«База спокою» на випадок ядерної зими: як геймдев-художник збудував автономне житло в серці Карпат

Концепт-художник Ulysses Graphics Станіслав Лунін має досвід роботи над Call of Duty, Hunt: Showdown, Returnal та іншими хітами. А на початку повномасштабного вторгнення привернув увагу міжнародної спільноти серією постерів Symbols of Resistance. Тоді його арти можна було побачити від крамничок на Андріївському узвозі до заводу з виробництва NLAW у США.

Щороку по 5–6 місяців Станіслав із сім’єю проводить у власному автономному будинку в Карпатах. У цьому інтерв’ю він розповів, як шукав дику ділянку через OLX та зводив власну «базу спокою» з сонячними панелями та генератором. А ще пояснив, як поєднувати роботу над AAA-іграми з фрирайдом та нахлистом, і чому під час війни не варто відкладати життя на потім.

«На той час земля обійшлася мені в $10к». Про пошук ділянки, будівництво оселі та життя в горах

Десь від 2020, ми шукали землю біля річки в горах. І за декілька років таки знайшли тихе, спокійне місце — саме те, що треба для відпочинку. На той момент ми ще не знали, що такий формат підійде нам, власне, і для постійного життя.

Коли шукав, то чітко розумів, між якими горами і в яких селах хотів би жити, а де — ні. Я був частим гостем у тих краях із велосипедом, тож добре знав пейзажі і міг легко зорієнтуватися по кадастрових та Google-мапах. Звісно, хотів подалі від села, у місці, не спаплюженому людьми, стовпами, парканами чи бігбордами — щоб наче серед дикої природи.

Задача була не з простих, але де б ви думали я це шукав? Звісно, на OLX.

Моє «планомірне полювання» виглядало так:

• Збирав пачку оголошень (бажано поряд, у радіусі 50 км).
• Просив кадастрові номери.
• Дивився з супутника, чи підходить місце в теорії: який рельєф, де сідає і встає сонце.
• І лише потім виїжджав і дивився одразу декілька ділянок — іноді з власниками, іноді без.

На той час земля обійшлася мені в $10к. Одного разу я навіть знайшов у важкодоступному місці цілу «дачу» зі штучним озером для риб і будиночком за $4к. Не знаю, чому не купив — місце ідеальне, але туди не було дороги взагалі. На той момент це здалося чимось геть божевільним.

Свій будинок ми намалювали на папері і віддали архітектору. Він зробив техпаспорт «по книжці», а двоє вуйок із молотками сколотили нам скелет хати восени 2022 року. Це каркасник, тож технології прості, дієві й відомі всім, хто цікавився. Є свої плюси і мінуси.

Освітлення не було, бо земля в глухому місці. Води теж — лише з річки, бо це був просто шматок землі, так звані «паї», де раніше пасли корів. Тепер корів там ніхто не тримає, зате навколо бігають коні — вони як коти, гуляють самі по собі, де заманеться.

Тож потреби сформувала географія: ми били свердловину, ставили сонячні панелі, купували генератор. По-перше, це здавалося екологічною темою, по-друге — у нас просто не було іншого рішення.

Загалом такий формат «готового до життя» житла може коштувати $30—50к — дешевше за маленьку квартиру в спальному районі Львова або паркомісце в Києві. Але треба розуміти: таке життя точно не для всіх. Є нюанси: будинок не вічний і потребує догляду, як і земля, тож це треба любити. І важливо, щоб інтернет «знайшов» вас там, бо інакше віддалена робота буде неможливою.

Жити там ми почали майже одразу, як закінчили будівництво — навесні 2023. Засадили город, почали вирощувати зелень та овочі і посадили вже близько 100 різних дерев. У місті навколо нашого будинку тоді було три прильоти Шахедів та Кинджалів у радіусі 200 метрів, тож було логічно перечекати тривоги в селі.

У цьому будинку ми підготували автономну «базу спокою» для наших дітей, де є все необхідне на випадок ядерної зими: опалення на дровах, сонячні панелі, генератори. Безпека та відсутність тривоги — це те, що досі допомагає нам зберігати здоровий глузд. Ми в жодному разі не намагаємося відмежуватися, «наша хата не скраю», але важливо розуміти: на все має бути свій фільтр.

Споглядання того, як усе навколо живе: як ростуть дерева, як шумить полонина, як зростають діти. Це власне те, заради чого варто жити. Ментально я відновлююся саме там: без залипання у стрічку новин чи міської метушні. Спокійне, повільне життя все врівноважує. Я певен: це той ритм, який іноді потрібен кожному. Ми живемо в селі лише 5–6 місяців на рік, але це найкращий час.

«Усі проблеми відходять на задній план — ти думаєш лише про спуск». Про екстремальний відпочинок, риболовлю та альтернативний постпанк

Взагалі, мені подобається просто бувати в горах. Як то кажуть, улюблені гори — це ті, де ти ще не бував. Тому ми завжди намагаємося вибудувати експедицію так, щоб відкрити нову частину Карпат. Якщо ж часу на тривалий похід немає, гуляємо навколишніми вершинами прямо біля нашого села: Парашкою, Лопатою тощо.

Під час таких вилазок я завжди знімаю. Взагалі, це моя запасна професія: якщо штучний інтелект почне «розмахувати великою палицею», я піду в художньо-документальне короткометражне кіно, яким завжди захоплювався. Ну, або не піду, але знімати для мене — це так само як малювати чи грати. Це момент створення чогось нового: погляду, мелодії, світу чи будь-чого іншого. Важливо не те що саме ти створюєш, а сам акт можливості творити.

Проте походи та зйомки — не єдине, чим я займаюся в горах. Взимку на перший план виходить фрирайд. У моєму випадку це не просто катання, а повноцінне беккантрі: коли ти самостійно піднімаєшся на вершину зі сплітбордом або сноубордом на рюкзаку, без жодних підйомників. Тут треба бути трохи метеорологом і планувати вихід суворо «під прогноз», щоб застати незайманий сніг.

Підйом може тривати весь день. Іноді це ночівля в наметі або в іглу, якщо сніг дозволяє його збудувати. І це все, щоб намалювати одну-єдину сноубордичну лінію. Ідеальну лінію на снігу, до якого більше ніхто не торкнеться і якого ніхто не побачить. Це святі речі, це — релігія. Саме тому в моєму житті є скелелазіння, альпінізм, хайкінг, фрирайд та MTB. Здебільшого це про любов до природи й гармонійне місце людини в ній.

Коли сніг сходить, я змінюю дошку на велосипед. Моя основна дисципліна — MTB Freeride/Enduro (не плутати з мотоендуро). Раніше в нас була команда, з якою ми виступали на змаганнях UCI та Ukraine Enduro Series. Це швидкісний спуск на легких карбонових двопідвісах із потужними гальмами, амортизаторами та величезними колесами з агресивним протектором. На таких байках весело їхати з гори по камінню або просто лісом.

Коли займаєшся швидкісним спуском, усі проблеми відходять на задній план — ти думаєш лише про спуск. Тебе оточує повітря, яке ні з чим не сплутаєш: запах і звук лісу, простір гір. Про це не говорять, бо це неможливо описати.

Загалом же катання поза трасами в далеких горах, куди треба дістатися на своїх двох, та ще й витягти на собі велосипед — задача не з легких. Туристи на горі Петрос (2020 м), що на Чорногірському масиві, щороку дивуються, коли бачать нас на «Стіні плачу». Її ще називають Голгофою — це прямовисна кам’яна стіна, на яку важко піднятися і без ровера, не кажучи вже про те, щоб занести його туди. Але ми це робимо — це наша пристрасть.

Ще одна моя пристрасть — це риболовля. Це для мене зовсім окрема, майже медитативна історія. Я займаюся нахлистом — це витончений метод лову на штучну приманку («мушку»), що імітує комах. Тут немає пасивного очікування: ти постійно рухаєшся проти течії, проходиш десятки кілометрів і намагаєшся зрозуміти, чим сьогодні снідає дика форель — хрущем чи метеликом — щоб імітувати саме їх. Це може бути жук, гусінь, що впала з дерева, або оса, яка п’є воду. Все це треба відтворити, щоб зустрітися, наприклад, із червонокнижним харіусом у правильний місяць, правильний час дня і в потрібному місці на річці. Це неймовірні речі.

Я роблю це виключно заради емоцій та контакту з природою, тому завжди дотримуюся принципу «спіймав — відпусти». Дика риба має залишатися в річці, а ми приходимо до неї лише за відчуттям спокою.

Нахлистова риболовля дуже розповсюджена у США чи Канаді. Україні цей метод не надто популярний, іноді снасті доводиться замовляти з-за кордону, бо їх просто немає на нашому ринку. Але для мене це тісно пов’язано зі спогляданням за природою. Ти мусиш розуміти, якою саме комахою харчується риба в конкретний період сезону, і використовувати відповідну мушку. Інакше ви ніколи не впіймаєте дику форель. Її неможливо намахати: вона дуже швидка, першокласно маскується і не ведеться на абищо.

Тиша на річці допомагає накопичити енергію для зовсім іншого захоплення — музики. У мене кілька проєктів, але основний зараз — «Птахи не сплять». Це музичний експеримент, поєднання різних напрямів: можливо, альтернативний постпанк, місцями мелодійний постхардкор, іноді психоделія чи інді. Ми міксуємо різні речі, щоб знайти себе, бути самодостатніми й цікавими, адже українській андеграунд-сцені безумовно потрібна така музика. А навіть якщо й не потрібна, ми робимо це насамперед для себе. Нам просто кайфово грати свою музику, ми отримуємо від цього величезне задоволення.

У гурті я фронтмен, гітарист і сонграйтер. Відповідно, я все пишу сам, приношу хлопцям на репетицію, і ми це вже разом кристалізуємо для записів чи концертів. Також я знімаю для всього цього кліпи: режисую та монтую.

Мій друг Аркуш, який грає зі мною, зараз служить у війську. Зрозуміло, що ми не можемо постійно репетирувати чи щось вигадувати разом у звичному режимі. Переважно ми готуємо окрему програму під кожен конкретний івент: коли маємо забукані виступи, він бере відпустку, приїжджає на експрес-підготовку — і одразу на сцену. Поки він тут, ми намагаємося встигнути все: і записи, і зйомки.

Виступи — це найбільший енергетичний ритуал. Саме на сцені можна відчути зосередження величезної енергії людей, які тебе оточують, і об’єднатися з ними. Це щось тваринне, з глибин прадавніх часів, коли люди залежали один від одного, живучи в печерах, приймаючи пологи й полюючи на мамонтів та тигрів. Такий скид емоцій, що накопичуються, необхідний багатьом як терапія. Тож коли я виступаю і віддаю всього себе, я оновлююся і проходжу переродження, щоб рухатися далі.

«Такими відомими мої твори ще ніколи не були й, можливо, вже не будуть». Про сетап для віддаленої роботи, карʼєру та серію постерів Symbols of Resistance

З дружиною ми завжди мали легкий робочий setup, а на тлі коронавірусу, коли зникла потреба з’являтися в офісі, ми скористались цим і стали подорожували світом, працюючи з віддалених островів.

Мій «Run and Gun» сетап — це 14-дюймовий MacBook M3 Max із планшетом Intuos Pro S. За потреби я можу підключитися до будь-яких моніторів і виконати поставлені задачі. Це все, що мені потрібно наразі, адже інтернет і досі «літає в повітрі».

Взагалі в ігрову індустрію я зайшов ще студентом Академії мистецтв. Тоді в мене був лише бургер з цілодобового магазинчика в підвалі на вечерю. Та я виграв конкурс з комп’ютерної графіки серед студентів, а призом стало запрошення на випробувальний термін в аутсорсингову студію iLogos, яка створювала казуальні ігри. Так я і почав знайомитися з ігровим світом вже зсередини, а окрім вечері ще й мати обід.

Оскільки я вивчав живопис, то мені було не надто важко розібратися, що до чого. Цей шлях варто було пройти, адже до того мені доводилося продавати жіночу білизну вже відомого бренду Anabel Arto. Зараз іноді згадую ті часи й думаю, що це була непогана робота: на свіжому повітрі, з людьми, завжди в дорозі. Я знав усі моделі мережива та розміри ластовиць — не те що зараз, коли вже 12 років перебуваю перед екраном монітора.

З того часу я встиг змінити ще кілька казуальних студій, перш ніж потрапив в AAA-двіж, де працював над неймовірними проєктами для Marvel, Ubisoft, Wargaming та Activision. Серед проєктів, які я можу назвати: Call of Duty: Black Ops 4, Hunt: Showdown, Returnal, Immortals of Aveum.

Здебільшого спочатку мені доводилося виконувати невелику, ледь помітну частину роботи, яку ви могли ніколи й не зустріти у грі. Ба більше — деякі з тих ігор так і не вийшли. Але це був досвід взаємодії з різними командами, що дав мені можливість розширити фокус і спробувати себе в реалізації серйозніших асетів: персонажів чи оточення. Переважно я працював в аутсорсингових студіях, як-от Room 8 Studio чи Ulysses Graphics, де працюю і зараз. Також іноді брав фриланс-проєкти, а час від часу траплялися й продуктові компанії.

«Це була справжня істерія, наче друге пришестя The Beatles»

Також я створив серію постерів Symbols of Resistance. Я просто не міг їх не створити: усі були на драйві, і я відчував, що маю щось зробити. У військкоматі мені відмовили, бо тоді обирали лише людей з досвідом. Тож мені залишилося робити те, що я вмію найкраще — створювати постери опору, які надихали людей на протистояння, а в інших куточках світу — на підтримку. Я створював їх, бо відчував, що людям потрібні символи, які наповнюватимуть їх у найважчі часи.

Фідбеку було достобіса. Найкращий відгук — це народна творчість. Мені надсилали фото магнітиків на Андріївському узвозі з цими зображеннями, і фур, що перевозять товари. В Епіцентрі продавали картини за номерами, студія Wortexpuzzle зробила дерев’яні пазли, люди навіть набивали татуювання з цими творами.

Але, звісно, найбільшим відгуком «у серденько» було повідомлення про те, що на виробництві NLAW у США висить мій постер — той, де дівчина його тримає в руках. Мені здається, свого часу це всім нам додало сили — як зброя, так і ці постери. Ці «мистецькі кулі», можливо, менш важливі за справжні, та точно є потужним інструментом.

Також були сотні листівок на фронт, постери за донат тощо. Ще одним цікавим кейсом стала благодійна виставка в галереї Refugee Eye (Сан-Франциско), де мої роботи продавали на аукціоні. Окрема історія — продаж цифрової NFT-колекції Avatars for Ukraine, де виручені гроші (близько мільйона гривень) пішли на підтримку Збройних сил.

Було багато запитів від професорів університетів, які досліджують феномен протистояння України: вони використовують ці зображення у своїх лекціях та дисертаціях. Був кліп Ярмака, колаборації з Displate та MetaHistory, обкладинки книжок і ще достобіса всього, що я вже й не згадаю: патчі, балансборди, косплеї, мистецькі журнали, мурали на будинках у різних країнах, фігурки. Це була справжня істерія, наче друге пришестя The Beatles.

Такими відомими мої твори ще ніколи не були й, можливо, вже не будуть. Це була хвиля, на яку я навіть не сподівався — вона просто виникла, як цунамі. Це привернуло увагу величезної кількості людей у світі до нас як до нації, як до країни. Отже, мою місію було виконано — тепер це маркер часу. Зрештою, звертаючись до цих зображень, ми можемо пам’ятати свою історію.

«Ця війна назавжди, а отже відкласти життя на потім — не варіант». Про допомогу війську та життя під час війни

Нам усім зрозуміло, у які часи ми живемо. Ми маємо підтримувати фронт, бо це питання нашого існування. Якщо ми в тилу — у нас немає іншого вибору, окрім як робити все можливе, щоб забезпечити друзів та знайомих, які нас захищають.

Серед того, що ми робили: збори на «банки» за допомогою ілюстрацій для майстерні дронів, листівки та постери за донати, продаж NFT-галереї, про яку ми вже згадували. Також це ілюстрування книжок військової поезії, графічні роботи для бригад та відеопроєкти для фондів. Так само і з концертів чи продажу мерчу — 100% прибутку ми віддаємо нашим військовим.

Знову ж таки, це тісно пов’язано зі «створенням» гачків уваги для генерації грошових потоків для війська. Мистецькі твори зібрали підтримку в багатьох країнах світу, і всі ці кошти були передані Силам оборони.

Щодо планів, то це жити те життя, яке в мене є. Подарувати дітям щасливе дитинство, не хворіти й робити речі, які дають мені розуміння, що я живий і вартий цього життя — а отже, творити та створювати вже зараз. Бо немає ніякого «потім». Якщо хтось чекає на закінчення війни, щоб почати займатися музикою, купити велосипед чи піти у фрирайд-похід, то таємниці немає: ця війна назавжди, а отже відкласти життя на потім — не варіант.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини