«Ти не підбігаєш до місця ДТП, а підходиш, бо інакше втратиш цілісну картину». Інтерв’ю з розробником ігор, який навчає бійців тактичної медицини і надає домедичну допомогу

Сергій Катрич — розробник ігор, який у мирний час виїздить мотоциклом на місця ДТП і надає потерпілим першу допомогу. Під час війни він з товаришами створив Львівський добровольчий медичний батальйон, у якому українських бійців навчають тактичної медицини.

Про те, як поєднувати геймдев і волонтерство та виїжджати на місце влучання ракет під час війни, Сергій розповів нам в інтерв’ю.

Фото з навчання тактичної медицини (Сергій ліворуч, у захисній жилетці). Фото Анастасії Хлєбникової

«На першу геймдев-роботу я потрапив зовсім випадково». Про себе і початок роботи в ігровій галузі

Сам я з Хмельницького, ігри розробляю вже 6–7 років. Починав у 2014-му як Android Developer. На першу геймдев-роботу потрапив зовсім випадково.

Розговорилися якось з товаришем по коледжу, і я сказав, що шукаю вакансію Android-розробника. У його компанії така була. Перед тим я не мав жодного продуктового досвіду, тому міг показати лише тестові завдання для інших компаній та власні проєкти, які були доволі примітивні. Однак на роботу мене взяли.

А через пів року в цій компанії вирішили створити геймдев-студію і перекинути туди двох з чотирьох Android-спеціалістів. І туди пішов я «як досвідчений розробник ігор», бо колись давно як тестове зробив «п’ятнашки» і «арканоїд». Я коли почув про це, аж водою похлинувся. Другим розробником був якраз мій товариш, з яким ми мали багато спільних поглядів на музику, кіно та книги, тож нам було комфортно працювати разом.

Остання гра, яку ми робили перед закриттям геймдев-студії (котра була не найуспішнішою фінансово), був «Останній Блокпост». Патріотична гра про відбивання Криму і наших стратегічних об’єктів. Тоді було не так багато мемів про це, як зараз, і сама тема була страшною і серйозною. А ми в доволі лайтовій, мультяшній та гумористичній атмосфері дозволяли гравцям випускати пару. Зараз, після повномасштабного вторгнення, ця тема сприймається інакше, як не дивно. І гру досі завантажують, що дуже тішить.

Я працював у команді stfalcon.com приблизно два роки, і вона дуже вплинула на мене, як, мабуть, і кожна перша робота. (До слова, нещодавно засновник IT-компанії Stfalcon розповів DOU, як вони з командою розробляли застосунок «Повітряна тривога».)

Потім моє життя змінювалось, я зрештою переїхав до Львова, про що мріяв ще з часу навчання в коледжі. Зараз я працюю в Plarium, прийшов до них у жовтні.

Взагалі я почав займатися Android-розробкою, бо думав, що за цим майбутнє і галузь дуже перспективна. А ще в мене був Android-телефон, я міг просто його дістати і сказати: ось дивись, що я зробив. Окрім цього, мені зовсім не імпонував вебнапрям, це не моє.

Кумедно, що тестове завдання у вигляді гри так вплинуло на моє життя і спрямувало в геймдев. Мені пропонували повернутися в Android-розробку, але це вже не те, не бачу себе там.

«Я зміг перші три чи чотири тижні війни з головою піти у медичний батальйон». Про те, як поєднувати волонтерство і розробку ігор під час війни

В Plarium я зараз займаюся грою Raid: Shadow Legends. Перед цим я завжди працював у маленьких командах і було цікаво, а як воно — у великій компанії. Як організовані масштабні проєкти: і з архітектурного погляду, і з менеджерського.

Щиро, я не думав, що великі компанії можуть так турбуватися про людей, це для мене було неочікувано. Коли розпочалася війна, нам сказали: якщо ви переїжджаєте, не маєте змоги працювати, то просто повідомте про це. Ви не зобов’язані працювати зараз, наберіться сил. Якщо ви можете і це дозволяє вам відволіктися, то ми будем раді, але ні до чого не змушуємо.

Це було круто, бо я зміг перші три чи чотири тижні війни з головою піти у медичний батальйон. Я справді намагався якось працювати. Але ми чергуємо вдень і вночі, проводимо навчання, тож фізично бракує сил. Коли приходиш з нічної зміни, пів дня спиш і прокидаєшся з думкою: «Що? Який зараз рік? Що тут у нас? Unity, так?».

Тож добре, що якийсь час можна було не працювати. Але мені соромно так продовжувати. До того ж повертаючись на роботу, я також буду допомагати, просто інакше.

Ми навчаємо тактичної медицини, яка застосовується для умов бойових дій. Показуємо, як працювати з пораненим і що можна зробити безпосередньо в зоні потенційного ураження стрілецькою зброєю. Попри очевидні речі типу «не можна накладати турнікет на шию», є й місцями неочікувані методи, Наприклад, ми розповідаємо про те, що треба прикриватися пораненим, бо наше життя пріоритетніше за його, як би це не звучало. Я поясню чому.

В цивільній домедичці ми діємо за протоколом, де треба дбати про безпеку місця події. Наприклад, ти бачиш, що хтось впав чи був уражений струмом. Перше — дивишся, чи безпечно тобі туди лізти. Друге — чи безпечно навколишнім. Третє — чи безпечно пораненому. Якщо все ок, то працюєш з пораненим там же, намагаючись якомога менше його «шарпати». Якщо ні, то зважуєш ризики. Або евакуюєш його у безпечне місце, або, якщо там занадто небезпечно, не лізеш туди, хай як це звучить. Наприклад, якщо будинок горить, ти зайдеш туди й тебе привалить, то доведеться евакуйовувати двох поранених замість одного. Але ти можеш надавати вказівки на відстані.

В тактичній медицині все діє трошки інакше. Якщо йдеться про екстрену допомогу на полі бою і поруч, у зоні потенційного ураження стрілецькою зброєю, то ми наближаємось до пораненого повзучи, бо в нас теж може прилетіти. Окрім цього, ми не встаємо, щоб щось зробити з ним. Максимум можемо повернути його на бік і, прикриваючись ним, його бронеплитою зокрема, надаємо допомогу його аптечкою. Як би це прагматично і цинічно не звучало, він вже є пораненим. А боєць, який надає допомогу, ще ні, тому його життя пріоритетніше. Але тут йдеться саме про поле бою. В цивільній медицині немає такого, що треба прикриватися пораненим, звісно, ні.

І от, після всього цього, ти приходиш, сідаєш за ноут — та-а-ак, що тут у нас. Потрібні час і зусилля, щоб перемкнутися в режим Сергія-розробника. Це поки дається трохи важко.

«Тобі досі страшно, але щонайменше ти знаєш протокол». Як виник Львівський медичний батальйон і як мотоциклісти надають допомогу потерпілим

Власне, Львівський добровольчий медичний батальйон ми заснували на базі організації «МотоДопомога», членом якої я був ще до війни.

Усе почалось з того, що я пішов на курси домедичної підготовки після того, як мій друг раптово знепритомнів у пабі. Тоді одразу навколо виникла паніка, люди робили дурниці: били його по обличчю, поливали пивом (води не було), кричали «Офіціант, нашатир!». Лізти ще й мені до нього, коли його вже й так оточило шість людей, не було жодного сенсу. Та й що суттєвіше — я гадки не мав, що робити. Потім зрозумів, що найстрашніше — це було саме відчуття безпорадності. Тому вирішив, що такі курси в майбутньому не завадять.

А через рік я сів на мотоцикл. Ми з колегою (Льошик, привіт! :) любили велосипеди, і одного разу він запропонував пересісти на інший транспорт, я й погодився. Покаталися так місяці два, коли я побачив допис київської організації «МотоХелп». Подумав — яка ж це крута штука! І буквально за кілька днів зустрів свого товариша, який познайомив мене з представником львівської «МотоДопомоги». «Це точно доля», — вирішив я. І так розпочався мій період «стажування»: навчання, відпрацювання і знову навчання. А після того вже й видали шеврони й жилетку, яку досі з гордістю одягаю, при виїздах, або ж «патрулюванні». Вже буде третій сезон, як я там.

Команда «МотоДопомоги»

Волонтерити у «МотоДопомозі» — це крутий досвід не тому, що він позбавляє страху. Тобі досі страшно, але щонайменше ти знаєш протокол, за яким варто діяти. Це як скласти тривожну валізку: морально легше і вже почуваєшся не так розгублено.

Два сезони ми так відкатали на супроводах подій, велосипедних та інших марафонів тощо. Наприклад, був львівський півмарафон від «Молокії». Окрім відомого випадку з молодим спортсменом, який, на превеликий жаль, не добіг до фінішу 200 метрів, був ще один потерпілий з зупинкою серця. На щастя, ми були поруч, і майже миттєво почали проводити серцево-легеневу реанімацію, що дозволило передати його швидкій вже в стабільному стані.

Втім, головна наша діяльність — це не супроводи подій, а виїзди на ДТП. Ми були першими в Україні, хто під’єднався до «Централі 103». Коли є виклик на «швидку», він дублюється нам у телеграм-бот. Його написав наш волонтер. У повідомленні вказано, де це і приблизно що трапилося. Але часто вказаний весь діапазон варіантів і ти їдеш «у невідоме». Інколи приїжджаєш, а там на самокаті хтось впав і про всяк випадок викликав «швидку», а інколи багато потерпілих.

«Мотоцикл пропустити легше, ніж автомобіль швидкої допомоги». Як працює «МотоДопомога»

Якщо потерпілий має серйозну травму, сильну кровотечу чи не дихає, кожна секунда важлива. Адже мозок має отримувати достатньо кисню, інакше він починає відмирати. Тому ось ці перші 7–12 хвилин найбільш критичні для того, щоб зупинити кровотечу і відновити циркуляцію крові.

А Львів — це місто, в якому не найширші дороги. Швидка може просто застрягнути у заторі на вузенькій вуличці. Ми на мотоциклах в рази мобільніші, що й допомагає виграти тих декілька хвилин, які можуть бути вирішальними. Можливо, тому ми вже трішки заслужили довіру від львівського ком’юніті, від поліцейських та медиків до адміністрації.

Якщо ти сидиш вдома, граєшся собі в Raid: Shadow Legends та отримуєш сповіщення про ДТП, то не факт, що будеш оперативнішим за «швидку». Але коли ти виїжджаєш покататися, зупиняєшся на каву та отримуєш сповіщення про ДТП у відносній доступності (в межах 7–10 хвилин) — тоді зриваєшся і їдеш.

Коли ти в жилетці, то люди трохи дають дорогу. Можливо, плутають з поліцією, або вже знають про «МотоДопомогу» (мені так хочеться думати). Тим паче мотоцикл пропустити легше, ніж автомобіль «швидкої». Тоді можеш приїхати оперативніше та одразу надати допомогу й просто передати потерпілих медикам, коли вони прибудуть.

Є декілька рівнів аптечок для наших волонтерів. Вони залежать від того, який мотоцикл, скільки можеш чого взяти й чим вмієш користуватися. Ми не даємо потерпілим жодних медикаментів, цим займаються медики. Наша головна мета — не вилікувати їх, а стабілізувати та передати «швидкій».

Голова нашої організації — сертифікований інструктор і з домедичної допомоги, і з тактичної медицини. Він травматолог у Львівській клінічній лікарні та знає, про що говорить, коли проводить вишколи нам. І він активно просуває ось цей формат реагувальників, які першими прибувають на місце подій, стабілізують потерпілих та модерують місця ДТП.

«Допомагаємо як можемо, але лишаємося цивільними». Як перетворили організацію реагувальників на Львівський медбатальйон

Ми громадська добровольча організація, яка тримається суто на волонтерах і їхній небайдужості. Донатів та грошей на організацію ледь вистачало на оренду офісу та мінімальне забезпечення для комплектування аптечок.

Та ми мали певний ресурс для потреб організації: запас бинтів та інших базових складників аптечки. А ще в нас були знання цивільної домедичної підготовки.

Тому ще до 24 лютого ми декілька разів обговорювали, що будемо робити, коли почнеться повномасштабна війна. Вирішили, що найефективнішими будемо разом.

Один з варіантів був — піти всім разом у військкомат, щоб допомагати як єдина структура. Другий варіант — на добровольчих засадах навчати наших воїнів тактичної медицини. В умовах повної невизначеності цей варіант здався найбільш ефективним: де ми допомагаємо як можемо, але лишаємося цивільними й за можливості ходимо на роботу.

24-го, думаю, значна частина «МотоДопомоги» відкрила сезон поїздок на мотоциклах. Місто було паралізоване через затори. Ми прокинулися і спакувалися на мотоцикли, приїхали у штаб та вирішували, що можемо робити.

Того ж дня очільник нашої організації був на зборах у ЛОДА і сказав, що місто в нас дуже зацікавлене. Нам виділили місце під штаб, тож ми почали працювати. Вирішили поки робити, що можемо і вміємо, а далі діяти за ситуацією. Так на базі «МотоДопомоги» сформувався Львівський добровольчий медичний батальйон.

По суті, ми зберігали ядро «МотоДопомоги»: нас було трохи більш як 20 людей і ми мали невеличке медичне забезпечення (яке зникло в перший же день). А ще мали громадську організацію та печатку, тобто хоч якийсь юридичний статус, щоб отримувати гумдопомогу.

Нам пощастило, бо у Львові була можливість і час «перетравити» все і більш ефективно зреагувати на ситуацію. Це як з респондерством у «МотоДопомозі»: ти не підбігаєш до місця ДТП, а підходиш, бо інакше втратиш цілісну картину. Поки йдеш, ти заспокоюєшся, оглядаєш місце події, аналізуєш все. Тільки тоді можеш ефективно реагувати.

«Вирішили дати собі 10 хвилин після прильоту, якщо більше немає ракет — рушаємо». Як медбатальйон працює під час війни та реагує на влучання ракет по місту

В медбатальйоні в нас сформувалося два крила. Одне займається логістикою та менеджерством гуманітарної допомоги, яка йде на Львів. Інше — хлопці й дівчата з «МотоДопомоги», які мають більший досвід реагування. Ми взяли на себе навчання ТрО та далі займаємось реагуванням. Наприклад, у ситуаціях, коли по Львову влучали ракети.

У «швидкої» є певний алгоритм дій: вони не мають права виїжджати, поки їм не дадуть команду, що це безпечно. Ми ж люди відносно «відбиті» (бо ж їздимо на мотоциклах). Вирішили дати собі 10 хвилин після «прильоту», якщо більше немає ракет — рушаємо на місце події надавати допомогу.

Після кількох прильотів по Львову у нас сформувалося гасло: «Швидше від нас лише ракета». Бо ми реально прибували подекуди швидше за пожежників та «швидку». Адже щойно лунає тривога, ми одразу починаємо збиратися.

Ми склали собі алгоритм дій на випадок сирени. Формується група реагування з шести людей: більш і менш досвідчених, вони працюють у парах. Ця група готова реагувати на події негайно. Вона збирається і чекає біля нашого втомленого життям автомобіля реагування. По відчуттях він нагадує авто з «Мисливців за привидами».

Паралельно на штабі залишається координатор, який формує по готовності групу підсилення. Вона виїде на місце подій, якщо там все дуже погано і перша група «зашивається». Тож люди вдома теж мають бути готові.

В нас є чергування денні й нічні. Наприклад, сьогодні я чергував з 2 по 5 годину ранку — наступного дня ти просто як варена цибуля. Нічні тривоги виснажливі, бо ти сидиш і просто чекаєш, одягнений в броник та каску.

Вдень простіше, бо можна навіть працювати на штабі, допомогти розвантажити гуманітарку, коли вона приїздить, і далі займатися своїми справами.

Реагування у форматі «МотоДопомоги» зараз немає, ми вимкнули сповіщення про це. На все у нас просто не вистачило б ресурсу. Та все одно, якщо ти хочеш допомогти й можеш, — то не пройдеш осторонь, тому за можливості ми все одно виїжджаємо на виклики про ДТП.

«Коли я приїхав, побачив, що через дорогу ведуть поранених». Про останнє влучання ракет у Львів

Тоді було не моє чергування. Я почув зранку сирену, почав потрохи збиратися. І тут відчув фізично, як прилетіло, це було в межах кілометра від мене. Я швиденько зібрався та сів на мотоцикл. Побачив дим у напрямку вокзалу — те, чого я дуже боявся весь час. Але по дорозі зрозумів, що горить не там, і трохи відлягло. Поїхав у напрямку диму. Першу локацію пропустив, бо знав, що з того боку їхатимуть наші, і одразу поїхав на наступний дим — там, де був шиномонтаж.

Коли приїхав, побачив, що через дорогу ведуть поранених. На обличчі була кров. Але вони йшли самі, тож першочергова допомога їм не була потрібна. Я залетів всередину. Побачив тіла на землі. На місці вже були пожежники і якраз заїхала поліція. Я сказав їм, що ми є тут і готові надавати допомогу. Частина з наших теж під’їхала.

Всередині було небезпечно, і ми туди не лізли. Просувалися, як тільки пожежники дозволяли це робити, і йшли просто за ними, аби надавати допомогу. Був момент, коли перед нами, в метрах 5-10 вибухнув балон. На щастя, наші навчання тепер глибоко в підсвідомості, тож я з іншими волонтерами були за автомобілями поруч, у відносній безпеці.

Також я організовував людей, які рвались допомагати, у структуровані ланки, щоб не було хаосу. Важливо, що ми не вриваємося на місце події стрімголов, а йдемо за службою ДСНС і лише тоді, коли вона каже, що можна.

Шість наших людей приїхали на автомобілі реагування і перевіряли готель, який був поруч, а тоді підмінили мене. Я на мотоциклі оперативніший, тому поїхав з товаришем на місце іншого прильоту, де був лише один з наших. Мій товариш на той момент вже надав допомогу пораненому. А далі вибіг пожежник і сказав, що потрібні ноші. Ми евакуювали кількох постраждалих у «швидку». Ще був чоловік, якому щось впало на ногу, і він кульгав, але відмовився від допомоги.

Я б дуже рекомендував усім проходити в укриття і пройти курси домедичної підготовки. І якщо хочете допомогти, не лізьте наосліп всередину, де може бути небезпечно, бо це може зробити ситуацію гіршою.

«До нас навіть кілька разів викликали поліцію». Про навчання військових тактичної медицини

У нашому складі є й медики, і фізіотерапевти, і люди на кшталт мене, які мають мало стосунку до медицини. Тому в перші дні ми проводили вишколи для себе — за протоколом TCCC.

І в домедичній підготовці, і в тактичній медицині — ідея одна, ти маєш стабілізувати стан людини, поки не прийде медик. Та є різні рівні реагування, які залежать від того, який об’єм допомоги можеш надавати.

На курсах для військових ми даємо різний рівень знань. Медикам курс читають наші лікарі та досвідчені інструктори. А от базовий курс тактичної медицини для бійців без медичної освіти доволі гарно відповідає цивільній домедичці, за винятком кількох речей. І саме на ці речі ми звернули увагу під час наших відпрацювань. До нас навіть кілька разів викликали поліцію, тому що ми бігали в жилетах, носили людей, кричали, імітуючи поранення.

Відпрацювання на вишколі

Щоб навчання було справді ефективним, на одного інструктора в групі має припадати 6–10 людей. За день чи пів дня ми могли навчити 120 людей, але тепер навантаження вже менше.

«Я не знаю колег, які б не закидали грошима ЗСУ». Про своє ставлення до бронювання IT-фахівців

Ти будеш ефективним, коли вмотивований. Мені дуже не подобається, коли людей, які п’ють за кермом, відправляють у військо. Я розумію, чому така практика існує, але мені це не сильно імпонує. Армія виходить таким собі виправним пунктом.

Я не хотів би, щоб мій побратим поруч, від якого залежить моє життя, був чуваком, який напився, сів у авто, в’їхав кудись, і тепер він тут.

Очевидно, люди в армії потрібні. Я знаю айтівців, які пішли на фронт, і вони надзвичайні молодці. З іншого боку, люди на місцях можуть бути ефективними, якщо просто виконують свою роботу, завозять у країну гроші, донатять... Я не знаю колег, які б не закидали грошима ЗСУ. Це важлива підтримка, особливо якщо врахувати, що перша хвиля пройшла, а гроші та набої досі потрібні.

Але знову ж: якщо ти з умовного Хмельницького (де відносно безпечно) виїхав на Закарпаття та влаштував собі відпустку, поки «оці там розбираються», то я не можу такого толерувати. Але я знаю такі приклади.

В реагуванні є ситуації, коли ти наче знаєш, що робити, але в кризовий момент просто дублюєш свого товариша, який теж надає допомогу. Умовно, в його пораненого перелом ноги, а у твого — перелом руки. А ти просто повторюєш дії колеги і мотаєш ногу. Наче й щось робиш, але це не те.

Тож я за те, аби люди допомагали за можливості й ця допомога була ефективною. Якщо ти маєш бажання і сили приєднатися до складу ТрО чи ЗСУ, це чудово. Якщо відчуваєш, що краще працювати й донатити, DDOSити, займатися гуманітаркою — це теж крута допомога, яка надихає. Я не бачу в цьому зради.

Про те, що буде робити медбатальйон після перемоги

Перше — ми нарешті виїдемо мотоциклами кудись за місто і влаштуємо собі вечір з гітарою і багаттям. Будемо святкувати й обійматися зі всіма, навіть з автомобілістами :)
Друге — я гадаю, ми ще довго будемо перетравлювати цей досвід. Думати, як речі, винесені звідси, перенести в нашу організацію. Воно точно не накладеться в тому вигляді, в якому є зараз. Спробуємо стати ще ефективнішими, бо досвід просто колосальний. Це відчуття, що ти потрібний та робиш корисну справу, неймовірно драйвить та об’єднує. Та хіба ж це мені зараз розповідати українцям, які наче один великий організм працюють на те, щоб вистояти? Воно справді надихає. Ви всі надихаєте. Обійняв.

Все буде Україна!.

Як можна допомогти організації:

Хоч ми в складі медбатальйону допомагаємо з логістикою і замовленнями гуманітарної допомоги, але все одно потребуємо базових речей для немедичного забезпечення. Тож будемо раді будь-якій допомозі.

Банківські реквізити для фінансової допомоги:
ГО «Мотодопомога»
ЄДРПОУ 429 061 84
UA283253210000026009053753883
МФО 325 321
ПАТ КБ ПриватБанк
Картковий рахунок:
5169 3305 1855 2481

Львівський Добровільний Медбатальйон фінансову допомогу не приймає, проте періодично координуємо допомогу на наших сторінках у ФБ та Телеграмі.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини.

👍ПодобаєтьсяСподобалось9
До обраногоВ обраному0
LinkedIn

2 коментарі

Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів Коментарі можуть залишати тільки користувачі з підтвердженими акаунтами.

Рахунок закритий. Приват по картцi знаходить — UA873052990000026001001001390

Сєрий, ти красавчик 👍🏼
Пишаюсь 💙

Підписатись на коментарі