Проджект-менеджерка з Kevuru Games про те, як її команда шиє спецжилети для військових

Дарія Гаран — проджект-менеджерка з Kevuru Games — з початком широкомасштабної війни стала також менеджеркою цеху з пошиття розвантажувальних жилетів для воїнів. Вона шукала кошти на спецодяг, тканину, швачок-волонтерок, організовувала роботу цеху й доставку відшитого. Про те, як вибудувати волонтерську діяльність так, аби команда не розпалася, й чому сьогодні здається, ніби волонтерити стали менше, Дарія розповіла в інтерв’ю.

«До війни я вилізала зранку з ліжка, сідала за комп’ютер і проводила в ньому весь день». Про перший досвід в геймдеві

Робота проджект-менеджеркою в Kevuru Games — перша для мене. У компанію я потрапила у 2021-му і зараз дуже задоволена цим. Я не шукала вакансій саме в геймдев-індустрії і про Kevuru Games нічого не чула. Спочатку хотіла працювати за фахом в «айтішній айтішці», так би мовити.

Але одного дня мені в LinkedIn написала рекрутерка з Kevuru Games, і я подумала: «Чом би й ні?». Не прогадала. Виявилося, що це значно цікавіше, ніж класичне IT. Я зрозуміла це з часом, дивлячись на те, що робить команда, на результати роботи. Адже в геймдеві ти щодня бачиш, які класні речі люди вміють створювати власними руками: який арт вони роблять, які ігри програмують! Це не настільки одноманітно, як у звичайному IT.

Коли мене приймали в команду, вже вирував коронавірус, тому від початку своєї співпраці з Kevuru я була в компанії на ремоуті. З одного боку, це дуже зручно, адже студія київська і їздити щодня в офіс з Миколаєва, де я мешкала, було неможливо. З іншого — мені неабияк бракувало й бракує офлайн-комунікації. Хочеться банально бачити наживо людей, з якими працюєш. Доходило до смішного: коли я приїжджала на корпоратив у київський офіс, просто не впізнавала колег, попри те, що ми чи не щодня з ними говорили по відеозв’язку. Такий досвід дає зрозуміти: в реальному житті люди зовсім інакші.

Загалом до війни робота йшла як по маслу: проєктів і людей вистачало, кожен знав, за що відповідає. Я (як типовий працівник на ремоуті) вилізала зранку з ліжка, сідала за комп’ютер і проводила в ньому весь день.

«Ми відкрили вікна квартири і раптом почули свист ракет. Нас реально почали бомбити». Про початок війни та евакуацію

24 лютого, певно, ніхто з українців не забуде ніколи. О 5:17 мені подзвонила колега й сказала: «Даша, почалася війна. Збирай речі та їдь з Миколаєва». Я спочатку не повірила, не розуміла, що відбувається. Напередодні, звісно, дивилася звернення путіна, в якому він обіцяв «декомунізувати» Україну, але все одно не могла повірити, що все, що діється, відбувається насправді.

Ми швидко підірвалися з хлопцем з ліжка, почали шукати новини. Там, звісно ж, слова колеги лише знайшли підтвердження. Ми відчинили вікна, аби подивитися, що відбувається на вулиці... і раптом почули свист ракети. Прогримів вибух. Нас реально почали бомбити.

Тієї ж миті ми схопили всі необхідні речі, сіли в машину й поїхали до батьків хлопця під Вінницю. Якщо зазвичай дорога займає близько п’яти годин, цього разу ми їхали дванадцять. Варіант того, щоб поїхати за кордон, звісно, обговорювали, але одноголосно зійшлися на тому, що цього не буде. Ми з мамою домовилися: якщо ситуація стане ще гіршою, то й самі не лишимося осторонь — також підемо воювати. Я готова всього, що потрібно, навчитися, й навіть маю невеликий досвід у стрільбі.

«Як би дивно й парадоксально не звучало, робота допомагає розслабитися»

На роботі в перші дні всі процеси зупинилися: люди переїжджали зі звичних місць і просто не могли працювати. Та й взагалі важко було сконцентруватися на робочих завданнях, бо ти постійно сидів у стрічці новин.

Тоді, 24-25 лютого, мені здавалося, що ще тиждень чи два — і війна скінчиться. Не може ж це вічно тривати, думала я. Але згодом з’явилося усвідомлення, що це надовго.

Коли це збагнула, нормалізувався і робочий процес. Працювати сьогодні легше, ніж не працювати. Як би дивно й парадоксально не звучало, робота допомагає розслабитися. Інакше можна з’їхати з глузду — бути 24/7 у новинах неможливо. Робота забиває голову — ти менше думаєш про міста, які бомблять, про війну загалом.

Хоча повністю відмежуватися від цього неможливо. Деякі наші співробітники з особистих причин залишилися в містах, де зараз активні бойові дії. З ними ми щодня зідзвонюємося, підтримуємо їх, намагаємося допомогти. Разом з командою, наприклад, надіслали величезну коробку ліків у Харків — там зі сім’єю залишився наш 3D-художник.

І загалом ставлення до колективу з боку керівництва хороше. Так, ти маєш відпрацювати свої години, але це не означає, що кожен має сидіти суворо з 9 до 19 години. Всі розуміють ситуацію. У нас є люди, які зараз в теробороні. Наприклад, 3D-художник і служить в ТрО, і працює в студії. Траплялося таке, що він виходив на робочий дзвінок зі зброєю в руках. Клієнт тоді ще сказав: «Т-а-ак, бачу, про зброю ви знаєте багато» :) Це було актуально, адже замовники хотіли створювати 3D-моделі зброї.

Клієнти, до речі, теж ставляться до всього з розумінням. Спочатку вони були насторожені, бо не розуміли, що відбувається, як ситуація розвиватиметься далі. Їм важливо було знати, на що розраховувати, бо все ж мова про їхні гроші. Однак вони неабияк здивувалися, коли команди не просто вийшли на роботу вже у понеділок (хоча війна почалася лише у четвер), а й виконували всі завдання вчасно. Тепер вони завжди перепитують, чи все в нас гаразд, чи можуть вони якось допомогти, але вже точно знають, що їхні проєкти ніхто не кинув напризволяще.

«Спочатку ми загорілися ідеєю відшивати бронежилети, але швидко відкинули її». Про пошук грошей, тканини і швачок

Ідея зайнятися волонтерством спала на думку ще в перші тижні війни. Річ у тім, що мій хлопець і його сестра мають цех для шиття одягу під Вінницею — це їхній бізнес. Цех невеличкий, до 100 квадратних метрів, однак ми подумали, що він може стати в пригоді. Тоді стояла гостра потреба в бронежилетах. І спочатку ми загорілися ідеєю відшивати саме їх, однак досить швидко відкинули цю думку. З’ясувалося, що бронежилет повинен мати сертифікацію, а знайти для нього потрібну тканину, пластини не так вже й просто. Тож ми трошки подумали, чого ще бракує армії, і дійшли висновку, що це розвантажувальні жилети (тактичний елемент спорядження, в якому носять зброю, аптечку, боєприпаси тощо — ред.).

На своїх сторінках в інстаграмі ми опублікували оголошення про те, що збираємо гроші на тканину для цих жилетів. Люди швидко відгукнулися: хтось скидав тисячу гривень, хтось десять, але сума не мала значення. Головне, що багато хто був готовий допомагати.

Паралельно зі збором коштів ми шукали швейні машинки. Звичайні не підходили, бо тканина для жилетів цупка, прогумована — потрібне було потужніше обладнання. Розповідали, що саме нам потрібно, знайомим, а вони — своїм знайомим. Зрештою люди самі приносили нам ці машинки — користуватися можна було безоплатно.

І постало питання пошуку швачок. Ні я, ні хлопець шиттям не займаємося: спробували, але зрозуміли, що краще доручити справу тим, хто на цьому знається. Оскільки чимало людей на той час залишилися без роботи, волонтерок знайшли швидко. Зібрали команду з десятьох швачок з різним досвідом і різного віку. Хтось безпосередньо шив жилети, хтось працював з лекалами, досвідченіші перевіряли роботу тих, хто мав слабші навички.

Швачки працювали з самого ранку й до вечора. Але ми не встановлювали чіткого й суворого графіка. Люди це робили за власним бажанням і хотіли допомогти якомога більше.

Зрештою на зібрані 30 тисяч гривень ми змогли зшити 140 розвантажувальних жилетів. Але далі постало питання, як їх надсилати. У перші тижні війни українські поштові служби або не працювали, або працювали з великою затримкою. Нам же, коли ми опублікували повідомлення про те, що шиємо жилети, одразу стали надходити запити. Ми хотіли доставити відшите якомога швидше на передову, бо там захисникам вони були потрібні найбільше. Тому довелося розв’язувати питання і з логістикою: шукали тих, хто їхатиме на Схід і Південь, аби передати жилети.

Волонтерство давало мені розуміння, що я не залишаюся осторонь, що вкладаю щось у перемогу, допомагаю тим, хто зараз захищає моє життя і хто робить так, щоб над головою знову було мирне небо. Емоційно це дуже заспокоювало: я щиро вірила в те, що це комусь допоможе, тож ставало легше дихати.

«Швачка мала неабиякий досвід роботи, однак жилети після неї доводилося переробляти — ми попрощалися». Про ефективну організацію волонтерської діяльності

Я менеджирила цю волонтерську діяльність з пошиття розвантажувальних жилетів. Я шукала людей, тканину, спілкувалася з тими, кому одяг був потрібен. Тобто це була постійна комунікація з людьми, обробка замовлень і контроль доставок.

Виявилося, що найефективніший інструмент для ведення цієї справи — ручка й блокнот. Більшість замовлень надходили нам через інстаграм. Коли їх мало, потік ще можна контролювати. Та коли заявок ставало все більше, довелося все виписувати окремо, аби нікого не підвести.

У цей період я зрозуміла, наскільки важлива правильна комунікація з колективом. З огляду на ситуацію, жінки, які волонтерили з нами, перебували у стресі. Дехто справлявся краще, а з деким треба було окремо говорити, бо вони просто не могли заспокоїтися. В такому випадку потрібно вислухати людину, спробувати порозумітися з нею, але не жити її історією, пропустити через себе, але не дозволити всьому сказаному затриматися. Інакше можна й самій втратити контроль. На жаль чи на щастя, я від природи досить закрита — всі переживання тримаю в собі. Тому, думаю, і змогла впоратися з цією складовою волонтерства.

Інший важливий момент — команда. Колектив має працювати злагоджено. Якщо є людина, яка гальмує процес роботи з тих чи інших причин, треба з’ясувати, чому так стається, й виправити ситуацію. Це стосується як бізнесу, так і волонтерства: що більш оптимізований процес, то швидше вийде продукт і то кращим він буде. В нашому випадку склалося так, що одна швачка мала неабиякий досвід роботи, однак чимало жилетів після неї доводилося переробляти. Вона їх шила неуважно, й ми не могли дозволити, щоб такий одяг потрапив до захисників. Крім того, дівчатам було нереально важко з нею працювати: вона багато говорила й відволікала інших. Спочатку ми її пересадили трошки далі від них. Однак зрештою я подякувала їй за роботу, за її внесок, і ми попрощалися.

І, звісно ж, делегування обов’язків і тайм-менеджмент — основа. Не можна все робити самому, тим паче коли в тебе паралельно ще є звична робота.

«Виснаження немає: козацький драйв все ще тримає». Про мотивацію і те, чому про волонтерство стали менше говорити

Сьогодні наша робота з пошиття жилетів на паузі. По-перше, в Україні було неможливо знайти потрібну тканину — все розкупили. Нам довелося замовляти з Польщі: один раз замовлення просто не доставили, інший — очікування щодо матеріалу не збіглися з реальністю. По-друге, зараз бракує швачок. Оскільки війна триває вже третій місяць, у людей закінчуються заощадження, і вони шукають роботу. Дехто з нашої команди повернувся на старе місце праці, бо там відновили роботу. Дехто ж поїхав далі — шукати можливості для себе.

Наразі ми чекаємо партію тканини з Польщі — замовили втретє, вже з допомогою знайомої швачки, яка мешкає там. Сподіваюся, цього разу прийде те, що потрібно. Однак розумію, що доведеться знову шукати тих, хто на волонтерських засадах працюватиме в цеху. Проблема — набрати тих людей, які зможуть контролювати роботу, адже саме зі швачками ситуація трохи простіша.

«Хлопці, які на передовій, не зупиняються, далі нас захищають. Вони не беруть паузи, аби відпочити, тому й мені не хочеться»

Поки діяльність з жилетами у підвішеному стані, я трохи допомагаю з волонтерством у Миколаївському напрямку. Фірма, в якій працює мій хлопець, представлена по всій Україні. Вона має фури, що можуть перевозити товар. Власне, від самого початку війни вони перевозили гуманітарку з Польщі до Львова й далі розвозили по різних куточках країни. Я частково долучилася до цього. Наприклад, коли ми з хлопцем з особистих причин кілька разів їздили до Миколаєва, везли з собою ліки, техніку для бійців. Ми забирали потрібне у Львові, а вже далі доставляли самотужки у місце призначення. Хоча я й не вважаю, що це щось особливе з нашого боку — просто, коли маємо змогу, допомагаємо.

Чи не втомилася я від волонтерства? Хлопці, які на передовій, не зупиняються, далі нас захищають. Вони не беруть паузи, аби відпочити, тому й мені не хочеться. Я не відчуваю виснаження. Арестович (радник керівника Офісу Президента Олексій Арестович — ред.) у перші тижні війни згадував про козацький драйв, адреналін. Певно, це все нас ще й тримає. Можливо, виснаження буде після того, як війна завершиться, але поки стоїмо.

Зараз взагалі про волонтерство стали менше говорити. Може здатися, що його поменшало, але мені здається, це не так. Люди, звісно, більш зайняті, але багато хто тихо й впевнено продовжує допомагати.

Думаю, що волонтеритиму й після війни. Можливо, з меншими обертами. Поки що важко про це думати, бо голова забита іншим. Але звичка допомагати вже вкоренилася в мені й не думаю, що вона так просто зникне.

Я вірю в перемогу, але вже немає відчуття, що це трапиться скоро. Хоча я б дуже хотіла — це моя найбільша мрія — щоб замість плями, яка називається росією, був величезний і прекрасний океан, на березі Харківської області. Я б на нього обов’язково приїздила подивитися. Але поки що навіть до Миколаєва повертатися страшно, бо там і досі неспокійно.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини.

👍ПодобаєтьсяСподобалось7
До обраногоВ обраному0
LinkedIn

1 коментар

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Щира подяка і повага, Дарії та її команді!

Підписатись на коментарі