«Постійне відчуття перебування в пастці, придушення свободи слова і вибору». Проджект-менеджерка про життя в Херсоні та шість спроб виїхати з окупації

Рік тому Тетяна отримала роботу проджект-менеджерки в геймдев-студії і разом з нареченим переїхала до Херсона. Тут вона зустріла початок повномасштабного вторгення і провела майже пів року в окупації — на підконтрольну Україні територію дівчина змогла виїхати лише за декілька днів до Дня Незалежності.

Нам в інтерв’ю Тетяна розповіла, як жилося весь цей час в окупованому місті: як вдавалося працювати, отримувати зарплату з української картки та як її близьких забрали у в’язницю.
А ще про п’ять невдалих спроб евакуюватися та те, як все ж вдалося вибратися на підконтрольні території.

Оскільки родичі Тетяни все ще перебувають на тимчасово непідконтрольній території, з міркувань безпеки ми не вказуємо прізвище дівчини та назву компанії, у якій вона працює.

«Ранок 24 лютого почався не з вибухів, а зі дзвінків». Про початок війни у Херсоні

Я народилася в невеличкому селищі за 30 кілометрів від Криму. Там і закінчувала школу. Після школи вчилася і жила 10 років у Києві. До геймдеву працювала викладачкою англійської мови та у техслужбі підтримки. У 2020 році потрапила під скорочення на роботі через пандемію коронавірусу і вирішила зробити паузу, відновити сили перед пошуком нової роботи.

У 2021 році подруга влаштувалася в геймдев-студію. Там на той час шукали ще й проджект-менеджера. Я дізналась про роботу від подруги. Всі зірки зійшлися, і з того часу я в геймдеві. У серпні минулого року переїхала з нареченим до Херсону.

У компанії ніхто не вірив у те, що росія наважиться на повномасштабне вторгнення у нашу країну, тому що розпочинати війну у XXI столітті — це абсурд. Але на підсвідомому рівні, думаю, що у всіх був запасний план.

Ранок 24 лютого почався не з вибухів, а зі дзвінків — дуже рано і їх було багато. Першою подзвонила мати нареченого, і я прокинулася від слів: «Вставай, війна почалася». Повірити в таке було важко. Я одразу подзвонила батькам. Мама говорила дуже спокійно про те, що все-таки війська вторглися, і тато вже поїхав (він у мене військовий і живемо на кордоні з Кримом, тому вони перші все почули).

Я все ще не могла повірити в те, що все насправді відбувається. Ходила з кімнати в кімнату і ніяк не могла зібрати речі. Аж поки не вдарили по аеродрому в Чорнобаївці — рюкзаки зібралися миттєво вже і через 30 хв ми їхали до родичів у дальній район міста.

«Ми нарахували 127 солдатів, які проходили повз наше укриття». Про перші дні перебування в окупації

Так, перші дні взяття Херсону ми ховалися в укритті. Чесно кажучи, всі ці дні зараз як в тумані. Пам’ятаю, що нам довелося сидіти в підвалі двічі. Останній — 1 березня, коли розпочалася повна окупація. Ми тоді сім годин просиділи в підвалі, сил вже не було, і наче все стихло. Вирішити вийти та швидко взяти воду в сусідньому кооперативі.

Ми з нареченим пішли самі, а родичі залишилися біля підвалу. Щойно вийшли та піднялися до залізничної колії (там буквально метрів 20 було), одразу почули позаду вигуки родичів, щоб ми поверталися. Я не зчулася, як наречений швидко вхопив мене за руку, і ми почали бігти назад. Виявилось, що праворуч від нас наступало військо російських солдатів.

Пізніше ми нарахували 127 солдатів, які проходили повз наше укриття. Далі я вже не пам’ятаю точно, як розвивалися події, але було ясно, що окупація надовго.

Потім ми цілий місяць жили у родичів. Тільки у квітні вирішили повернутися у власну квартиру. На початку лютого мені було неспокійно, можливо, на підсвідомому рівні я розуміла, що може щось трапитися, тому я заздалегідь зняла майже всі гроші та купили достатньо їжі, щоб протриматися.

«Перше, що зробили окупанти, — це перекрили доступ до українського телебачення»

Перше, що зробили окупанти, — це перекрили доступ до українського телебачення. Але ті, у кого було супутникове телебачення, ще мали доступ до деяких українських каналів, а також дивилися новини в інтернеті через застосунки «Київстар» і «Водафон», «Дію», в телеграмі, вайбері.

У кінці квітня доступ до українських каналів повністю зник. Пам’ятаю, що 30 квітня відключили все, і кілька днів ми були повністю без зв’язку. Згодом нашим хлопцям з Миколаївщини вдалося полагодити зв’язок, і ми мали змогу дзвонити через оператор «Київстар» і мали доступ до мобільного інтернету.

Але 30 травня — вже останній день, коли ми дзвонили на номери українських операторів. Відключили все. Почали продавати пакети свого каламутного оператора «На связі» за паспортами і під’єднали до своїх серверів старого інтернет-провайдера Skynet в Херсоні, який вже ось-ось мав закритися через високу конкуренцію з боку інших українських інтернет-провайдерів.

У мене не було ні нових карток, ні інтернету. Оскільки потрібно було якось працювати, я попросила знайомих дозволу приходити до них і користуватися їхнім інтернетом. Працювала завжди через VPN.

З рідними із селища не могла зв’язатися. Допоміг знайомий, який їхав до Херсона і передав мені листа від мами. Через деякий час нам вдалося роздобути картки так, щоб наші дані ніде не зафіксували, паспортів ми не давали. Ми купили їх у знайомого, який взяв п’ять сімкарт на один паспорт. Багато хто почав заробляти на цьому.

Дзвонили ми зазвичай через застосунки WhatsUp, Viber, Signal. Зараз люди і досі користуються тим зв’язком, оскільки альтернатив немає. А до всіх інших програм доступ можна отримати тільки через VPN, тому що все перекрито.

«З липня ввечері постійно з’являвся жахливий запах, через який було неможливо дихати». Про життя у місті

У березні було важко, майже нічого не працювало, продуктів не вистачало, ціни захмарні. Вже пізніше місто почало потрохи оживати. Через кілька місяців люди почали їздити з Херсона в інші міста і привозити продукти.

Загалом у магазинах продуктів мало, все російське. Якщо не вирощене на нашій землі, якість тих російських продуктів жахлива, а ціни захмарні. Цінники вже і в гривнях, і в рублях. Але ніколи не змушували платити в рублях.

Велика проблема — це ліки. Спочатку в аптеках були величезні черги, майже нічого не було, тому що не було жодних поставок, а вже через місяць-два всі аптеки, які відмовилися продавати російське або виставляти цінники в рублях, позачинялися.

На базарах з’явилися машини, які привозили ліки з Криму, в аптеках зараз все в рублях і російське або білоруське. У мене був випадок, коли дуже потрібно було дістати ліки і вдалося їх знайти в аптеці. Раніше вони коштували 325 грн, але вже наліпили в рублях — 650 (помножили на 2), коли ж я почала розраховуватися в гривнях, мені назвали ціну в 433 грн (тобто ділять на 1,5). А в деяких місцях просто змінили слово «грн» на «руб» і так і продають — 1 до 1.

Якщо говорити про громадський транспорт, то він їздить, але не так часто, як було до цього. Хоча в перший місяць взагалі нічого не їздило.

Комунальні служби відновили свою роботу ближче до квітня. Сміття завжди прибирали, світло й вода були.

Втім люди все одно були налякані та не розуміли, що робити. З липня ввечері постійно з’являвся жахливий запах, через який було неможливо дихати. Як потім розповідали очевидці, це окупанти спалювали тіла мертвих на сміттєзвалищі за містом.

«Останні два місяці часто перевіряли гаражі й могли забрати те, що їм сподобалось». Як поводилися окупанти

Перший час люди виходили на вулиці, протестували. Але в останні місяці протестів не було зовсім. По-перше, людей почали розганяти сльозогінним газом і залякували пострілами у повітря. По-друге, активістів часто затримували, довго тримали у в’язницях, хлопців дуже били, змушували підписувати розписки про невиїзд і співпрацю. По-третє, люди почали залишати місто і виїжджати, тому вже нікому було виходити на протести.

Загалом окупанти так поводилися не лише з протестувальниками. Знаю, що в певний період вони пройшли по всіх магазинах, різних підприємствах і сказали: «Або ти працюєш, ставиш цінники в рублях і кожен місяць нам платиш відсоток з продажів, або ми тебе закриваємо». Ще й могли забрати те, що погано лежить.

Також знаю, що вони позабирали нові машини з автосалону і роз’їжджали на них. Останні два місяці часто перевіряли гаражі й теж могли забрати те, що їм сподобалось або ж, навпаки, не сподобалося.

Я майже ніколи з ними не стикалася, тільки коли в селище до мами їздили — доводилося проходити їхні блокпости. Найіронічніше запитання на блокпостах було: «Вас нікто нє обіжаєт?». Ага, от якби вас не було тут, у нас все було б добре.

Якщо ж люди працюють на якихось підприємствах або ж держустановах, їм доводиться спілкуватися з окупантами. Якщо не хочеш працювати — звільняють. На дорогах теж їздять, як хочуть — створюють ДТП, тому як тільки бачили машину із Z, одразу повертали на іншу вулицю.

«Перший місяць було важко концентруватися на роботі, але потім це стало єдиним порятунком». Про роботу у період окупації

Найбільше, що мені запам’яталося в період окупації — це порожнє місто після 19:00, наче всі вимерли. Спустілі магазини та аптеки. Стихійні базари і злі, налякані люди. Постійне відчуття перебування в пастці, придушення свободи слова і вибору.

Моя робота — це єдина річ, яка не давала мені втратити здоровий глузд. Це був мій рятівний жилет, який не давав потонути. Я прокидалася і одразу починала працювати. Обов’язки в мене були ж ті самі, що і до війни — запускати проєкти, контролювати виконання задач і забезпечувати їхнє успішне завершення.

Перший місяць було важко концентруватися на роботі, але потім це стало єдиним порятунком — не вистачало часу думати про те, що відбувається.

Зарплата надходила на карти українських банків. Спочатку знімали в банкоматах і відділеннях банку, в магазинах, якщо в касі були гроші. Коли банки вже зачинилися, була можливість знімати в ломбардах під відсотки (5-7%), зараз, здається, 12% уже.

Команда мене дуже підтримувала, всі хотіли допомогти, пропонували варіанти. Ввечері роботу я закінчувала, виходила на вулицю подихати свіжим повітрям, вечеряла, читала новини та лягала спати.

Всю іншу роботу на себе взяв мій наречений. Я майже не виходила в місто і не бачила всього жахіття, що відбувалося.

«Можна стати в кілометрову чергу й простояти тиждень, тому заздалегідь треба зібрати їжі й води на такий період». Про виїзд з Херсона

Виїхати з окупації ми хотіли одразу, але було багато факторів, які стали на заваді.

Дуже важко евакуюватися чоловікам, особливо колишнім військовим. Також перевіряють ще тих, у кого є татуювання — змушують роздягатися, навіть дівчат. Навіть якщо там якась квітка — все одно перевіряють, а раптом у тій квітці ще тризуб захований?!

Також важко евакуюватися, якщо їдеш своєю машиною. Можна стати в кілометрову чергу й простояти тиждень, тому заздалегідь треба зібрати їжі й води на такий період. Ліпше пропускають автобуси з жінками й дітьми.

Мені пощастило. Я не стояла тиждень у черзі на виїзд і не ночувала у Василівці — там зазвичай зупиняються ті, хто намагається виїхати на машині. Хто просто неба ночує в машинах, а ті, хто з дітьми — просять місцевих пустити переночувати.

Але ми намагалися виїхати впродовж двох тижнів і усього зробили шість спроб. Перший раз перешкодили росіяни, які забрали моїх близьких у в’язницю. Зазвичай колаборанти здають людей, які передають інформацію і допомагають ЗСУ. Жінок зазвичай випускають через добу, чоловіків можуть бити і довго тримати. Також затримують дітей військових і таким чином шантажують останніх. Моїх близьких відпустили через деякий час.

У наступні спроби евакуації були проблеми з автобусом, який не заводився, потім проблеми з автобусом, який не виїхав, бо не пропустили окупанти, потім відкладався від’їзд через розмиті дороги у Василівці. І на шостий раз ми нарешті виїхали, але й там без пригод не обійшлося.

«Тільки заїхали на шосе, в повітрі щось починає свистіти, і позаду як бабахне! Педаль газу в підлогу і їдемо»

У мене була особлива ситуація. Я — із сім’ї військового, тому нам з мамою допомогли потрапити на евакуаційний автобус. Було вирішено, що їдуть тільки жінки, чоловіки залишаються чекати ЗСУ і боротися.

У дорозі ми були шість годин, на блокпостах нас не дуже часто зупиняли, але все-таки зупиняли, чоловіків змушували виходити й перевіряли їхні паспорти.

Коли доїхали до Василівки, ще три години простояли, поки чекали, чи пропустять нас сьогодні. Окупанти дозволили проїхати лише одному автобусу, а їх було всього чотири, і ми з мамою якраз були у четвертому.

Їхали з нами дві жінки з п’ятьма дітьми із нашого селища (теж сім’ї військових). Коли нам повідомили, що сьогодні будемо ночувати, ці жінки вже побігли до самих окупантів і просили їх пропустити, бо діти втомилися (жили в чужих людей цілий тиждень, поки нарешті з’явилася можливість виїхати). У черзі на виїзд стояли порожні вантажівки, от орки й сказали: просіть їх, щоб підвезли. Тому нам пощастило, чоловіки на цих вантажівках взяли з собою стільки людей з автобусів, скільки змогло поміститися в кабіну — всього було шість вантажівок.

Пам’ятаю прокльони та звірячі очі тих людей, які стояли в черзі своїми машинами і їх сьогодні не пропустили. То жахливе місце, там настільки брудно, стільки сміття, люди вже живуть на тих узбіччях, чекаючи своєї черги.Нас із мамою взяв до себе в кабіну чоловік — Сергій, який довіз нас до самого центру розташування переселенців. Ми завдячуємо йому життям.

Пам’ятаю, як зараз, їдемо ми сірою зоною, тим селом в об’їзд, зліва горить хата, точніше те, що від неї залишилося, і нам треба вантажівкою виїхати на пагорб. З першого разу не вдається, страшно, тому що, якщо покотимося назад — позаду ще одна вантажівка. Водієві все-таки вдається виїхати, і тільки заїхали на шосе, в повітрі щось починає свистіти, і позаду як бабахне! Педаль газу в підлогу і їдемо, про себе читаємо «Отче наш», і на думці тільки одне — виїхати. Бідолашний водій Сергій — за дві години, поки ми їхали сірою зоною, спалив пачку цигарок, так переживав.

Під’їжджаємо до передостаннього посту, і нас питають, хто нас пропустив, бо вже «зелений коридор» закритий і не можна їхати, але через те, що з нами діти, пропустили.

Останній пост — знову запитання, знову паспорти, «аткуда єдітє, куда, зачєм». Нарешті пропустили, їдемо далі, і вже водій говорить, що це вже наші хлопці — і тільки тоді я видихнула.

«Пам’ятаю, як хлопчик років 16 вийшов з машини, сів на землю і просто почав плакати». Про повернення на підконтрольну територію

Моє перше враження після того, як ми нарешті потрапили на підконтрольні Україні території — це те, що у нас нарешті з’явився український зв’язок на телефоні. Відчуття не передати.Коли ввечері наші солдати почали формувати всі машини в колону, перед нами було легкове авто із сім’єю. І пам’ятаю, як хлопчик років 16 вийшов з машини, сів на землю, заклав руки за голову і почав плакати.

І в цей момент я відчула, скільки ж всього ми за цей час пережили і як же ж важко було цій сім’ї виїхати. А таких сімей сотні й тисячі, і у кожної своє горе.

У Запоріжжі зробили дуже класний центр для переселенців. Люди, звичайно, всі знервовані, злі, але все-таки їх можна зрозуміти — всі багато чого пережили. Нас відвезли в дитячий садок, який обладнали для переселенців, нагодували. Вранці ми поверталися автобусом до центру, і я зрозуміла, що все ще видивляюся машини окупантів і напружуюся. І вже на вокзалі трохи розслабилися.

Зараз ми переїхали до родичів на Київщину. Їхати більше поки нікуди не плануємо, будемо чекати на звільнення Херсону, щоб повернутися до своїх чоловіків. Це мій дім, тому як тільки наші війська звільнять Херсон і повалять той клятий кремлівський режим, ми повернемося і все відновимо.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини