень і координує евакуацію таких бійців.

Окрім того, долучалася до роботи на стабпунктах, де працюють вузькопрофільні лікарі: хірурги, анестезіологи та інші. Побачене справило на мене неабияке враження. Те, наскільки ці фахівці злагоджено працюють і без слів розуміють одне одного, — окремий рівень кайфу для мене: такий професіоналізм мало де побачиш. Здається, ніби в цих людей не по дві руки, а по вісім [сміється].

Спочатку мені було непросто: я ставила одні й ті самі питання, певно, десятки разів. Це зараз вони мені здаються дурними, але тоді, ще «зеленій» людині, яка вперше в житті бачить відірвану ногу, всі уточнення здавалися вкрай доречними й потрібними.

Також я познайомилася з лікарями, фельдшерами з 95-ї бригади. Вони розповідали, який шлях пройшли, що бачили, скількох людей урятували — у мене був шок. Я розуміла, що говорю не просто з людьми, а з титанами. І попри все пережите вони й досі були при тямі, спокійно та виважено спілкувалися, з готовністю навчали всього, що знають. Зо три-чотири місяці знадобилося, аби я зрозуміла, що хочу розвиватися, що мені замало моїх вмінь. Відтак перейшла в 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду, у перший батальйон на позицію санінструкторки. Тепер я не лише беру участь у виїздах, під час яких надаю невідкладну допомогу евакуйованим бійцям, а й можу проводити заняття з медицини для інших.

Однак моє підвищення не означає, що навчанню кінець — радше навпаки. Аби зростати далі, дізнаватися більше, я відвідую курси (інколи — онлайн), займаюся самоосвітою та продовжую спілкуватися з тими, хто бачив і знає більше за мене. У медицині, як і в будь-якій іншій сфері на війні, у тебе немає опції не розвиватися і робити лише те, що вже знаєш. Треба постійно рухатися вперед, бо від цього залежить і життя тих, кому ти допомагаєш, і твоє власне.

«Коли тебе підіймають кілька діб поспіль уночі, на виклик ти вже їдеш як панда». Про обов’язки санінструкторки та важливість командної роботи

У нас немає чіткого графіка, і я ніколи не знаю на 100%, що робитиму наступні кілька годин. Зі стабільного — чергування, коли наш екіпаж разом з іншими заїжджає на роботу, тобто на точку, з якої ми будемо їхати по поранених. Тоді ми постійно слухаємо ситуацію довкола. Коли є 300-ті, нам доповідають. З цього моменту максимально концентруємося: дізнаємося, коли їх вивезуть, у якому вони стані тощо. Коли час виїжджати, наш водій запускає двигун — і ми прямуємо до пораненого бійця. А далі вже діємо за протоколом, щоб стабілізувати стан пораненого й довезти його до стабпункту, де також можемо допомогти за потреби. Після цього вертаємося на базу і слухаємо ситуацію далі.

Інколи трапляються нічні евакуації — буває, інакше вивезти поранених просто неможливо. Коли тебе підіймають кілька діб поспіль уночі, на виклик ти вже їдеш як панда: з чорними колами й мішками під очима. Але вибору немає. І я ніколи не зустрічаю наших поранених із невдоволенням чи кислим лицем. Навпаки: завжди співчуваю їм, можу погладити по голові, потримати за руку чи просто поговорити. Бо, поки ми їдемо до лікарів, буває особливо важко, якщо поранення сильне. Звісно, ми знеболюємо бійця, та все одно йому треба протриматися й пережити цю поїздку. У такий час їх необхідно чимось відволікати — і ти це робиш, хай як тяжко. Адже наш екіпаж — теж люди, буває складно і морально, і фізично, й інколи банально хочеться спати.

У мене на руках не помер ще жоден поранений. Але траплялися випадки, коли до мене приїжджали вже холодні герої. Під час евакуації кожна секунда важлива. І, на жаль, не завжди вдається вивезти 300-го вчасно — наприклад, через обстріли. А якщо це важке поранення і тривала евакуація, то шанси на виживання бійця скорочуються. Це війна. На жаль, з цими обставинами нічого вдіяти не можемо.

«Величезна заслуга в порятунку належить бойовим водіям»

Особливо важко взимку — і водієві, який вивозить поранених, і самим військовим, і команді медиків. Бійці на позиціях і так отримують переохолодження, обмороження за температури −25 °C, а коли додається поранення, організму ще важче триматися. Власне, востаннє нам холодного героя привезли якраз взимку. На жаль, тоді збіглися кілька несприятливих факторів одразу.

Втім, я намагаюсь фокусуватися на тих, кого можна врятувати. Більшість воїнів, яких ми доправляємо до лікарів, виживають. Одного разу мої колеги-санінструктори повернули до життя бійця буквально з того світу. Він потрапив до них у руки за хвилину після того, як перестав дихати, а за 10 хвилин роботи команди вже говорив з ними. Це просто диво.

Величезна заслуга в порятунку належить бойовим водіям, які з нами працюють. По-перше, вони теж знають основи медицини, тому можуть і швидко подати потрібне, і зробити базові маніпуляції, як-от накласти бандаж чи порізати на пораненому одяг, щоб було легше працювати, абощо. Це дуже важливо.

А по-друге, це люди, які відповідають за життя всього екіпажу. Нам усередині машини не видно, що коїться довкола, бо ми зайняті військовими. А водій бачить усе. Узимку трапилася історія, коли ми мали максимально оперативно евакуювати важкопораненого. Була ожеледиця. Тож саме перед водієм стояло питання, що робити: або ми довозимо людину швидко і ще боремося за життя, або їдемо повільніше й тоді з високою ймовірністю воїн помре. Ми гнали 130 кілометрів на годину, влетіли в крутий поворот на цій швидкості, та, на щастя, водій усе зробив професійно — вижили і ми, і поранений. Це про взаємодовіру в команді, злагоджену роботу і готовність діяти в критичних ситуаціях.

Такі в нас будні. Та бувають дні, коли всі живі-здорові, й тоді в нас немає роботи. Це прекрасний час! Тоді кожен займається власними справами: хтось балакає, хтось куняє, бо не виспався, — я ж приділяю час спорту.

«Якщо я нервуюся, запускаю тупі відео». Про вигорання та підтримку у війську

Досвід роботи рекрутеркою мені неабияк допомагає в конфліктах, що виникають між побратимами, волонтерами. Що лежить в основі конфліктів? Звичайна людська втома, дурне непорозуміння, злість, стрес. А з огляду на те, в яких умовах ми зараз всі живемо, озвучених причин явно не бракує. Тому я намагаюся завжди тримати це в голові й не роздмухувати конфлікт, а ставитися з розумінням, аби знайти прийнятне рішення.

У війську служу вже понад рік — і зараз усвідомлюю, що відчуваю вигорання. Коли багато працюєш, не бачиш сім’ю, близьких, коли перебуваєш під постійними обстрілами, усе це неминуче впливає на психіку, і триматися з кожним днем стає складніше. Але це конкретно моя історія, не казатиму за всіх.

Аби покращити стан, я знайшла психотерапевта і психолога — спілкуюся з ними. Спеціалісти дають мені вправи, які допомагають заспокоїтися, коли нервуєшся або накривають погані думки. Разом ми знайшли те, що дає мені змогу відволіктися. Крім книжок, фільмів чи спорту, виявилося, що це... Тікток [сміється]. Якщо я нервуюся, запускаю тупі відео — і це реально працює! Швидкий дофамін, прості меседжі, які швидко змінюються і допомагають перемкнути увагу.

Та з найважливішого, що дійсно допомагає не розсипатися в найтяжчі моменти, — це люди, з якими я перебуваю тут практично 24/7. Бо на війні побратими — моя перша родина. Ми вже настільки добре знаємо одне одного, що помічаємо найменші відхилення в поведінці. Наприклад, коли людині погано, в неї змінюється міміка. Або ж той, хто зазвичай не замовкає, раптом не говорить три хвилини. Як правило, це ознака того, що щось трапилося. Що тоді робити? Поговорити. Мені ще можуть «Кіндера» купити, аби не розкисала [сміється]. До реальності найчастіше повертають звичайні цивільні дії.

Кілька тижнів тому я була дуже зла: відбувався переломний момент, коли, по суті, з цивільної я перетворювалася саме на військову. Психіка в цей час починає змінюватися, приходить усвідомлення того, що такою людиною, як раніше, ти вже ніколи не будеш... І тут можна або прийняти це і вирости більше, або зламатися й так і не вийти з пригніченого стану. Батько тоді дав чудову та водночас просту пораду: «Спробуй концентруватися на хорошому, хай як по-дурному це звучить, і бачити хороше буквально в усьому, що відбувається, — інакше ти не витримаєш». Дійсно, може здатися, що це банальні й очевидні слова. Але завдяки їм останні кілька тижнів я наче Будда. Нас обстріляли? Зате ми живі! Наша кішка народила і її ледь не переїхала машина? Але ж усі живі, та ще й кошенята які гарні [сміється]!

Такий самий вайб я намагаюся передавати пораненим, з якими працюю. Когось посікло скло чи військовий утратив ногу? Погано, але байдуже на це! Я кажу, що головне те, що ти живий. А по-друге — невдовзі побачиш сім’ю. Я з командою стараюся відволікати бійців від поганих думок, які їм тільки шкодять. І те, що я бачу результат своєї роботи згодом — коли пацани повертаються назад, живі, бадьорі, — допомагає мені триматися.

«Не всі мають сидіти в окопах, але це не означає, що заброньовані айтівці можуть ігнорувати війну в принципі». Про ставлення до мобілізації та економічне бронювання

Восени я 15 днів була у відпустці — це був чудовий час. Зізнаюся чесно, спочатку почувалася дивно. Це був курорт у Буковелі, куди їздять відпочивати переважно військові. Тому перші кілька днів постійно вишукувала очима своїх, навіть хотіла начепити якийсь воєнний атрибут, аби показати, що я з команди, так би мовити. Але потім перемкнулася, відволіклася і просто кайфувала: плавала в басейні, спала, їла досхочу — була ніби в паралельній реальності.

Коли поїхала до Києва, мала трохи інші емоції. Напевно, заради цього ми й працюємо — робимо все можливе, аби люди не відчували війни. Але, схоже, ми перестаралися [сміється]. Люди дійсно забувають, що війна триває і вона поруч. Хотілося б, щоб цивільні більше підтримували військових, виходили на акції, влаштовували збори. І головне — щоб приймали військових та ставилися до них із розумінням і повагою. Спочатку побачене дратувало, та врешті зосередилася на собі й відпочинку і не звертала уваги на умовних молодих пацанів зі спортзалу, які вільно гуляють містом. Це моя основна порада для решти військових: коли їдете у відпустку, спробуйте не реагувати на подразники довкола. Зосередьтеся на тому, що приносить задоволення, бо негативу вам вистачить, тільки-но повернетеся на фронт. Хоча, звісно, сказати легко, а от зробити буває важко.

Часом мене засмучує, подеколи — дратує, що суспільство не адаптується під потреби й виклики часу так, як у моєму розумінні мало б. І це не про те, що кожен має піти на фронт. Просто мені хотілося б, аби цивільні набагато більше уваги, сил і грошей вкладали у військових, а не займалися відвертою маячнею. Мені неприємно бачити срачі в соцмережах, спостерігати за тим, як суспільство розколюється. Наші бійці сидять в окопах, під обстрілами, поранені, а хтось у цей час робить меми про ухилянтів. Чесно? Нам не смішно. Бо коли бачиш таке, виникають питання: а на біса ми взагалі робимо те, що робимо? Чому замість того, щоб підтримати нас, люди влаштовують срачі? Кому від цього стає легше і краще? Зараз не на часі розколювати суспільство. Не на часі робити меми про ухилянтів. Не на часі розводити зраду. Ми досягли б більшого, якби всі працювали як один організм, як у перші два-три місяці війни.

Те саме стосується і насильного пакування чоловіків на вулицях у бусики. Яким буде стан людини після такого ставлення? Не можу точно оцінити, скількох уже мобілізували і скількох ще потрібно — я не військовий аналітик і не головнокомандувач. Та знаю одне: нам потрібно якомога більше вмотивованих і навчених новобранців. Це підвищує ефективність війська, а також шанси на виживання цих людей і тих, хто довкола. Тому замість того, щоб хапати на вулицях, краще вкладати зусилля в навчання та просвіту.

«Ми зараз маємо протистояти не одне одному, а єдиному великому агресивному ворогу»

А от тим, хто ще не у війську, можу порадити готуватися до нього. Рано чи пізно всі підуть служити: така ситуація, такі закони. І краще готуватися вже, тут і зараз, аби знати, куди ви потрапите. Нині у кожного через три рукостискання знайдеться військовий, з яким можна поговорити, дізнатися потреби бригад, де і які умови. Це — дії людини зі здоровим глуздом. Дехто боїться і думає: якщо не висовуватися, війна їх омине. Не омине. Це величезна і страшна війна, в якій, хочеш чи ні, бере участь уся країна. І ми зараз маємо протистояти не одне одному, а єдиному великому агресивному ворогу. Тому варто бути свідомими громадянами.

Не всі мають сидіти в окопах — немає ні сенсу, ні потреби. Однак війна — це не лише окопи. Візьмімо класних Security Software Developers — навіщо їх туди відправляти? Адже вони вміють те, чого я ніколи не зроблю, і витратили на це десять років навчання. Але ж це не означає, що ці айтівці мають ігнорувати війну в принципі. Вони теж корисні війську, просто в іншому форматі.

Насправді для мене як для військової головне, щоб до нас приходила достатня кількість людей, завдяки чому ми могли б не лише утримувати фронт, а й потрохи рухатися вперед. Зараз говорять про економічне бронювання, і ширяться чутки, ніби через це воюватимуть бідні. Але я воюю вже, і я не бідна. Тому це більше історія про вибір кожного. Зрештою, якщо ситуація на фронті стане вкрай критична, коли людей украй бракуватиме, цього закону не буде. Така опція з’явилася сьогодні, бо на військо потрібні гроші, і це нормально. Адже бійців потрібно підтримувати всебічно — і фінансово зокрема.

«Навряд чи повернуся в геймдев». Про плани на майбутнє і чому армія має більше нагадувати IT-галузь

Що буде далі з моїм життям — не знаю. Та навряд чи повернуся в геймдев. Я стала більш загартованою, жорсткою, під час спілкування з колишніми колегами почала помічати, що ми відрізняємося. Мені однозначно доведеться попрацювати з психотерапевтом. Наскільки я знаю, адаптація військових до колишнього, цивільного життя може тривати до десяти років. Тобто не йдеться про те, що війна закінчиться — і я одразу повернуся до попередніх справ та звичок. Як колись уже ніколи не буде. Та і коли все завершиться, теж невідомо. Знаю лишень, що це трапиться не так швидко, як мені хотілося б.

Я не замислююся про майбутнє — як і більшість військових, маю абстрактні уявлення про нього. Просто хочеться знати, що після повернення і я, і решта бійців, медиків та всіх дотичних до війська отримаємо необхідну допомогу та підтримку. Військові поверталися, повертаються і будуть повертатися поламаними. А в нас сьогодні бракує навіть спеціалізованих центрів психологічної допомоги.

У чому один з плюсів бути цивільним під час війни? Це змога перемикатися: наприклад, допомогти війську, а потім відволіктися й випити пива. Тут такої опції немає. Ми не можемо перемикатися коли заманеться, щойно відчули втому чи забракло сил. Наша розкіш — це купити еспресо за 20 гривень у найближчому кіоску, випити цю жижу гобліна, подихати пару хвилин і поїхати працювати далі. Хотілося б, щоб люди не на фронті це розуміли. Бо якщо вони не вкладатимуть максимум у підтримку війська сьогодні, то завтра, ймовірно, змоги перемкнутися не буде вже у них.

Як на мене, IT та армія — досить подібні: це великі ком’юніті, учасники яких мають швидко й постійно вчитися, бути гнучкими та готовими до викликів. Але в IT турбота про працівників очевидна: зарплати, печивка, піклування про здоров’я й багато іншого. Можливо, якби в армії була така сама абсолютна підтримка, люди активніше доєднувалися б до лав військових.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини