«Ти просто виходиш в ефір — і там уже всі свої». Радіоаматор та колишній розробник Playtika про радіоспільноту, вихід у «великий» ефір та міжконтинентальні зв’язки

Ігор Забаровський, який до служби в ЗСУ працював в компанії Playtika, почав захоплюватися радіозв’язком ще в дитинстві. Згодом це переросло у повноцінне хобі — радіоаматорство. Після того як розробник поділився своїм хобі в опитуванні DOU, ми вирішили розпитати його про зв’язок геймдеву та радіоаматорства. А ще про те, як загалом функціонує радіоспільнота, як встановлювати міжконтинентальні зв’язки та чим таке хобі може бути корисним під час війни.

«Це можна порівняти з тематичним чатом». Про формати зв’язку, розрядку під час пандемії та хобі з дитинства

— Якщо пояснити простими словами, що таке радіоаматорство? І чим воно відрізняється від звичайних розмов по радіо?

Насамперед радіоаматорство — це хобі. У нього немає комерційної мети, це не про заробіток і не про якусь прикладну вигоду в прямому сенсі. Це спосіб проводити час, як, наприклад, риболовля.

Новачки часто запитують: навіщо це потрібно, якщо є телефон? Але різниця в тому, що телефоном ти просто говориш з іншим користувачем, а в радіоаматорстві тобі цікава сама радіотехніка: як працює зв’язок, як поширюються радіохвилі, яка в людини антена, на якій потужності вона працює. Коли ти виходиш в ефір і знаходиш іншу людину з радіостанцією, у вас вже є спільна тема для розмови.

У радіоаматорів двосторонній зв’язок називається QSO. І дуже часто така розмова швидко переходить у технічні деталі. Це можна порівняти з тематичним чатом, тільки тебе туди ніхто окремо не запрошує. Ти просто виходиш в ефір — і там уже всі свої.

— Які є види такого зв’язку? Чи правильно я розумію, що для локального спілкування потрібне одне обладнання, а для зв’язку з іншими країнами — інше?

Так, усе правильно. Зазвичай починають з ультракоротких хвиль. Це ті радіостанції, які ми звикли бачити у військових, охоронців або поліції: невеликі портативні станції, які можна носити з собою. У них маленькі антени, невелика потужність, і вони дозволяють тримати зв’язок на відносно невеликій відстані — умовно до кількох або десятка кілометрів.

Але реальна дальність дуже залежить від умов. У місті, серед забудови, відстань буде меншою. За містом, на відкритій місцевості — більшою. Це найпростіший і найпоширеніший варіант локального зв’язку.

Окремо зараз популярний цифровий стандарт DMR — Digital Mobile Radio. Він прийшов із комерційного зв’язку, але швидко поширився серед радіоаматорів, зокрема через доступність обладнання. За розмірами й ціною це можуть бути такі самі невеликі радіостанції, але завдяки підключенню до інтернету через ретранслятори або особисті точки доступу вони дозволяють встановлювати зв’язок фактично по всьому світу.

Принцип такий: ти говориш у свою радіостанцію, вона зв’язується з ретранслятором або точкою доступу, а далі сигнал передається через мережу.

«Наприклад, можна зранку вийти в ефір за кавою і привітатися з радіоаматором з Австралії, який у цей момент гуляє пляжем»

Але це не єдиний спосіб міжконтинентального зв’язку. Є також короткі хвилі. Це вже складніший рівень, бо оператору потрібна більша антена, а саме обладнання й умови роботи стають серйознішими. За правильних умов, зокрема коли добре працює іоносфера, можна встановлювати міжконтинентальний зв’язок напряму, без інтернету, просто з однієї радіостанції на іншу.

— Ви маєте досвід роботи в геймдеві. Чи перетинається радіоаматорство з вашою професійною діяльністю?

Коли я працював в IT та геймдеві, прямого перетину з радіоаматорством майже не було. Тобто нічого такого, що було б безпосередньо дотичним до мого хобі, тоді не виникало.

А от зараз, на службі в ЗСУ, цей досвід уже корисніший. Радіостанції використовують всюди, є як переносні, так і автомобільні. Коли ти розумієш, як працює зв’язок, як працюють антени, які є обмеження — це дуже допомагає. Тобто тут знання з радіоаматорства вже мають практичне значення.

— Як саме ви прийшли до радіоаматорства? Це почалося з бажання спілкуватися з іншими людьми чи радше з інтересу до техніки та зв’язку?

У мене це почалося ще з дитинства. Я захоплювався радіотехнікою, потім пішов навчатися за цим напрямом, тому про радіоаматорство знав давно.

А вже пізніше, під час пандемії коронавірусу та війни, з’явилася додаткова мотивація. Хотілося мати якесь цікаве заняття, яке допомагає перемикатися, розряджатися і водночас розвиватися в темі, яка мені й так була близькою.

Радіоаматорство взагалі дуже багатогранне. Є місцевий зв’язок, є міжконтинентальний на коротких хвилях, є радіоаматорські супутники — і це лише частина напрямів. Тут можна постійно щось покращувати: радіостанцію, антену, щоглу, налаштування.

Тобто це хобі має накопичувальний характер — ти поступово прокачуєш і обладнання, і власні знання.

«Практично неможливо докричатися до Житомира». Про вихід у «великий» ефір, фізику коротких хвиль та іоносферу

— Чи потрібно в Україні отримувати дозвіл, щоб виходити в ефір? Чи достатньо просто купити обладнання і почати користуватися радіостанцією?

В Україні є два безліцензійні діапазони — PMR446 та LPD433. У них можна виходити в ефір без окремого дозволу, але там є обмеження за потужністю. Це радше побутова історія: такі радіостанції часто використовують охоронці, будівельники або люди, які просто купують недорогі пристрої, щоб спробувати, як це працює. Умовно — поспілкуватися з гаража чи мати зв’язок із дитиною.

Але якщо людина хоче виходити у великий ефір і спілкуватися саме з радіоаматорами, тоді вже потрібна ліцензія. В Україні це робиться досить просто: потрібно звернутися до місцевого відділення Українського державного центру радіочастот, написати заяву й скласти нескладний іспит. Після цього людина отримує офіційний позивний.

Такий дозвіл відкриває доступ до більшої кількості діапазонів і дає змогу працювати з більшою потужністю. І вже з цього моменту починається повноцінне радіоаматорство: можна встановлювати зв’язки, логувати їх, фактично колекціонувати такі контакти.

— Можете розповісти історію вашого псевдоніму, зокрема, UT0UG?

Це мій офіційний радіоаматорський позивний.

Радіоаматорські позивні — це комбінації літер і цифр латиницею. Мій позивний читається як United Tango Zero United Golf. Зазвичай ми проговорюємо такі позивні через фонетичну абетку, особливо якщо зв’язок відбувається в шумах і треба, щоб людина з іншого боку ефіру правильно все почула. Її часто використовують зв’язківці, бо так менше шансів переплутати літери.

— Тобто це можна порівняти з доступом до тематичної соцмережі, де люди знаходять одне одного за спільним інтересом?

Так, це дуже вдала аналогія. Радіоаматори є практично в кожній країні світу, і саме це робить хобі цікавим. Крім того, у радіоаматорстві є спеціальні події — експедиції. Люди збирають команду, обладнання й виїжджають у віддалені місця, наприклад на острів, де, можливо, навіть ніхто не живе. Звідти вони виходять в ефір і встановлюють зв’язок з усім світом.

Для інших радіоаматорів провести сеанс із такою станцією — це окрема подія, майже як досягнення. Бо ти встановлюєш зв’язок не просто з людиною з іншої країни, а з дуже рідкісною точкою на мапі.

— Чи був у вас досвід таких експедицій?

Ні, на жаль, поки не був. Зазвичай у такі експедиції їздять дуже досвідчені радіоаматори, які займаються цим десятиліттями, беруть участь у змаганнях і мають серйозний рівень підготовки.

Але мені дуже хотілося б колись спробувати.

— Ви згадували, що разом з однодумцями встановлюєте ретранслятори в Києві. Як це працює на практиці?

Ми й зараз їх встановлюємо. Тут немає нічого секретного. Навпаки — ми популяризуємо цю інформацію, щоб люди знали, що можуть вийти на певний ретранслятор, якщо він покриває їхню частину міста.

Як це працює? Якщо я зв’язуюся зі своєї портативної радіостанції з людиною, у якої також портативна станція, між нами може бути забудова або інші перешкоди. Наприклад, я живу десь у низині, і сигнал або не проходить, або проходить дуже погано. Щоб покращити ситуацію, ми ставимо антену й ретранслятор на високій точці — наприклад, на висотці в Києві. Після цього я передаю сигнал не напряму іншій людині, а на ретранслятор. Вже він передає інформацію далі. Завдяки цьому людина, яка не перебуває зі мною в прямій радіовидимості, може добре приймати сигнал.

Зазвичай такий ретранслятор покриває велику територію і може забезпечувати зв’язок навіть по області.

Встановлення антен для одного з ретрансляторів

— Чи може така інфраструктура бути корисною не лише для хобі, а й для військових?

Так. У війську, звісно, є своя специфіка: ретранслятори мають шифрування, щоб унеможливити перехоплення розмов. Але на початку повномасштабної війни військові та добровольчі формування територіальних громад певний час використовували наші ретранслятори, бо вони вже були встановлені й мали гарне покриття.

«Тобто так, у перший період війни радіоаматорська інфраструктура справді допомагала тримати зв’язок»

Також радіоаматорські навички можуть бути корисними для радіорозвідки чи роботи з перехопленням зв’язку. Звісно, у ЗСУ є підрозділи, які працюють із цим напрямом, і тут радіоаматорський досвід може бути перевагою. Усе, що стосується зв’язку, радіохвиль, антен і поширення сигналу, дає людині кращу базу для розуміння цієї теми.

— Ви згадували міжконтинентальні зв’язки. Як це взагалі працює без інтернету й мобільних операторів?

Це історія про короткі хвилі. Ультракороткі хвилі, на яких працюють звичайні портативні радіостанції, далеко не йдуть. Якщо така хвиля рухається вгору, вона проходить далі в космос і швидко згасає.

А короткі хвилі мають іншу фізику поширення. Вони можуть підійматися вгору, відбиватися від іоносфери, повертатися до землі, потім знову відбиватися — і таким чином поширюватися на дуже великі відстані. Завдяки цьому можна напряму зв’язатися, наприклад, з Америкою чи Індонезією без жодного інтернету.

Але тут є важливий нюанс — проходження. Щоб хвиля нормально відбилася, іоносфера має бути в певному стані. Тому різні діапазони працюють по-різному, і час доби також має значення. Наприклад, найкращий час, щоб зв’язатися зі США — це вечір. У цей момент іоносфера перебуває в такому стані, що сигнал може дійти до Америки. А посеред дня шансів на такий зв’язок майже немає.

— Тобто іоносфера працює як дзеркало для сигналу?

Так, у цьому випадку її можна порівняти з дзеркалом. Там, де сигнал повертається на землю, зв’язок буде найкращим.

Але через це виникає ще одна цікава особливість — мертва зона.

«Наприклад, із Києва на коротких хвилях практично неможливо „докричатися“ до Житомира»

Для такого зв’язку потрібна певна мінімальна відстань, щоб хвиля встигла піднятися, відбитися від іоносфери й повернутися назад.

Тому радіоаматори часто комбінують різні види зв’язку. Увечері можна говорити на коротких хвилях з Європою чи іншими континентами, а потім увімкнути маленьку портативну радіостанцію і поговорити вже з київськими радіоаматорами про те, кому що вдалося «зловити» в ефірі.

— Завдяки цьому хобі у вас з’явилися знайомі по всьому світу?

Так, зв’язків по всьому світу в мене дуже багато. Зараз це приблизно 1700 встановлених зв’язків.

Але це не означає, що з усіма людьми ти спілкуєшся постійно. З багатьма зустрічаєшся в ефірі лише один раз. Водночас є оператори, з якими перетинаєшся частіше. Коли чуєш їх в ефірі, просто підходиш привітатися.

Наприклад, я часто спілкуюся з оператором з Ірландії. Як виявилося, у нього передавач українського виробництва. В Україні про це майже ніхто не знає, а він цим дуже пишається і всім розповідає.

«Це не те хобі, яким можна займатися зовсім за копійки». Про резервні канали зв’язку та шлях радіоаматора

— У радіоаматорському ефірі можна зустріти людей з різних країн, зокрема й російських операторів. Як українська спільнота ставиться до цього після початку повномасштабної війни?

Якщо хтось із радіоаматорів і підтримує Росію, то принаймні відкрито про це не говорить. Основна маса спільноти, з якою я перетинаюся, звісно, проукраїнська. В ефірі ми спілкуємося українською. Російських радіоаматорів в ефірі багато.

«В українській спільноті є фактично негласне правило не встановлювати зв’язки з російськими та білоруськими станціями»

Для українських радіоаматорів це, можна сказати, стовідсотковий бан.

У світовій спільноті ситуація інша. Люди з інших країн іноді встановлюють з ними зв’язки, хоча не всі й не завжди. Вони часто сприймають цю історію менш гостро, ніж українці. Водночас дуже багато підтримки є від європейців. Коли спілкуюся з британцями, шведами, фінами, вони часто наприкінці QSO кажуть: «Take care». Багато хто говорить: «Слава Україні!».

Українське ком’юніті допомагає колезі Ігоря з Іспанії з установкою антени.

— Чи змінилася українська радіоаматорська спільнота після початку повномасштабної війни? Чи стало більше людей, які цікавляться цим хобі?

Можу сказати лише суб’єктивно, без конкретних цифр. До війни інформація про кількість радіоаматорів та їхні позивні була у відкритому доступі. Під час війни її, звісно, закрили, тому що багато радіоаматорів пішли у зв’язківці.

Але суб’єктивно кількість людей, які цікавляться радіоаматорством, зросла. Одна з причин — постійна загроза блекаутів та інших кризових ситуацій. Люди хочуть мати резервні канали зв’язку, тому купують прості радіостанції й поступово приходять до цієї теми.

Спершу для багатьох це просто спосіб мати запасний зв’язок. Але потім люди бачать, що радіо — це не лише «поальокати» в ефірі, а ще й цікаве хобі. В Україні зараз доволі активна спільнота, і я бачу, що вона розвивається.

— А чи змінилася географія виробників техніки після початку повномасштабної війни?

Практично не змінилася. Я часто згадую китайські радіостанції, тому що вони найдешевші й саме вони сильно знизили поріг входу в радіоаматорство. Раніше, коли я навчався в інституті, я не міг дозволити собі купити радіостанцію — це було занадто дорого. А китайські пристрої дали можливість майже будь-кому спробувати себе в радіо.

З початком війни на ринку стало більше професійних радіостанцій. Вони відрізняються від радіоаматорських: фізично надійніші, але за можливостями більш обмежені. У них менше налаштувань, менше простору для експериментів, зате вони витривалі.

Ідеться, наприклад, про Motorola, Hytera та інші станції, які використовують у війську або охоронних структурах. Частина організацій оновлює обладнання, тому старіші професійні станції з’являються на вторинному ринку й стають доступнішими.

— А загалом радіоаматорство — це дороге хобі? Якщо говорити не про першу дешеву станцію, а про серйозніший рівень.

Якщо говорити про серйозніший рівень, то тут складно назвати якусь одну суму. Але загалом це не те хобі, яким можна довго займатися зовсім за копійки. Почати можна відносно недорого, але з часом майже завжди хочеться щось покращити.

І це не обов’язково буде сама радіостанція. Можливо, ти захочеш купити кращий блок живлення, а вони теж недешеві. Потім захочеш поставити антену, до неї треба кабель, щогла, кріплення. І кожна така деталь теж коштує грошей.

Тому шлях зазвичай такий: спробувати можна недорого, але якщо хобі затягує, воно поступово стає вибагливішим до ресурсів. Радіоаматорство — це не тільки про встановлення зв’язку, а й про бажання розбиратися з технікою, щось налаштовувати, покращувати й експериментувати.

— Технічна частина — це окремий великий світ?

Так. У радіоаматорів навіть є такий вислів: найкращий підсилювач — це твоя антена. Я особисто не дуже люблю антени й не дуже люблю їх конструювати, але без цього ніяк. Антена дуже сильно впливає на якість зв’язку, іноді навіть більше, ніж сама радіостанція. Тому навіть якщо тобі більше подобається працювати в ефірі, технічної частини все одно не уникнути.

«Портативна радіостанція — не лише перший пристрій». Практичність радіоаматорства під час блекаутів та силу спільноти

— Якщо повернутися до вашого досвіду в геймдеві: чи можна сказати, що радіоаматорство теж потребує системного мислення? Наприклад, як у розробці гри, де треба розуміти, як різні механіки взаємодіють між собою.

Так, тут потрібен саме системний підхід. Наприклад, не можна просто вибрати випадкову будівлю в місті й поставити там ретранслятор. Спочатку треба зрозуміти, чи потрібен він у цьому місці взагалі. Можливо, цю територію вже покриває інший ретранслятор.

Далі треба прорахувати, яку саме територію він зможе покрити. Для цього використовують інструменти, які на основі рельєфу показують, куди сигнал зможе «дістати». Потім треба врахувати технічні речі: скільки потрібно кабелю, яке буде згасання в цьому кабелі, як організувати живлення і резервне живлення, що зараз теж дуже актуально.

Тобто це справді система, де все між собою пов’язано: місце встановлення, висота, рельєф, антена, кабель, живлення, покриття і реальна потреба людей у цьому зв’язку. Для цього не обов’язково мати якийсь надпотужний фізичний бекграунд. Але основи фізики знати треба.

— Що б ви порадили людині з IT або геймдеву, яка зацікавилася радіоаматорством? З чого почати, щоб не купити зайвого і не зламатися на теорії?

Почати варто з портативної радіостанції. Це річ, яка не потребує великих витрат, може коштувати недорого або навіть дуже недорого, але одразу дає людині вихід у місцевий ефір.

У цьому, на мою думку, і є правильний підхід. Коли ти отримуєш доступ до ефіру, там уже можуть бути люди, які займаються чимось цікавішим і глибшим. Вони можуть підказати, куди рухатися далі, що купувати, що не купувати, чи потрібно тобі взагалі розвиватися в цьому напрямі.

Тобто портативна радіостанція — це не лише перший пристрій, а й вхід у спільноту. І в будь-якому разі це не марна покупка. Якщо хобі не зайде, людина майже нічим не ризикує. Якщо зайде й вона піде далі, портативна станція все одно залишиться потрібною.

— Чи може радіоаматорство бути практичним резервним способом зв’язку під час блекаутів або проблем із мобільною мережею?

Так, може. У нас під час сильних блекаутів у місцевому ефірі фактично була перекличка: у кого є світло, у кого немає. Таким чином ми могли оцінювати масштаб проблеми в різних районах.

Був і більш побутовий приклад. Один мій друг якось застряг у ліфті. Він мав із собою портативну радіостанцію, бо якраз ішов до гаража. Через неї він викликав дружину, а вона вже викликала аварійну службу. Тобто в конкретній ситуації радіо справді допомогло.

Але загалом це не тільки про аварійний зв’язок. У місцевому ефірі люди домовляються про зустрічі, кажуть, що під’їхали, уточнюють, хто ще має приїхати. Через тиждень-два в тебе вже з’являється багато знайомих, з якими ти спілкуєшся не лише в ефірі, а й у реальному житті. Спільнота зазвичай стає доволі тісною.

— Тобто сильна сторона хобі не лише в техніці, а й у взаємодопомозі?

Так. Ми саме з такого розрахунку робили резервне живлення для ретрансляторів. Зараз воно є майже на всіх ретрансляторах Києва. Якщо в якийсь момент зникне мобільний зв’язок, акумулятори зможуть підтримувати роботу ретрансляторів ще кілька днів.

Крім того, взаємодопомога в спільноті — це звична практика. Наприклад, комусь треба поставити антену, а вона велика й важка. Тоді люди домовляються, хто ближче, під’їжджають і допомагають. Тобто радіоаматорство поступово перетворюється не лише на хобі, а й на живу локальну спільноту, де люди можуть розраховувати одне на одного.

— Що вас найбільше цікавить у радіоаматорстві й що приносить найбільше задоволення? І як думаєте, чи буде зростати українська радіоаматорська спільнота?

Мабуть, як і в будь-якому хобі, найбільше задоволення приносить момент, коли ти щось задумав, зробив — і воно запрацювало. Це дуже просте, але сильне відчуття.

А найбільше мене цікавить те, що радіоаматорство можна розвивати майже нескінченно. Я інколи спілкуюся з радіоаматорами, які займаються цим уже десятки років, і вони досі захоплені. При цьому вони часто говорять вже про такі речі, які мені самому здаються дуже складними. Тобто в них зовсім інший рівень.

Але саме це й цікаво: минають десятиліття, а люди все одно знаходять у цьому хобі щось нове. Тут завжди можна вдосконалюватися, пробувати інші діапазони, інші антени, інші технології. Я думаю, що мине ще років десять — і з’являться нові рішення, які ми теж впроваджуватимемо.

Думаю, так, спільнота зростатиме, але час покаже.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини