«Фактично тобі страшно майже 24/7». Геймдизайнер Ubisoft — про критичні моменти на фронті та повернення до звичного життя

Сергій Тодосан — Game Designer у Ubisoft, який з лютого 2022-го з власної ініціативи пішов служити. Понад рік військовий пробув безпосередньо на фронті, а сьогодні він у Києві. В інтерв’ю Сергій розповів, чому пішов служити, з якими проблемами стикнувся і як досвід, набутий на службі, змінює його.

«Найголовніше — настріляність». Що потрібно знати та вміти у війську

Я пішов у військкомат уже в лютому 2022-го. Мобілізувалися разом з рідним братом з власної ініціативи. Після навчань потрапили до 110-ї ОМБр.

Я думав, нас кинуть до досвідчених бійців і ми будемо набиратися досвіду в них. Але з’ясувалося, що 90% людей були такими ж новачками, як і ми. Спочатку я засмутився, бо, виходить, не було в кого вчитися. Але всі виявилися настільки вмотивованими й зарядженими, що це перекривало чимало інших недоліків.

На фронті складно. І бодай трохи легше, якщо маєш хорошу фізичну підготовку. У мене з цим було непогано, та все одно час від часу ставало непросто. Екіп дуже важкий — 30–35 кг. Це автомат, бронік, плити, шолом, розвантажувач... Коли падає дощ чи доводиться йти болотами — просто катастрофа. Тому варто качати плечі й ноги, як мінімум.

Але найголовніше — настріляність. Це те, що приходить з досвідом. Хай у який тип військ потрапив — розвідка, піхота, штурмовики — настріляність рятує життя. Йдеться про те, щоб розуміти, що, як і куди летить; не боятися перебігати між обстрілами; розуміти, що, коли лежиш в окопі, звук і ударна хвиля відчуваються значно сильніше. І, звісно, це про те, щоб простіше до всього ставитися. Якщо поблизу триває обстріл, це не означає, що ти зараз помреш, — не слід боятися.

Та щоб отримати цю навичку «настріляності», треба це хоча б кілька разів пережити. Окрім того, постійно покращувати знання у військовій сфері, слухати командира та вчитися: читати як загальну військову теорію, так і те, що стосується твого конкретного військового фаху.

Сергій з побратимами

Безумовно, набагато легше, коли є хороше екіпірування й техніка. Але забезпечення кожної бригади різниться. Наша була новостворена, і спочатку в цьому плані все було погано. Ми не мали крутих натовських аптечок, які показували на всіх телеканалах. Також бракувало дронів, приладів нічного бачення, тепловізорів тощо. Про професійне екіпірування (класні розвантажувачі, тактичні навушники, тактичний одяг, елементи маскування, гарнітури та інше) я взагалі мовчу. Тож певний час закривали такі потреби переважно власними коштами або завдяки волонтерським зборам. Згодом стало краще. І ті новачки, які приходили на заміну загиблим чи пораненим, уже мали ліпше комплектування зі старту.

Та навіть попри те, що нам чогось могло бракувати, 110-та ОМБр дуже класно справлялася і справляється. В основі — вмотивовані люди з першої хвилі мобілізації, ті, які прийшли у військкомати з власної волі. А це — беззаперечний плюс. Зараз відкрито збір на 2,5 млн грн. Військовим потрібні кілька Mavic і комплектування до них, EcoFlow тощо. Було б дуже круто, якби вдалося чимшвидше закрити ці потреби. Якщо їм щось потрібно, значить, без цього справді не обійтися.

«Це неабияк впливає на інстинкт самозбереження». Чим небезпечне постійне перебування в зоні бойових дій

Коли я мобілізувався, припускав, що це на рік, а далі відбудеться ротація. Однак усе склалося інакше. Нашу бригаду чомусь не виводили жодного разу — ні на відновлення, ні на доукомплектування. Ми постійно були на фронті. Коли вивозили загиблих чи поранених, їм на заміну приходили нові люди. А решта й далі залишалися на своїх місцях. Припускаю, це пов’язано з тим, що ми були основною бригадою на нашому напрямку, яка й відповідала за нього.

Перебувати постійно в зоні бойових дій — дуже виснажливо. Як фізично, так і морально. Це неабияк впливає на інстинкт самозбереження. Замість того, щоб залишатися активним, чітко усвідомлювати, що потрібно робити, ти постійно втомлений, уже нічого не хочеш і більшість дій чи завдань виконуєш на автопілоті. Це небезпечні дзвіночки.

Я пробув у своїй бригаді понад рік — до квітня 2023-го. Та коли з’явилася можливість отримати посаду в тилу, в Києві, я нею скористався. Це не було швидко, довелося пройти не одну співбесіду, проте мене взяли. Наразі не можу розповісти, чим займаюся, але скажу, що я дуже тішуся тому, що можу і бути корисним для війська, і при цьому спати у своєму ліжку вдома. До речі, мій брат, з яким ми служили в одній роті, нині теж у столиці, щоправда, на реабілітації — він дістав кульове поранення в руку. Якщо його не спишуть, то повернеться на службу, та незрозуміло, куди й ким: ліва рука тепер просто не працює. Комісія чомусь досі не списала його, хоча й мала б.

Попри всі труднощі, я не шкодую, що минулого року пішов у військкомат. З того часу відбулося багато чого, що на мене вплинуло й змінило як людину. Втім, інакше я просто не міг.

«Одного разу я дав команду відійти, а за 30 секунд у те місце вдарило». Про відповідальність та амбіції на фронті

Я ненавиджу романтизацію війни. Це неправильне й дуже дурне заняття. Війна — одна з найгірших речей, що можуть трапитися. Звісно, багато моментів проживаєш на адреналіні, але фактично тобі страшно майже 24/7.

Після деяких епізодів мені знадобилася психологічна допомога — я пропрацьовував те, що мене бентежить, з військовим психотерапевтом.

Особисто для себе зрозумів, що мені не потрібна та чи інша керівна посада у війську, попри те, що я дуже амбітний у цивільному житті. По-перше, мені військова сфера не імпонує в принципі. По-друге, я не готовий до того рівня відповідальності, що приходить із високою посадою на фронті. У компанії, коли ти проєктний менеджер, наприклад, то ризикуєш бюджетами і якістю продукту. А на фронті на кону — людські життя.

Траплялися критичні ситуації, коли мені доводилося брати на себе таку відповідальність. Одного разу я дав команду відійти, а за 30 секунд у те місце, де стояли хлопці, вдарило. Після цього мене неабияк «попаяло». Постійно думав: «Що було б, якби я не сказав відійти?», «Невже всі ці люди загинули б через мене?» тощо. Тоді я поспілкувався з психотерапевтом, і ми дійшли висновку, що командувати людьми на війні — не моє. Я можу бути чиїмось заступником, але не більше.

«Я досі відчуваю, ніби рік жив у паралельній реальності». Про повернення до Києва та особистісні зміни

Я радий, що вдалося повернутися до Києва. Я дуже любив своє довоєнне життя, а коли потрапив на фронт, довелося поставити все на паузу. Тепер маю змогу потрохи надолужувати.

Цікаво, що з поверненням моя фізична форма стала гіршою, навіть попри те, що я займаюся спортом. Під час перебування на фронті ми з хлопцями багато тренувалися, харчування було триразовим. У Києві такого немає, тож я вже встиг втратити кілька кілограмів м’язів [усміхається].

У перший місяць після повернення був величезний дисонанс з тим, у яких умовах я жив понад рік. Складно усвідомити, що не потрібно поспішати, кудись бігти. Я міг залипнути на щось, зловити флешбек, різко перестрибував з теми на тему в розмовах. Зараз, здається, з цим уже краще. На щастя, у мене круті друзі, які витягнули з цього стану. Однак я все ще відчуваю, ніби рік жив у якійсь паралельній реальності, це ніби сон чи якесь шоу. Немає відчуття, що той період — частина мого справжнього життя. Все, що я роблю зараз, досі порівнюю з досвідом, який переживав на фронті.

Те, наскільки швидко ти повернеш своє звичне життя після фронту, частково залежить від того, наскільки ти любив своє довоєнне життя і знайшов себе в ньому. Коли сидиш в окопі з побратимами, то говориш про різне й, зокрема, зачіпаєш ті чи інші філософські питання, роздумуєш про майбутнє. Багато тих, з ким я спілкувався, зізнавалися, що їм важко, бо вони не знають, ким є і чого хочуть. Ці люди не знайшли себе в мирному житті та ще й опинилися на фронті. Після повернення додому їм може бути непросто.

Чи корисний досвід і знання, які я здобув за цей час? Подивимося. Складно наразі сказати однозначно. Але я точно став легше ставитися до всього, більше живу одним днем і багато речей оцінюю емоційно, а не раціонально, як раніше. До повномасштабного вторгнення я стільки неважливих речей вважав вагомими, хвилювався через це. Однак тепер — ні.

«Відмовлятися від усього позитивного — неправильно». Про післявоєнні плани й любов до ігор

Коли завершиться війна, я б хотів повноцінно повернутися до роботи в Ubisoft геймдизайнером. Тобто займатися тим, що у мене виходить і що мені дійсно до вподоби. Я складно уявляю своє життя без геймдеву, бо граю в ігри, певно, з трьох років.

У київській команді встиг попрацювати над Assassin’s Creed Origins (як QC), Assassin’s Creed Valhalla (QC/Game Design) та Immortals Fenix Rising (Game Design). І дуже вдячний компанії, яка продовжує підтримувати мене після мобілізації. Колеги і з України, і з-за кордону завжди питають, як у мене справи, чи потрібна допомога. Це дійсно круто.

Моя робота обертається довкола комунікації, менеджменту й креативу. Щодо перших двох складових я впевнений і зараз, проблем не буде. А щодо креативу — побачимо. Аби залишатися класним спеціалістом, необхідно бути прошареним в індустрії, усіх її трендах. Якийсь час я навіть на фронті намагався за цим стежити, але зрештою відпустив, бо фокус потрібно було тримати на іншому. Зараз потрохи повертаюся до того, щоб грати в ігри. Але досі важко.

Я обожнюю серію Horizon. Перша гра має неймовірний геймплей. Я дуже чекав на Horizon Forbidden West, яка вийшла за тиждень до повномасштабного вторгнення. Збирався одразу пройти, але не склалося. Після повернення з фронту пограв, певно, кілька годин і відклав. Раніше мене було не відірвати від консолі, а тепер хочеться більше гуляти, бачитися з друзями, ходити на побачення. Думаю, коли врешті облаштую свій побут і звикну до думки, що я вдома, повноцінно повернуся до старого хобі.

Я нічого не маю проти тих, кому це приносить задоволення. Якщо ігри допомагають відпочити, відволіктися — це чудово. Війна — наші нові реалії. Але це не привід відмовлятися від того, що дарує радість. Чи тепер через війну всі мають перестати читати, слухати музику, займатися сексом, гуляти? Від цього легше не стане, та й навіщо таке безрадісне життя?

Просто потрібно пам’ятати, що війна триває і що військові та волонтери потребують допомоги. Це має бути закріплено вже на рівні ДНК. Ми ж звикли до того, що, коли лунає тривога, потрібно спуститися в бомбосховище або принаймні сховатися за правилом двох стін. Так і з допомогою: пішли пити каву — задонатили чи підтримали інформаційно якийсь збір. Без цього ніяк.

Та відмовлятися від усього позитивного і, на перший погляд, не такого важливого — теж неправильно. Війна триватиме ще довго. А на те, щоб витримати все, потрібні ресурси. Зокрема й емоційні.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини