Керівник студії Hitica — про перехід у геймдев, невдалі партнерства й відкриття власної книгарні

Олексій Ерінчак — засновник і керівник студії з розробки ігор Hitica. Втім, як каже підприємець, одного бізнесу йому завжди замало — також потрібна справа, яка за духом нагадуватиме стартап. Тож він відкрив книгарню-кав’ярню «Сенс», у яку вклав $200 тисяч. Про те, як створити геймстудію, якщо не був дотичним до ігрової індустрії, і навіщо засновувати бізнес із соціальною складовою, Олексій розповів в інтерв’ю GameDev DOU.

«За стартап довелося воювати в суді зі своїми ж колегами». Про мотивацію стати підприємцем, перший досвід у бізнесі та політиці

У школі я думав, що стану юристом. Навіть вступив до Миколаївського юридичного ліцею. Але орієнтовно в 10 класі я порахував: якщо працювати юристом законно, то нормальні гроші я почну заробляти приблизно у 29 років, адже просування кар’єрними сходами доволі тривале. Тому я вирішив стати не юристом, а підприємцем. Що б допомогло досягнути цієї мети? Профільна освіта — економіка підприємства. Вступити мені було непросто, але я всіляко підтягував знання, аби не бути гіршим за інших.

Поки навчався, майже постійно працював, і після 2 курсу думав, чи не кинути університет заради фултайму. Передумав останньої миті, коли вже сидів у податковій з документами на відкриття ФОПа [усміхається].

На одній з перших робіт, приблизно у 2006–2007-му, я підключав людям інтернет, і довкола всі думали, що з мене вийде програміст. Однак уже тоді я розумів, що програмування мені не близьке. А от робота з людьми, менеджмент — інша річ! Зрештою на певний час я таки став менеджером з продажів, а згодом і директором регіонального відділення з продажу побутової техніки. Та все ж відчував: це не те, чого я прагну.

У 2012-му я озирався довкола й бачив, що в Україні все рухається в якомусь хибному напрямку. Те, що відбувалося за часів Януковича, мені геть не подобалося. Тому я вирішив переїхати в Ізраїль за програмою стажування. І вже там почалася моя особиста бізнесова історія — зі стартапу BeeGift, системи дарування подарункових сертифікатів. Я збирав команду, знайшов партнерів. Але, оскільки був молодий, не підписував жодних паперів, щиро вірив у людей — і зрештою за стартап довелося воювати в суді зі своїми ж колегами. За півтора року проваджень я охолов до продукту й упав, так би мовити, у післястартапову депресію: зо два місяці просто лежав у ліжку. Прийти до тями допомогла звичайна робота — я влаштувався нічним адміністратором у хостел. А за кілька місяців, коли остаточно зібрався з силами, повернувся у великий бізнес — став маркетинг-менеджером в ізраїльській компанії 365Scores (це застосунок, завдяки якому фанати спорту дізнавалися результати матчів у реальному часі, навіть якщо не мали змоги дивитися матчі).

У 2013-му стався Майдан. У мене знову з’явилася віра, що є шанс на позитивні зміни, що є люди, яким не все одно і з якими можна розбудовувати державу разом. Тому я вирішив повернутися до України.

Конкретних планів на роботу не мав, просто хотів бути корисним. Якось я познайомився з Олександром Сєнкевичем (який тоді ще не був мером Миколаєва, а лише планував балотуватися) — і став керівником його виборчого штабу. На позачергових виборах тоді він посів п’яте місце, що непогано для айтівця, який узагалі ніколи не був залучений у політику, і для команди, яка практично не мала бюджетів. А вже наступного року, коли були чергові вибори, Сєнкевич переміг. Та зрештою наші шляхи розійшлися. Я побачив певні зміни в людині, які мені не сподобалися, тому вирішив не продовжувати стосунки.

До цього часу вже підріс стартап Graintrack (система для управління бізнес-процесами), який запустили в перервах між виборчими кампаніями. Я пропрацював трохи там, але невдовзі продав свою частку й пішов у тривалу відпустку.

«Я мав власних боргів на $20-30 тисяч». Про перехід у геймдев і запуск першої студії

У 2019-му почалася моя історія в геймдеві. Одного дня знайомий айтівець звернувся по пораду: чи варто інвестувати в геймдев-студію, яку планують от-от запустити. Я подивився на пропозицію з маркетингової точки зору, з точки зору продукту — ідея була непогана. Айтівець урешті передумав інвестувати та вклався в нерухомість, а от я вирішив стати частиною компанії, яку потім назвали Malvo Games. Спочатку я відповідав за маркетинг, але в підсумку став директором.

Перехід у геймдев, звісно, був викликом. Але я і раніше доволі часто змінював сфери діяльності, тож був певен, що зможу розібратися. Геймдев підкупив насамперед тим, що тут швидко бачиш, чи працюватиме твоя ідея. У класичному IT від зародження ідеї до моменту, коли вирішують, чи імплементувати фічу, минає від трьох до шести місяців. А у випадку геймдеву, зокрема гіперкежуал-проєктів, ти маєш відповіді за два тижні. Це дуже круто!

Я не був фанатом ігор, не знався на програмуванні, але мав досвід керування продуктом. І цього було більш ніж достатньо, аби рухати справу вперед, підказувати команді, як знайти вихід зі складної ситуації. Думаю, якби до цього я мав досвід лише в одній сфері, наприклад у фінтесі, було б куди складніше.

У Malvo Games я вклав трохи власних грошей. Вони пішли на закупівлю першого трафіку, поки в нас не було видавця. Також спочатку я не отримував зарплати. Станом на момент випуску Ultimate Disc — нашого хітового проєкту — я мав власних боргів на $20–30 тисяч. Тож, по суті, я йшов ва-банк.

Гра вийшла у 2020-му і пробула в топах AppStore і Play Market у США два чи три тижні. Успіх швидко минув, що типово для гіперкежуал-проєктів, але ми встигли заробити грошей. Можна було б шукати наступну успішну гру, однак я запропонував команді розійтися. Скажімо так, у нас були різні цінності. З Malvo Games за мною пішла вся команда, крім кофаундерів, з якими я і запустив власну студію.

«Хочеш, щоб студія рухалася далі, будь готовий убивати власні продукти». Про особливості гіперкежуал-проєктів і запуск нової геймдев-студії

Студія Hitica з’явилася 2021 року. Інвестиції з мого боку вже були більшими, ніж у Malvo Games. Складно назвати точну суму, бо я зазвичай не рахую кожну копійку, яку вкладаю. У мене немає розподілу: це мої кошти, це — бізнесу. Я жонглюю бюджетами так, щоб у всіх моїх починань були гроші на розвиток.

Спочатку я не заробляв сам, крім того, платив зарплати співробітникам з власних коштів. Я шукав партнерів, паблішерів, які могли б перекривати burn rate. Ми домовлялися на певних умовах: нам дають гроші, команда випускає хітову гру, яка заробляє, і вже тоді ми повертаємо вкладене в студію.

Свій хітовий проєкт ми шукали з кінця 2020-го до осені 2022-го. За цей час протестували з командою більш як сотню ігор. Це класична історія для гіперкежуалу: робимо — дізнаємося, що це нецікаво ринку, — викидаємо. Так влаштований цей бізнес: хочеш, щоб студія рухалася далі, будь готовий убивати власні продукти.

Зрештою ми створили Fight For America. І це вже не просто гіперкежуал, це гібридний продукт. Ми вирішили піти трохи іншим шляхом, оскільки гіперкежуал-ігри швидко згасають. Вони заточені на заробіток через рекламну монетизацію, люди грають у такі ігри до 10 хвилин на день. А гібридкежуал — глибший проєкт. Одна сесія триває 40–50 хвилин, заробіток приносить не лише реклама, а й внутрішньоігрові покупки. Така гра розрахована на більше залучення гравця.

Сьогодні Fight For America — наш основний проєкт. Це напряму змінило робочі процеси в студії. Раніше все було влаштовано інакше. Був виробничий юніт, до якого входили геймдизайнер, художник, три розробники й продакт-менеджер. Кожен розробник за певний час робив один продукт, а решта перемикалися між ними й допомагали. Один юніт за місяць робив шість продуктів. У 2022-му я найняв ще один такий юніт — ми почали тестувати 12 продуктів на місяць. Але сьогодні всі сили зосереджені на Fight For America. І якщо раніше в нас був хіба дейлік до 15 хвилин, то тепер є повноцінні мітинги, планінги, ретро... Словом, усе за Scrum, бо продукт великий.

До кінця року я планую збільшити команду до 18–20 людей, аби не лише працювати над уже наявною грою, а й тестувати нові. Так, у нас є класна корова, яка нині регулярно дає молоко, але паралельно треба шукати іншу, бо ж ця не вічна. Та й загалом мені складно жити, коли є лише одна робота і немає стартапу або чогось подібного за духом до нього [усміхається].

«Допоки не почали, я думав, усе буде простіше». Про труднощі у відкритті книгарні та місію такого бізнесу

Коли у 2015-му я пішов з виборчої кампанії мера Миколаєва, то все ще дуже хотів бути в політиці чи громадському секторі. Надихало до цього і навчання у «Школі мерів» від Києво-Могилянської академії, і люди, яких там зустрічав. Але я розумів, що не можу втілити цей задум, допоки не матиму достатньо грошей. У політиці чи громадському секторі практично неможливо заробляти, якщо ти не корупціонер. Тому в мене з’явилася мета: створити власний бізнес так, щоб, коли я вирішу піти в політику, не залежати від людей з грошима.

Коли почала вибудовуватися Hitica і я усвідомив, що плюс-мінус міцно стою на ногах, став потрохи дивитися в бік громадської діяльності. У той період поруч з моїм домом хотіли знести історичну будівлю, аби звести елітні апартаменти. Ми із сусідами вирішили це зупинити й таки домоглися свого. Я зрозумів: аби чогось досягти, потрібно об’єднуватися, у моєму випадку — з мешканцями мікрорайону. Водночас побачив: нам банально немає де збиратися спільнотою, щоб обговорити нагальні питання. Так мені й спала на думку ідея відкрити книгарню і кав’ярню, яка б стала своєрідним хабом району, а разом з тим — і центром української культури на Печерську, де цього бракує.

У мене були гроші й бажання це робити, тому все склалося. Тим паче я знайшов партнера: сусід погодився долучитися і фінансово, і допомогти з організаційними питаннями.

Спочатку ми розраховували вкластися у $100 тисяч. Але не вийшло. Виявилося, що в приміщенні, яке ми знайшли, потрібно повністю переробляти вентиляцію, робити його безбар’єрним, міняти вікна... До того ж я хотів усе зробити якомога швидше, а за це теж потрібно доплачувати. По суті, я 2,5 місяці працював проєктним менеджером на локації, де одночасно свою роботу виконувало до пʼяти бригад.

Крім того, я раніше думав, що видавництва дають книжки закладам на кшталт нашого під реалізацію. Насправді ж їх усі потрібно купити й тримати в себе на складі. На старті ми лишень у книжки вклали 400 тисяч гривень. Так потрохи сума інвестицій і зросла вдвічі [усміхається].

Допоки не почали, я думав, усе буде простіше. Разом з тим у мене ніколи не виникало думки зупинитися на півдорозі. Дехто вважає, що навіть після мінімальних зусиль справа вже має приносити гроші. Але так не працює. Аби щось отримати, треба й чимало вкласти. І сьогодні висновок такий: ми все зробили правильно. Книгарня-кав’ярня, яку назвали «Сенс», розвивається, і заробляє не лише на себе, а навіть трошки на інші проєкти. Це вже бренд. І так сталося тому, що ми ніколи не зупинялися.

«Років за п’ять я не буду прямо залучений у жодну з нинішніх справ». Про майбутнє власних бізнесів зокрема й українського геймдеву загалом

Нині я не витрачаю багато часу на обидва свої бізнеси. Це все завдяки крутим менеджерам, які виконують свою роботу й радяться зі мною хіба з високорівневих питань.

Основний час тепер іде на навчання, зокрема в Українській школі політичних студій, та планування майбутнього. Я зустрічаюся з людьми, аби краще зрозуміти шляхи розвитку «Сенсу». Наприклад, уже міркую про відкриття наступного закладу в Івано-Франківську.

Взагалі, думаю, що років за п’ять я не буду прямо залучений у жодну з нинішніх справ. Бізнеси розвиватимуться автономно. А я, певно, таки піду в політику. Думаю, зможу знайти собі місце в цій сфері. «Сенс» до того моменту перетвориться на мережу з 10 книгарень по всій Україні, зокрема й у більш зросійщених регіонах. Книжковий бізнес має низьку маржинальність, але моя модель — «книги + кав’ярня» — працює, тому я переконаний в успіху.

А Hitica в моєму баченні стане студією на 50–100 людей, які задоволені своєю роботою та мають чотириденний робочий тиждень. Хоча зробити це реальністю не так уже й просто з певних причин, які залежать не лише від мене.

Український геймдев доволі сильний, але наразі він не об’єднаний професійною спільнотою, не досліджений, і ми ним не пишаємося (чого не скажеш про IT). Мало людей ідуть у цю індустрію — здебільшого ті, хто щиро любить ігри. З одного боку, це круто, а з іншого — тут мало сейлзів, маркетологів, людей бізнесу. Але ж недостатньо просто зробити класний продукт — його треба ще продати! Тому я б хотів згодом побачити сильне ком’юніті й бренд українського геймдеву. Я готовий давати гроші й допомагати організації, яка б усе це розкручувала, бо я за coopetition: competition + cooperation. Треба підсвічувати потужність українського геймдеву: нам є що показати не лише на нашому, а й на світовому ринку.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини