Навідник БМП — про тестування російської гри, мобілізацію та досвід з цивільного життя у війську
Андрій з позивним CROC — навідник у війську родом із Запоріжжя. До повномасштабного вторгнення він ремонтував засоби автоматизації виробництва, а ще — покращував Crossout Mobile. Свого часу був активним гравцем — це помітили розробники й запропонували долучитися до тестування. Щоправда, був нюанс: студія-розробниця — російська.
В інтерв’ю GameDev DOU Андрій розповів про тестування й спроби локалізації гри українською, як потрапив в армію і проходив навчання за кордоном, а також чому нині не замислюється про стан мобілізації та більше не хоче повертатися до колись улюбленої гри.
DOU спільно з фодном «Повернись живим» збирає 50 000 000 грн на потреби
«Ставлення різко змінилося». Про захоплення Crossout, тестування й локалізацію російської гри та вихід з клану
Геймдев у моєму житті з’явився несподівано. Взагалі я ремонтував засоби автоматизації виробництва (це була основна робота), а час від часу і мобільні телефони. Одного дня виконував своє типове завдання — лагодив мобільний — і паралельно дивився ютуб. Вигулькнула реклама, яка закликала встановити ПК-версію гри Crossout. Стало цікаво, тож я ввів назву в Google і побачив, що є мобільна версія. Вирішив зупинитися на ній. Завантажив — і мене затягнуло.
До того я мало в що грав та надовго на одній грі не зупинявся. А в цій мені сподобалась і атмосфера (події відбуваються в постапокаліптичному світі), і те, що можна було проявити креативність, вкласти частину душі в машину. Бо як виглядає гра? Твоє завдання — зібрати бронемобіль з того, що вдасться знайти на теренах постапокаліптичного простору. Мета — змагатися за цінні ресурси, але як це краще зробити? Як зробити так, щоб твій автомобіль був найсильнішим? Можна зібрати маленький і швидкісний, а можна великий, який буде повільнішим, проте потужнішим.
Я починав грати приблизно у 2015–2016-му, коли Crossout тільки з’явилася і графіка була ще на слабенькому рівні — налічувалося всього 30 деталей для збору машини. Але вже тоді геймплей захоплював. Тим паче, крім автівки, була опція додавати зброю: кулемет, гранатомети, ракетниці...
Швидко розібравшись, що до чого, я і незчувся, як став частиною клану. Ми починали разом з хлопцями, які в грі називалися Штрих, Антибіотик і Нордфолк [сміється].
Розумієте, це не те саме, що просто вибрати готового персонажа, дати йому в руки кулемет і побігати. Це про те, щоб створити автомобіль під себе, свої вподобання, тобто щось значно більш персоналізоване й унікальне. Тому гра і добряче затягує.
Компанія, яка розробляє Crossout, — російська. Але я тоді не надто цим переймався. Знав, що мобільну гру роблять на території України й Польщі, а хто засновник — не дуже цікавило. Зрештою, навіть офіційний доступ на сегмент Crossout Mobile росіянам дали куди пізніше (вони тривалий час використовували VPN, щоб грати). Ком’юніті було більш-менш адекватне, розробники теж не дозволяли собі зайвих коментарів.
Оскільки розробка мені подобалася, то я не був байдужий до того, як виглядає і працює гра. Отож часто залишав відгуки про неї: вказував, де щось не працює, а де, навпаки, команда добре впоралася; питав, чому ту чи ту фічу реалізували так, а не інакше. Це все було в Discord. Врешті мені написали в особисті представники компанії-розробниці й спитали, чи не бажаю я тестувати Crossout Mobile. Подумав: чому б і ні? Адже я і так це роблю, тільки за «дякую», а так ще й винагороду отримаю [сміється].
«На початку
Відтоді у віддаленому форматі тестував Crossout: грав і паралельно працював у парттайм-режимі. У грі часто з’являлися нові деталі, однак не всі вони належно функціонували. Наприклад, десь неправильно відображалася завдана шкода або не працювали покращені якості зброї, чи кабіна нормально не набирала обертів, не давала вказаної потужності, чи зброя стріляла не так, як заявлено. Все це я відстежував і звітував про баги.
Однак ми з хлопцями з клану вирішили піти далі. Що популярнішою ставала гра, то очевиднішою була потреба додавати різні мови. Тож ми подумали: чому б не попросити додати українську локалізацію? Спочатку студія погодилася. Ми домовилися, що самотужки, в межах ініціативного ком’юніті, перекладемо весь контент українською. Для цього я створив окремий канал у Discord, також до процесу долучилося кілька проукраїнських кланів.
Над перекладом працювало шестеро-восьмеро людей, і часу на локалізацію пішло небагато — до двох тижнів. Нам навіть дали на переклад кілька наступних оновлень, що от-от мали з’явитись у грі (з чим одна людина впоралася за тиждень). Це було у
Після такого ставлення багато користувачів покинули Crossout, хоча й дуже цінували її та грали не перший рік. Окрім того, натоді вже відбулося повномасштабне вторгнення. У кланах стали точитися суперечки, зокрема в тих, де були росіяни. Врешті деякі українські гравці не витримували та йшли. Особисто знаю двох хлопців, які забули про гру та взялися волонтерити. Я своїх теж став підтримувати й вийшов з клану.
Та й узагалі ставлення різко змінилося. Це було помітно за наративом про українців і війну в ігровому чаті: між гравцями постійно виникали конфлікти, як у коментарях під дописами у фейсбуці. А модератори не завжди належно на це реагували, та й українську не дуже розуміли. Це якщо м’яко висловитися. Тому про гру довелося забути. До того ж у ті часи вже не до неї було.
Хоча насправді я радий, що мав змогу потестувати гру, яка мені дійсно подобалася. Можливо, якби почав грати швидше, якби раніше захопився індустрією, то знайшов би себе в цій професії. Але грати в Crossout Mobile я став лише у
«Вчили нас ті, хто з нашою зброєю не стикався». Про повістку, закордонні навчання та вибір військової спеціальності
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з сім’єю були в Запоріжжі, нашому рідному місті. Після нападу з пів року всі лишалися шокованими. Це була знайома для багатьох паніка, коли ти бігаєш, не знаєш, за що вхопитися, чи їхати кудись, чи лишатися, що потрібно... Словом, дезорієнтація. Врешті, після тривалих обговорень, дружина із сином поїхали до Європи — там хоч і не дім, але безпечніше. Я ж лишився вдома сам і ще допомагав нашим батькам.
А приблизно за рік після вторгнення я йшов вулицею й зустрів працівників ТЦК — так і отримав повістку. Після цього був військкомат, так звана лікарська комісія, де особливо детально нічого й не перевіряли: подивилися на мене і сказали за тиждень їхати на навчання в Житомир. Раніше в армії я не служив і військової спеціальності не мав. Та попри це, коли приїхав у Житомир, до мене вийшов головний (так розумію, це був військком) і сказав, що я поїду на інші навчання за кордон. Чому обрали мене — гадки не маю. Просто так склалося.
Ще з тиждень ми з іншими хлопцями просиділи на так званому карантині в Житомирі, де командування дивилося, хто як поводиться. І вже після цього нас відправили за кордон.
Очікував, що буде важко, але очікування і реальність — не одне й те саме. Навантаження дійсно було велике, я б навіть сказав, колосальне [сміється]. Те, що буде непросто, ми зрозуміли відразу. Тільки-но автобуси з нашими хлопцями під’їхали до перевальної бази, усім видали одяг та амуніцію загальною вагою понад 50 кілограмів. Все це треба було тягнути до іншого автобуса, який відвіз нас до кураторів. Вони показали нам, як видане майно підлаштувати під себе, й попередили: зразу ж наступного дня — перше тренування.
«Мій наставник прекрасно знав своє діло, але опановувати АК-74 йому довелося разом із нами»
Тому зранку ми тягнули по два наплічники, по одному величезному баулу, а ще тактрюкзак, де лежали бронежилет, каска, РПС-ка, автомат та чотири магазини — все це важило приблизно 60 кіло. І з цим треба було пройти близько п’яти кілометрів до місця призначення. Багато в кого одразу далися взнаки проблеми зі здоров’ям: спина, коліна, дехто і за серце хапався. Дійшли то всі, однак було видно, в кого і яке слабке місце.
Фактично наші тренування — це той самий курс молодого бійця, який проходять в Україні, але з військовими іншої країни. Мені дуже сподобалося, як нам усе розтлумачували, показували. На першому місці були правила поводження зі зброєю і техніка безпеки. Також нам демонстрували приклади штурмів, захисту окопів, пояснювали поведінку, коли на тебе летить граната та інше. Словом, давали знання, які необхідні у війську.
Показово, що ми тренувалися з тією зброєю, яку мали потім використовувати в Україні. Але навчання проводили ті, хто з нашою зброєю не стикався. Наприклад, мій наставник, командир нашого взводу з позивним Вака. Він служив в армії західної країни, прекрасно знав своє діло, але опановувати АК-74 йому довелося разом із нами, бо в них такого автомата не було.
На одному з занять нам показували, як брати полоненого. Того дня лив дощ. І от стоїмо ми, українці, у комбінезонах, щоб не промокнути наскрізь, а західні військові — у звичайних кітелях. Поки нам усе розповідали, в окопі набралося вже по коліна води. Інструктор подивився на це, потім на нас і каже жартома: мовляв, що ви, хлопці, замерзли? Далі роздягається до трусів, лунає тренувальна команда штибу «лягти й руки за голову», і він просто в такому вигляді падає в калюжу в окопі й лежить. Ми були шоковані, а їхні військові спокійно до цього поставились, ніби нічого дивного і не сталося [сміється]. Вони звикли до тієї погоди й таких умов.
На навчаннях ми провели близько місяця. Опісля, звісно ж, усі повернулися в Україну, на базу в Житомир, де на нас чекав наступний етап навчання, більш спеціалізованого.
Коли мене тільки мобілізували, я не знав, куди потраплю чи яку спеціальність матиму. А тут нас одного дня всіх вишукували та стали відбирати, хто куди піде вчитися. До тих, що проявляли бажання, ініціативу, — прислухалися. А хто нічого не казав, той ішов, куди відправлять. Я зголосивсь навчатися на навідника, бо на цю ж спеціальність збирався мій товариш. І я плюс-мінус розумів, чого чекати.
Ще зо три тижні ми вчилися в Житомирі, а потім виїхали на Донеччину — це була середина літа
«У тому, що мені вдається у війську, не останню роль відіграв досвід із цивільного життя». Про службу навідником та потрібні навички
Коли нас привезли на локацію в Донецькій області, я був трохи шокований. У Житомирі ми вчилися працювати на БТР, а тут у мене була БМП — довелося практично все вивчати заново. На це пішло кілька тижнів. Комусь далекому від війська може здаватися, ніби нічого складного немає і це практично одне й те саме. Але ні. У Житомирі нас навчали працювати на БТР-80 і зброя була ВКВТ (великокаліберний кулемет Владімірова танковий), калібр — 14,5 мм. А тут, на Донеччині, чекала інша машина й
Служба — це не типова робота вдома, де ти практично на 100% знаєш, чим займатимешся найближчим часом. Та загалом я протягом дня відповідаю за обслуговування техніки: разом з побратимами дивимося, де треба щось змастити, підкрутити — усе необхідне, щоб вона лишалася в бойовій готовності й могла не лише доїхати до позиції та постріляти, а й повернутися назад. Також я виконую функції механіка-водія і багато чого власноруч ремонтую, як-от двигун тієї ж машини. У тому, що мені це вдається, не останню роль відіграв досвід, набутий у цивільному житті.
Попри те, що більшість завдань були пов’язані з електронікою, я частково копирсався і в механіці. Міг не ремонтувати нічого власноруч, просто викликати того ж слюсаря на допомогу. Але я мав знати загалом, як працює той чи інший засіб автоматизації на виробництві, і мені подобалося в цьому розбиратися. Скажімо так, завдяки цій роботі я встиг не один раз потримати в руках ключ на 22 мм, а не лише ключик на 10 мм. І це мені дуже допомогло у війську.
Коли є потреба, керівництво може дати завдання — виїхати на ту чи іншу позицію для виконання бойових завдань підрозділу. Але це трапляється не щодня.
Інколи все минає гладко, інколи, на жаль, ні. Не так давно ми потрапили під ворожий обстріл, коли готували бліндаж. Як прилетіло — всі залягли. Потім я став роздивлятися, яка ситуація довкола. Один побратим — цілий, іншому дісталося трохи... Складно описати відчуття, що тоді вирували всередині. Але я нібито не розгубився [усміхається]. Ми з товаришем швидко зорієнтувалися й надали першу допомогу пораненому, перш ніж прибула евакуаційна машина. На щастя, обійшлося без втрат. Не скажу, що я був супершокований. Втім, і радощів такі випадки явно не приносять. Але це буденність служби — доводиться звикати.
«Їхати було трохи лячно». Про відпустку під час служби та найважчий момент у ній
За час перебування на фронті я був у відпустці один раз: у травні поїхав додому в Запоріжжя на два тижні. Зізнаюся, їхати було трохи лячно. Я емоційна людина, а на мене чекала зустріч з рідними: батьки, ще й дружина з сином мали приїхати з Нідерландів. Все думав, як сам на це відреагую, чи будуть вони в безпеці — у голові роїлося багато різних запитань. Проте момент зустрічі ні на що не проміняти — я був неймовірно щасливий знову побачити найближчих.
Утім, помітив за собою зміни: попри те, що ці два тижні у війську не був, внутрішнє відчуття того, що я — військовий, нікуди не зникло. Хоча й перебрався в цивільний одяг, надів чорну кепку Nike і взяв свою барсетку, та це нічого не змінило. Що цікаво, за всю відпустку, попри те що я не був у формі, до мене жодного разу не підійшли перевірити документи. Можливо, вже і здалеку видно, що я не цивільний [усміхається].
На щастя, дружина з сином поїхали на пару днів раніше, ніж у мене закінчилася відпустка. Тому перед тим, як вертатись у стрій, я вже зібрався з думками. Однак було складно знову саджати рідних на поїзд, знову відпускати й розуміти, що найближчим часом ми не побачимося. Це — найважче.
Але загалом повертатися назад на фронт, до побратимів, було досить легко. Приїхав, одягнув форму і взявся виконувати свої звичні обов’язки. Просто я така людина. Попри те, що мені може бути фізично важко у війську, це не настільки вимотує, як розлука з родиною. З утомою від складної праці можна впоратися. А от коли стає важко морально — це геть інший рівень труднощів.
«Найбільше пригнічує питання демобілізації». Про ставлення до мобілізації та плани на власний бізнес
Усі питання, які стосуються кількості мобілізованих, різних пропозицій щодо формату мобілізації, бронювання, мене мало обходять. Якщо чесно, просто не замислююся над цим, як, упевнений, і багато інших військових.
Демобілізація — питання, яке пригнічує найбільше. Бо наразі перспективи туманні. Оця невідомість, коли завершиться служба, впливає дуже негативно. І я не один такий. Утім, стараюся не думати про те, коли б мені було комфортно демобілізуватися, за яких умов, на яких підставах. Якщо в це заглиблюватися, морально стане тільки гірше. Просто хочу якнайшвидшого закінчення війни й повернутися додому — це все, що турбує сьогодні.
Після повернення додому мрію побудувати хатинку в Запоріжжі й просто бути разом із сім’єю, приділяти увагу синові. На підприємство, де працював на фултаймі, не повернуся. Як не повертатимусь і до тестування ігор. Хочу іншого. Роздумую над тим, щоб відкрити власний бізнес: варити каву й робити невеликі канапки. Все це в Запоріжжі, ясна річ. Хочеться додому.
Немає коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів