(Не) ламати те, що працює. Огляд Little Nightmares 3

У 2019 році шведську студію Tarsier разом із її інтелектуальною власністю купує ігровий гігант Embracer Group. Винятками з угоди стають лише The Stretchers, яка належить Nintendo, а також серія Little Nightmares, правами на яку володіло Bandai Namco.

Японське видавництво ухвалило рішення продовжити серію, і доручило розробку наступної частини британцям із Supermassive Games, найбільше відомих за роботою над горорами Until Dawn та The Dark Pictures Anthology.

Чи вдалося новій студії не лише розробити продовження, гідне попередниць, але й просунути франшизу вперед, сьогодні й будемо розбиратися.

Зміна естетики

З самого початку Tarsier напрацювали для Little Nightmares власний візуальний стиль. Він поєднував одночасно елементи японської школи горору зі страхом незвіданого — «порожнечею в очах», і звичного для нас європейського фольклору в дусі казок братів Ґрімм, який навпаки дає страхам алегоричне пояснення.

Так чи інакше, попри використання цих напрацювань, він виглядав доволі оригінально та мав свої впізнавані елементи. Та в третій частині відбулася зміна, яка буде малопомітною більшості. Нові герої більше не носять яскраві жовті плащі, що ніби представляють їх промінчиками сонця у темному царстві кошмарів. Натомість хлопчик Low — у масці ворона, а дівчинка Alone — у комбінезоні брудно-зеленого кольору, і обох легко загубити в атмосфері приглушеного світла Спіралі, де відбувається дія гри.

Та головне, якщо відсилання до творчості Тіма Бертона у перших двох частинах були доволі делікатними, і ніби серед інших численних референсів, то у Little Nightmares III фокус остаточно змістився, і гра повністю виглядає як «бертонівський» мультфільм — настільки, що мені довелося шукати, чи не консультував розробників відомий режисер.

Утім, ця доволі тонка зміна, ймовірно, є найбільш радикальною серед тих, що пережила серія при переході до нової студії — і це загалом характеризує підхід британців до проєкту.

Інший світ, ті самі правила

З релізу другої гри Little Nightmares минуло понад п’ять років, і це доволі великий термін як на ігри, які проходяться лише за 5-7 годин неспішного геймплею. Разом зі зміною студії можна було б очікувати низку серйозних новацій, адже не лише змінилися покоління консолей, але й вийшли нові чудові зразки подібних за форматом пригод — зокрема й одна з ключових ігор всього десятиліття It Takes Two, яка навіть якщо опустити обов’язковий кооператив, привнесла достатньо інших цікавих ідей.

Проте Supermassive підійшли до ввіреної їм гри доволі консервативно.

Так, змінилося місце дії Little Nightmares III — тепер це Спіраль. Герої попередніх ігор відвідували її епізодично, а тепер уся гра відбувається саме там. Це такий собі набір досить тривожних кошмарів, які поєднані між собою дзеркалами. Вас кидають у пустельний Некрополь, першу локацію, зовсім без підготовки — навіть якщо ви грали у попередні ігри, в цьому аспекті все буде нове.

Та в іншому, гра не містить практично жодних нових ідей (дещо з’являється ближче до кінця гри). Ми все ще подорожуємо клаустрофобними коридорами, кімнатами й лазами, шукаємо доволі нескладні рішення та нечисленні колекційні предмети. Простіше кажучи, граємо в такі собі хованки в стилі Souls, бо часто для проходження тої чи іншої локації потрібно спочатку повністю вивчити патерн подій або поведінки боса, а це вимагає регулярних смертей і повторень, що мені дещо нагадало саме соулслайки (але, авжеж, не за складністю — тут зрозумійте правильно).

Коли хороше — ворог кращого

І от з іншого боку, ця консервативність ніби занадто часто межує з відчуттям застою — особливо коли йдеться про недосконалі дизайнерські рішення і не до кінця продуману логіку. Наприклад, у деяких місцях Alone потрібно підсажувати Low, щоб він дістався якоїсь високої місцини. Але в інших місцях це не працює — розробники вимагають знайти інше рішення, і різниці в умовах цих ситуацій на позір не видно. Просто в одному місці було вирішено зробити так, а в іншому — інакше.

Також варто посварити і поведінку ШІ, який керує другим персонажем, якщо ви граєте соло. Не раз у мене зривалося проходження локацій тільки тому, що моя напарниця не робила те, що їй слід зробити — наприклад, бо я на пів сантиметра не дійшов до місця, яке тригерить її поведінку. Такого очікуєш від платформерів двадцятирічної давнини — все ж у сучасних іграх подібні фічі мають працювати краще.

Вперше в серії гру можна пройти кооперативно — але чомусь лише в онлайні. Що не дозволило розробникам зробити локальний кооператив «на дивані», не дуже ясно, і це відверто розчаровує. І разом з тим, вважаю загубленою можливість зробити матчмейкинг у стилі Journey, де гравцям можна було б комунікувати лише вигуками (а ця механіка там уже є!) та триматися одне одного в цьому абсурдному темному всесвіті.

Разом з тим, Little Nightmares III так само швидко, як і обидві її попередниці, захоплює своїм вайбом і маленькими деталями змушує проникнутися щемкою дружбою своїх героїв. Таємницю цих кошмарів все так само хочеться розгадувати, а зі світу, яким би жахливим чи місцями навіть огидним він не був, не хочеться виходити.

Страх творців гри про кошмари

У третій частині гри про страхи яскраво проявилися побоювання нових розробників — загубити улюблену фанатами спадщину та стати «студією, яка поховала серію». І хоча цього так і не сталося — бо гра то вийшла хороша — але на майбутнє мені б хотілося, аби Supermassive з їхнім багатим послужним списком більш сміливо почувалися в своєму праві робити ігри за цією франшизою.

8/10

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини