«Я жодного разу не пошкодував, що повернувся з Нідерландів в Україну». Геймпродюсер — про те, чому став бойовим медиком і як евакуює поранених з поля бою

Євген Лисенко — ігровий продюсер у Fractured Byte. Навесні минулого року він повернувся з Нідерландів до рідного Харкова, а восени 2022-го став бойовим медиком і тепер працює на Бахмутському напрямку. В інтерв’ю GameDev DOU Євген розповів, через що свого часу не став лікарем, чим його захоплює геймдев і чому в армії може бути корисним будь-хто.

Євген Лисенко, ігровий продюсер у Fractured Byte

«Я вчився й паралельно працював санітаром у хірургічному відділенні». Про бажання стати лікарем і диплом спеціаліста з міжнародних відносин

Взагалі я хотів стати лікарем. У 90-х роках навчався в Харківському медичному училищі, яке нині є коледжем. І мені добре давалося як навчання, так і практика. Я вчився й паралельно працював санітаром у хірургічному відділенні 26-ї лікарні в Харкові. Людей було мало, тож я робив усе, що просили лікарі та медсестри, — від допомоги у відділенні (уколи, крапельниці) до асистування під час перев’язок та навіть операцій.

Далі планував вступити до Харківського національного університету ім. Каразіна, на факультет фундаментальної медицини. Але забракло двох балів — пролетів.

Тоді вирішив подати документи в рандомний університет, просто щоб не йти в армію [сміється]. Так опинився в Інституті сходознавства і міжнародних відносин «Харківський колегіум» на спеціальності «Міжнародні відносини та дипломатична служба». І все, що викладали, звісно, цікаво, але жодним чином не було пов’язане з тим, ким я хотів бути. Перший рік я взагалі не розумів, що коїться: у мене досі медицина в голові, а тут якісь іноземні мови, історія, право... Словом, зрештою я отримав диплом, але за фахом жодного дня так і не працював.

Після університету намагався заробити грошей, як міг. Наприклад, з останнього (оскільки ще з дитинства непогано розумівся на комп’ютерах та багато грав) — влаштувався адміністратором у комп’ютерний клуб.

А коли почав шукати щось інше, у 2006-му, натрапив на вакансію геймдизайнера від харківської компанії Program-Ace. Звучало цікаво. І фактично все, що було потрібно, аби виконати їхнє тестове, — це ігровий досвід, логіка та фантазія. Тобто весь ігровий досвід, який я почав здобувати ще в дитинстві, виявився цінним! [сміється] Мене взяли на джуна — і понеслось!

«Раніше я захоплювався медициною, але зрозумів, що це чіпляє не менше». Про перші роботи на позиції геймдизайнера й любов до аутсорсу

Program-Ace була аутсорс-компанією, тож я працював переважно з іноземними замовниками. Вони приходили до студії та казали: є ось така гра — ми хочемо щось подібне, але з такими-то відмінностями й у межах такого-то бюджету. Тоді я сідав за request for proposal і накидував первинну документацію, програміст прописував технічну частину — і ми розуміли, чи можемо взятися за проєкт, який бюджет має бути, які спеціалісти нам потрібні тощо.

Так я пропрацював рік. Потім перейшов до Gameloft, який тоді відкрив офіс у Харкові. У Gameloft працювали суто над власними проєктами, а я більше тяжів до аутсорсу. У такій роботі маса непередбачуваного: я міг створювати одночасно простеньку гру з кульками й, наприклад, симулятор ветеринарної лікарні. Це ж круто!

У Gameloft надовго не затримався — у 2008-му я перейшов до PIPE Studio, де, крім обов’язків геймдизайнера, перебрав на себе завдання проєктного менеджера.

Але геймдизайну в моєму житті від цього менше не стало. Доходило до комічних ситуацій.

«Наприклад, на одному проєкті я виконував функцію PM і геймдизайнера. Свою роботу як геймдизайнер я здавав Lead Game Designer, а він свою загальну роботу — мені як проєктному менеджеру»

Річ у тім, що це були не дуже великі компанії, бо геймдев в Україні тоді лише починав розвиватися. Відповідно, одна людина могла виконувати кілька функцій, і часом усе перемішувалося. Та я був не проти, мені подобалося цим займатися.

Раніше я захоплювався медициною, але це чіпляло не менше. А коли є захват, усе само собою вдається, не треба напружуватися, щоб отримати гарний результат. Я не звертав уваги на те, молода це індустрія чи ні, які в неї перспективи — просто кайфував від того, що роблю. Звісно, друзі по-різному оцінювали, коментували мою роботу. Хтось казав: «Ого, геймдизайнер! Оце звучить». А хтось кепкував, що все це іграшки. Проте мені було байдуже: я знайшов цікаву роботу, якою захоплювався.

«У G5 працюють талановиті бізнесмени. Але не треба забувати, що більшість керівництва компанії — росіяни». Про власний бізнес, роботу як Lead Game Producer у G5 та ставлення до компанії

У 2009-му моя кар’єра просунулася далі: я дійшов до позиції продюсера в компанії G5 Entertainment. 14 років тому це була невелика студія, людей на 20–30, але роботи не бракувало — я працював над кількома проєктами паралельно.

Бути продюсером означало вести проєкт як проєктний менеджер, а на додаток — стежити практично за всім, що стосується гри як такої: за геймплеєм, за тим, щоб гра відповідала всім вимогам тощо. Тобто в цій ролі поєднуються скіли різних спеціалістів.

Я не шкодував, що став займатися не суто геймдизайном. Навпаки — радів, що маю змогу брати на себе стільки роботи.

Але через два роки, тобто у 2011-му, ми з кумом, який був і найкращим на той час другом, вирішили заснувати власну компанію. Тож я звільнився з G5 і став кофаундером у DMD Binary: це була маленька аутсорс-компанія, яка створювала ігри, застосунки, сайти тощо. І все ніби йшло непогано, однак невипадково кажуть, що не треба вести бізнес з друзями. Ми розсварилися. Влітку 2013-го я просто встав з-за столу офісу, де ми працювали, закрив ноутбук і пішов. Дорогою написав одному з топменеджерів G5 і сказав, що хочу повернутися. Мене одразу взяли на посаду Lead Game Producer — досвід ведення своєї справи став додатковим плюсом, хай би як сумно не було, що все так завершилося.

Про те, щоб знову почати власний бізнес, облишив думати. Для такого потрібен підприємницький хист, а в мене немає бізнесової хватки. Я можу робити те, що вмію, і роблю це добре — все.

Отож з 2013-го я керував командою продюсерів у G5. Натоді в компанії вже з’явився відділ паблішингу. Ігри G5 були успішні, і ми знали причини; тому підганяли продукти інших розробників під ці стандарти, аби зробити гру такою, що приносить гроші. Ішлося про сотні проєктів, наче на конвеєрі.

Був період, коли ми робили нереально багато free-to-play ігор — просто якоїсь миті все стали адаптовувати під цю схему. Мене це напружувало, бо як гравець я не був ЦА. Водночас як продюсер я мав їх випускати, бо знав, як добре це реалізувати. Робота є робота. Звісно, хтось скаже: а чому б не змінити компанію, якщо не подобається? Проте який сенс? Ринок змінюється, і разом з ним змінюються підходи до розробки. Одного дня популярний free-to-play, потім з’являється щось інше — то що, знову стрибати в іншу компанію? Це не мій варіант.

До певної пори мене все влаштовувало в G5. Що більшою ставала студія, то краще налагоджувалися процеси. Хоча перепрацьовувати все одно доводилося. Ні для кого не секрет, що кранчі — це специфіка геймдеву. Але мені було байдуже. Я не звик працювати за визначеним восьмигодинним графіком. Якщо треба виконати завдання, я брався за нього ввечері чи у вихідні, але міг і не приходити на роботу чітко о 9:00, якщо не було потреби.

У G5 працюють талановиті бізнесмени. Але не треба забувати, що більшість керівництва компанії — росіяни. Ми не один рік працювали разом, тому справді здружилися.

«Здавалося, адекватні люди. Але коли росія вторглася в Україну у 2014-му й анексувала Крим, вони майже одноголосно почали розповідати імперську дурню»

Так, дехто з них не жив у росії, адже компанія мала офіси в інших країнах. Однак цих людей об’єднувала ментальність: їм було байдуже, що коїть їхня батьківщина; знай торочили, що вони патріоти, згадували якісь здобутки столітньої давнини в космічній галузі... Я ж завжди був проукраїнським. Але скільки не намагався їм пояснити, чому те, що чинить росія, неправильно, чому вони помиляються, — усе було марно.

Тому, забігаючи наперед, скажу: коли у 2023-му з’явилася новина, що G5 повертається на російський ринок, я не здивувався. Так, у перші дні повномасштабного вторгнення вони палко заявляли, що засуджують війну, що покидають російський ринок, але я читав це з усмішкою. Тільки-но постало питання грошей, морально-етичні аспекти відійшли на задній план.

«Після обстрілу я вийшов подивитися, куди прилетіло, і мене випадково зустріли вони — люди в пікселі». Про переїзд до Нідерландів, повернення в Харків і повістку

З G5 мене звільнили у 2016-му. Я й сам тоді думав, що час іти: колишній запал змінився втомою. Коли на пошту прийшов лист про те, що мене звільняють, я не надто засмутився.

Після цього вирішив трохи змінити діяльність: зацікавився всім, що пов’язано з автоматизацією, вивчав Python, Computer Vision, мережі, більше засів саме за залізо. Реалізував кілька проєктів, які приносили гроші, але переважно це було все-таки хобі. У 2021-му я повернувся до ролі Game Producer, однак уже в нову компанію — Fractured Byte.

Незадовго до цього моїй дружині, яка працює як iOS Developer, запропонували пожити й попрацювати в Нідерландах. Ми поговорили й вирішили, що переїхати туди — непогана ідея. Виїжджати назовсім не збиралися, але йшлося точно не про кілька місяців. Так і сталося: з 2021 року я віддалено працював у Fractured Byte і мешкав із сім’єю недалеко від Амстердама.

А 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. Частина команди тоді лишалася в Україні.

«І я досі пам’ятаю, що мав проводити мітинг якраз о 10-й ранку в день вторгнення. Думав: а що казати? Я — продюсер і сиджу в спокійних Нідерландах, тоді як команда під обстрілами»

Що я маю їм розповідати? Мене це гнітило, я весь час читав новини, не міг нормально зосередитися й урешті у квітні вирішив повернутися додому, до Харкова. Я сподівався, що буду потрібен. Мене відмовляли, питали, чи я взагалі усвідомлюю, що не зможу повернутися, що можлива мобілізація (тоді мені було 42 роки). Та я все це чудово розумів.

Отож я приїхав до Харкова. Наш будинок уцілів, хоча поруч і були прильоти. Одного дня після обстрілу я вийшов подивитися, куди прилетіло, і мене випадково зустріли вони — люди в пікселі [сміється]. Дали повістку. Я не злякався — пішов у військкомат. Якщо не враховувати кількох моментів з медкомісією, додатковими обстеженнями та суперечливими питаннями щодо здоров’я, мене таки визнали придатним до служби.

Тоді постало питання, чим я можу бути корисним. Мені, айтівцю з медичною освітою, запропонували дві ролі: або зв’язківця, або бойового медика. Я поміркував 15 хвилин і вирішив, що мережевий програміст з мене не дуже професійний, це було радше хобі. А от медичні знання, що здобув в училищі, досі при мені. Тому обрав варіант із бойовим медиком.

«Недарма кажуть: сепсис — це розкіш, до якої ще треба дожити». Про завдання бойових медиків на фронті та ставлення до поранених

Коли нас привезли в навчальний центр, я думав, що мене обманули. Адже не було ніякого навчання для бойових медиків — усіх готували на піхотинців. Ми півтора місяця бігали полігонами, вчилися стріляти, поводитися з мінами тощо. І ніхто нічого не пояснював: тобі просто кажуть щось робити, і ти маєш виконувати, а чому, навіщо — невідомо. Я був спантеличений, але прийняв ситуацію: піхота — так піхота, нехай. Зрештою мені непогано все вдавалося і тут. Уже потім з’ясувалося, що це була базова загальна військова підготовка, яку має пройти кожен, перш ніж отримати якусь спеціалізацію. Вже після неї всю роту, близько 100 бійців, повезли до навчального центру тактичної медицини. І після місячного навчання там я здобув військово-облікову спеціальність бойового медика.

Людей з медичною освітою поміж нас були одиниці. Побутує думка, ніби людині з медосвітою складніше виконувати завдання бойового медика, ніж людині без такої освіти. У звичайній медицині завжди можна подумати, ввімкнути клінічне мислення, а на полі бою немає на це часу: є протоколи, за якими потрібно чітко та швидко відпрацювати. Але в певному сенсі мені все давалося легше, ніж багатьом, бо я згадував потрохи те, що вже знав. Уявіть: як людині, яка ніколи не перетиналася з медициною, вчити фармакологію? Назви препаратів, групи — це складно. Я ж в училищі мав непоганого викладача з фармакології, тому швидше опановував інформацію.

Після завершення курсу нас розподілили в бригади. І хоча дехто впевнено заявляв, що домовився про призначення подалі від передової — практично всі ці домовленості не спрацювали. 90% потрапили в бойові бригади й одразу на передову, бо була серйозна потреба в медиках.

«Я проходив усе, наче в грі: спочатку туторіал, тобто два навчальні центри, а потім — easy level, для старту»

Після курсів я потрапив у Херсонську область. Тоді ворог якраз відійшов і я працював у групі розмінування: ішов за саперами на випадок, якщо вони помиляться. Чому це easy level? Бо ми ходили звільненими селами, де по нас ніхто не стріляв. Так, можна на міну наступити, але в порівнянні з тими обставинами, де я перебуваю сьогодні, небезпека була мінімальна.

А далі мене перемістили в Донецьку область на Бахмутський напрямок. І це — геть інша картина. Коли почалася евакуація саме під час бойових дій, думав, що тримати себе в руках буде складно — я доволі емоційна людина. Виявилося, що коли ти працюєш з пораненим, не бачиш і не чуєш усього, що відбувається навкруги. Ти просто не маєш на це часу. Страх, звісно, є, але ти зосереджений на проблемі, яку маєш вирішити.

Якось ми їхали на позиції по поранених, і ворог побачив евакуаційний транспорт — почав по нас стріляти з АГС (автоматичний гранатомет, — ред.). Вони враховували напрямок, швидкість нашого пересування. Ось це неприємно було. Але все одно: страху аж до заціпеніння я не відчував, бо це не те місце, де можна так поводитися. Робота під час евакуації має бути злагоджена і кожен має викладатися на максимум, аби все вдалося.

Основне завдання бойових медиків — не дати бійцю померти просто зараз. Поки поранений у нас, він має вижити. Ми дбаємо, щоб він був максимально стабільний, мав хороші перспективи, — цим ми полегшуємо завдання людям, які візьмуться його рятувати після нас. Тому треба не вагатися, а діяти. Звісно, є базові правила медицини, яких слід дотримуватися: правила асептики та антисептики, ватка зі спиртом на місці уколу тощо. І коли така змога є, ми це робимо. Однак недарма кажуть: «Сепсис — це розкіш, до якої ще треба дожити». Якщо ти під обстрілом везеш бійця, який стікає кров’ю, не буде все ідеально стерильно, як би нам того не хотілося.

Бійці по-різному реагують на поранення. Попри те, що це — військові, вони все одно люди. Вони так само бояться, так само відчувають біль, а додайте до цього ще екстремальність умов. У мене був боєць, весь пошматований, в уламках, і йому нормально. «Нормально» в тому сенсі, що після того, як я спинив кровотечу, він відмовився від знеболення — мовляв, навіщо, терпимо ж. Але бувають і випадки, коли в бійця несерйозна рана, але вже охопила паніка. Ми з розумінням ставимося до будь-якої реакції, про засуджування не йдеться взагалі. Адже з людьми в принципі не має відбуватися того, що відбувається. Та й усі ми не маємо бути там, де є сьогодні.

«Будь-яку людину можна навчити того, що буде корисно». Про те, як українці можуть бути корисні сьогодні, та про плани на післявоєнне життя

Воювати в тому чи іншому вигляді може будь-хто: жінка чи чоловік — байдуже. Усіх можна навчити. Тим паче армія — це місце, де працюють люди з різними навичками. Тому казати щось штибу: «Я не бачу себе в армії, бо не вмію того, що потрібно», — це дурня. Будь-яку людину можна навчити того, що буде корисно.

Та навіть якщо українець чи українка не в армії, якщо вони цивільні, то все одно можуть чимало робити задля перемоги. Є люди, які дійсно докладають для цього зусиль: вони днями й ночами збирають гроші, шукають автівки, спорядження, постійно донатять. І я це бачу, наприклад, у соцмережах. Але ж є й інші.

«Гортаєш стрічку, у якій буквально поруч два дописи: один — про новий збір, а інший — про те, як хтось відпочиває на островах і як у них усе чудово. Дуже контрастно»

З одного боку, хто я такий, щоб засуджувати? Це їхнє життя, і не мені висувати претензії. Та з іншого, мені дивно бачити такі світлини й таку поведінку в час, коли країну рвуть на шматки.

Особисто я жодного разу не пошкодував про свій вибір повернутися з Нідерландів в Україну. За цей період я зробив багато корисного, чимало людей урятував... Я за все життя не зробив стільки, скільки за неповних 15 місяців в армії! І навіть якби я знав заздалегідь, з чим доведеться стикнутися і що доведеться побачити, усе одно б повернувся в Харків і пішов тим самим шляхом. Бо є люди, котрим це болить. От мені болить те, що коїться з Україною.

Тому я всіх закликаю: щодня робіть щось для перемоги. Якщо ви не військовий — донатьте, забезпечуйте потреби тих, хто безпосередньо воює. Адже те, що просять бійці, потрібно не персонально їм. Це потрібно всім нам. Люди на фронті поклали своє життя, аби досягти перемоги. Від цивільних ніхто не вимагає ризикувати 24/7. Але якщо боєць звертається з якоюсь потребою, я б радив відкласти свої справи й допомогти закрити цей запит. Бо нам самим тут дуже складно. Ми втомилися. Багато хто тут з першого дня. У нас немає вихідних, кавобрейків — ми просто робимо все, що від нас залежить. Не можна в такій ситуації залишатися осторонь — це якось по-руснявому. Перемогу треба здобувати разом.

Нещодавно я створив монобанку: збираю гроші на потреби мого підрозділу. Кошти необхідні, щоб лагодити автівки, купувати медикаменти тощо. Але найбільше ми витрачаємо саме на ремонт машин. Скидаємося на це самі, іноді допомагають друзі. Тож якщо хтось хоче долучитися й закинути донат, буду дуже вдячний.

Коли все завершиться, планую повернутися в Нідерланди до дружини, трохи відпочити й знову стати частиною геймдев-студії. СЕО Fractured Byte каже, що вони чекають на мене, навіть з робочих чатів не видаляли [сміється]. То чом би знов не взятися за те, що я вмію і люблю робити?

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини

👍ПодобаєтьсяСподобалось20
До обраногоВ обраному3
LinkedIn


Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Дякуємо!

+

Підписатись на коментарі