Геймдизайнер People Can Fly про роботу фотожурналістом в Україні й про те, що бачив у звільнених від окупантів містах

Торік ми розповідали про Олексія Фурмана, успішного фотожурналіста, який працював на Майдані та на сході України у 2014 році, а потім перейшов у геймдев, створював Sherlock Holmes: Chapter One та отримав офер на позицію геймдизайнера в польську People Can Fly. У цьому інтерв’ю Олексій розповів, чому з початком війни пішов зі студії та вирішив повернутися до фотожурналістики, що побачив у звільнених містах Київщини, та поділився планами щодо повернення у геймдев.

«За кілька днів до війни я сказав своєму ліду, що хотів би піти». Про повернення з Польщі до України та звільнення з People Can Fly

Якщо бути відвертим, в Польщі у нас не зовсім складалося. 22 жовтня 2021 року у домі, в якому ми орендували квартиру, сталася пожежа. Я в цей час був на виставці GIC у Познані, і про пожежу мені сказала дружина. На цьому GIC для мене закінчилось, і я першим автобусом пізно ввечері повернувся у Варшаву.

Коли приїхав, побачив наслідки пожежі, сліди піни. Дружина не постраждала, квартира теж. Але проблемою стала відсутність електрики, води та опалення. Це вже був холодний жовтень. Ми почали міркувати — що далі? Тоді не було зрозуміло, скільки часу займе ремонт і відбудова, тому вирішили, що я працюватиму з України віддалено. Я погодив це зі студією, і вони були не проти. Тож ми переїхали назад до Києва, а у грудні забрали уже всі речі з Польщі.

Взагалі в часи ковіду віддалена робота стала популярною моделлю для багатьох студій, в тому числі People Can Fly. Багато колег у моїй команді працювали з дому, і в якийсь момент студія почала давати можливість при працевлаштуванні працювати віддалено

Коли у грудні ми поїхали за речами, російські війська стояли біля кордонів України, і було зрозуміло, що щось намічається. Це була ще одна причина, чому ми хотіли якнайшвидше потрапити додому. Коли ти подаєшся на карту побиту, то мусиш знаходитись у Польщі, доки її роблять, а потім, коли отримуєш її, можеш пересуватися без проблем. Тож ми не хотіли застрягти в Польщі у разі війни в Україні, щоб мати змогу діяти, наприклад, евакуювати маму в безпечне місце тощо.

Тому я продовжив працювати віддалено, і моє початкове рішення піти з People Can Fly не було пов’язане з війною, я отримав інший цікавий офер — не буду казати, з якої студії, тому що з ними, на жаль, не склалося. За кілька днів до війни, 22 лютого, я сказав своєму ліду, що хотів би піти. 23 лютого я взяв лікарняний, щоб вакцинуватися, а 24 лютого почалася війна. Я одразу поговорив з керівництвом, пояснив ситуацію, що я зовсім не уявляю, як у цих реаліях організувати відпрацювання декількамісячного терміну. Я пояснив, що хочу сконцентруватись на журналістській і трохи волонтерській діяльності. Вони з розумінням поставилися, пішли мені назустріч, і я залишив компанію практично того ж дня.

Взагалі, People Can Fly та багато інших польських геймдев-компаній дуже багато зробили для України та підтримки українських розробників. Мова про такі студії, як CD Project RED, Bloober Team, Techland, 11Bit.

«Я дивився на маму та дружину і розумів, що вони зовсім до цього не готові». Про початок війни

Як я вже казав, 23 лютого я вакцинувався. А я після щеплення дуже погано сплю. Я спав зо дві години. О пів на третю ночі прокинувся і почав перевіряти новини, побачив один матеріал, який запам’ятаю на все життя — це була заява Блінкена про те, що є висока ймовірність, що сьогодні вночі почнеться війна. У мене одразу з’явилось погане передчуття, що саме зараз усе почнеться. Пам’ятаю, о четвертій ранку гортав стрічку твіттеру, побачив повідомлення, що в Києві вибухи. І я зрозумів — почалось.

Згодом ці вибухи я і сам почув — живу на Оболоні. Можливо, то були вибухи з Гостомеля. Я розбудив всіх, дружину, маму. В нас не було машини тоді, тому евакуюватись ми не могли й просто сиділи та чекали новин. Ніхто не розумів, що відбувається.

Оскільки я бачив війну ще у 2014-му, мені було трохи легше. Я дивився на маму та дружину і розумів, що вони зовсім до цього не готові. Війна вводить у ступор — вони зовсім не знали, що робити: сидіти вдома чи йти до бомбосховища під час повітряної тривоги. Люди, які з цим не стикалися, ціпеніють. Я старався всіх підбадьорювати, але 25 лютого, коли по Оболоні почали ходити ДРГ, стало зрозуміло, що треба їхати.

Ми організувались з моїм колегою ще з фотожурналістських часів і виїхали до Івано-Франківська. Нас було п’ятеро у машині. Вся дорога зайняла 26 годин. Весь цей час я міркував, як і чим можу допомогти Україні. Я зрозумів, що мені буде важко все це пережити без камери, в мене була ціла кар’єра в журналістиці, і я можу добре все це робити. Завдяки фотографіям люди можуть дізнатися багато різних історій, моментів, людей.

В Івано-Франківську ми оселилися у друзів. За кілька днів мені подзвонили знайомі — сім’я, яку я колись фотографував, сказали, що у Волновасі загинув Денис Гринчук — брат мого друга. Я повернувся в Київ за камерою та апаратурою, яку залишив, коли поспіхом евакуювалися. Наступного дня я вже був у Чернівецькій області на похороні брата свого друга, це був перший мій репортаж на цій війні. Дуже важкий. Я знімав багато похорон у своїй кар’єрі, але коли хорониш людину, яку знав, спілкувався, дружив, людину, яка до тебе добре ставилася — це зовсім інше, і це підживлює фотографію, тому що ти береш це близько до серця.

Після цього я трошки працював у Франківську, Тернополі, знімав волонтерський штаб, локальну ТрО — вишкіл. Я досить довго хотів повернутися до Києва, вже майже зробив це всередині березня, але мене перехопило одне редакційне завдання — агентство, з яким я працюю, попросило, щоб я попрацював у Львові. Тому до Києва я потрапив на початку квітня. Якраз, коли почали визволяти села та міста біля Києва. Я приїхав у момент, коли все це стало доступним для відвідування. Почав працювати в Бучі, Гостомелі, Ірпені та інших селах поряд.

«Це була найважча картина для мене за весь десятирічний досвід роботи». Про те, що бачив у Дмитрівці, Бучі та Гостомелі

Для журналістів, які працюють на війні, є спеціальна акредитація, вона дуже допомагає. І тому кожен журналіст, який працює в Україні, має отримати цю акредитацію. Тому що це свідчення того, що ти журналіст якогось конкретного ЗМІ. Завдяки цим перепусткам ми могли працювати у містах і селах, які були звільнені від окупантів на початку квітня.

Отже, першого квітня я зателефонував другу, який вже працював у Києві, він розповів, що був у Дмитрівці. Там лежала згоріла російська техніка, він зняв це і сказав, що можна проїхати. Другого квітня ми вже працювали у Дмитрівці, там досить багато зруйнованих будівель, тому що був доволі жорсткий танковий бій. Поряд з селом цілу колону ворожої техніки спалили. Також працювали між селами Мрія і Мила, на якій раніше стояли кадирівці. Вони розстрілювали автомобілі мирного населення і, наскільки я зрозумів, потім намагалися спалити тіла своїх жертв, щоб приховати докази злочинів. Убитих було з десяток. Це була найважча картина для мене за весь десятирічний досвід роботи.

Там також були тіла людей, яких тримали у заручниках, тому що був скотч на руках одного чоловіка. Його вбили пострілом у голову. Людей страчували та приносили на трасу, тому що крові не було в тому місці, де чоловік лежав. Ще одного чоловіка вбили на заправці.

Коли тіла кадирівці намагалися спалити — важко сказати, найімовірніше, коли вже відходили й намагалися приховати сліди злочину.

Мене запитують: як ти це витримуєш? Мені здається, що людська свідомість неспроможна навіть впоратись з усвідомленням такої сцени. Це зовсім інший рівень жорстокості, насилля та антилюдяності. Те, що називають геноцидом. Вбивство людей, яке нічим не виправдане. Очевидно, ці люди не несли жодної загрози окупантам. Як не несли загрози тисячі людей, яких вбили у Київській області.

Третього квітня ми знімали різні сюжети в Києві. А по фотографіях колег побачили, що вже можна потрапити в Бучу. Ми поїхали туди четвертого. Більшість тіл на той момент вже прибрали. Коли ми приїхали в Бучу, одразу відвідали церкву Андрія Первозванного. Та церква була на всіх фотографіях. Там була братська могила, в ній місцевий священник хоронив людей, тому що окупанти не дозволяли хоронити як треба — на кладовищі. Він розповів, що був день, коли йому довелося поховати 60 людей на задньому подвір’ї церкви. Там було декілька траншей, як у Маріуполі.

Звісно, що вишикувалась черга журналістів, які хотіли поспілкуватися з цим священником. Ми з ним зовсім трохи поговорили.

Після того пішли до центру, спілкуватись з людьми, які там залишилися жити — вони нам провели екскурсію. Показували найбільш пошкоджені будівлі. Кілька разів згадували вулицю Яблунську, де було багато тіл. Місцеві сказали, що там небезпечно, росіяни залишили розтяжки. Я завжди прислуховуюсь до людей, які живуть у тій місцевості, де знімаю. Тому ми туди не поїхали. Ми знімали у районі залізничного переїзду, там новий житловий комплекс. Там до нас підійшов чоловік і сказав, що тут у недобудові лежить чоловік. Він провів нас туди. Стало очевидно, що цього чоловіка катували — в нього не було носа. Він був у касці «Воїн світу». Це каска ще з майданівських часів. Але можу сказати напевно, чи була вона на ньому в момент смерті. Також у нього були зв’язані руки за спиною. Найімовірніше, його катували в іншому місці, а сюди привезли вже мертвого.

Шостого квітня в Бучі працювали майже всі журналісти. Але я та ще один чи два інших журналіста вже були у Гостомелі. Ми фотографували п’ятиповерховий дім, це біля аеропорта «Антонова». Коли ми вже збиралися йти, я звернув увагу на два невеличких дерев’яних хреста. За день до того нам в Бучі показували захоронення людей у подвір’ях, тож я звернув увагу на ці хрести і зробив фотографію. В цей час повз проходили місцеві, я спитав в них про імена, які були нерозбірливо написані на хрестах. Вони сказали імена: Любов Гриценко та Галина Фоміна.

Наступного дня я отримав повідомлення у вайбері від жінки на ім’я Анна. Вона побачила мої фотографії хрестів на сайті фотоагенції Getty Images, для якої я зазвичай працюю. Вона спитала, чи це мої фотографії. Я відповів. І вона подякувала мені за мою працю та сказала, що на фото могила її матері, Галини Пономарьової (Фоміної).

Це був один з емоційно важких моментів для мене. Потім ми з Анню познайомилися, побачилися. Вона сказала, що завдяки цій фотографії вона вперше побачила місце в Гостомелі, де тимчасово похована її мама.

Я повернувся у Гостомель 20 чи 21 квітня, і звернув увагу, що та могила вже пуста. Я подзвонив дочці і спитав: «мабуть маму вже перезахоронили?». Вона відповіла: «Сьогодні буде похорон». Я спитався дозволу бути присутнім на похороні та зробити декілька фотографій, ми з колегою поїхали на Гостомельське кладовище і провели в останню ходу Галину Пономарьову. Вона сімнадцять днів сиділа у підвалі і померла. Тримали її у підвалі кадирівці. Там на похороні ми і побачились з її дочкою. Вона дуже дякувала мені за працю. Це для мене найкраща подяка. Бо я повернувся в журналістику не заради кар’єри — це все було раніше, а зараз я повернувся з іншою метою — висвітлювати все, що відбувається, показувати, публікувати.

Для мене важливо те, що моя фотографія допомогла донці знайти могилу матері, і розказати історію цієї жінки.

Наступного дня ми зустрілися з Анною, я знімав як вона прийшла до своєї квартири в Гостомелі. Квартира на жаль повністю згоріла. Вона мені показувала фотографії — дуже мила квартира, але тепер це все попіл. Очевидно, що всі ці будинки будуть зносити, тому що вони в аварійному стані. Квартира матері вціліла, але в ній помародерили. Вкрали медалі з кителя батька Анни, прострелили телевізор, папуги лежали мертві разом в коробочці — наче їх задушили. Судячи зі усього, в цій квартирі в росіян була вогнева позиція. Аня мені показувала фотографіі мами — людина прожила багато років, і, звісно, навіть гадки не мала, що ось так закінчиться її життя. Галина Пономарьова народилася в росії в Архангельску, а померла в підвалі Гостомеля, де її силою тримали громадяни росії. Якщо не помиляюсь, судмедексперти вказали серцеву недостатність як безпосередню причину смерті.

Але ми спускалися в ті підвали — це нелюдські умови для життя. Вони дуже низькі, затхлі, сирі та темні. Людей взагалі не випускали на вулицю, тому там справжній жах та антисанітарія. До речі, до відома киян, рекомендую виставку — «Україна — розп’яття». Вона проходить у Музеї історії України в Другій світовій війні. Чому я її рекомендую, тому що при мені збирали реквізит, який був в Гостомельських підвалах і відвезли на цю виставку. На цій виставці є частина експозиції яка називається «Укриття», і там можна отримати уявлення про те, як люди жили в цих підвалах, як спали. На відміну від справжнього «підвалу» — у київській експозиції, коли тобі стає погано, є змога з нього вийти...

«В кожному селі я зустрічаю людей, і вони розказують, як переживали окупацію». Про історії, які вразили найбільше

Війна — це коли твої шанси залежать від випадку. Коротка історія, але досить божевільна. Розповів нам її чоловік з села Феневичі, це як їхати на Чорнобиль. Він прокинувся посеред ночі — захотілося покурити, вийшов на подвір’я, і саме в цей момент прилетів снаряд. Обвалився дім саме в тому місці, де було ліжко чоловіка. Так він вижив.

Взагалі важливо говорити про те, скільки людяності, можливо, попсового слова «героїзму», стійкості — проявили українці до своїх рідних і незнайомців під час цієї війни. Наприклад, у Бучі чоловік на ім’я Костянтин налагодив доставку продуктів: хтось випікав хліб, а він цей хліб відвозив. Хтось ділився продуктами з іншими. Один чоловік діставав допомогу і розвозив її на велосипеді в окуповані села. У нього росіяни забрали телефон.

Він його використовував, щоб бути на зв’язку з жінкою та дочкою, які виїхали кудись у Європу. І не хотів його віддавати, але йому сказали: телефон або життя... і він був змушений віддати телефон. Коли ми з колегою, Стасом Козлюком, привезли кілька простеньких телефонів із сім-картами та роздавали людям, у чоловіка стояли сльози на очах. Він міг знову зв’язатися із сім’єю.

Люди, незважаючи ні на що, продовжували виконувати свою справу або, навпаки, різко змінили професії. Всі українські хлопці та дівчата, які пішли воювати, які волонтерять — це зовсім інше ставлення до держави. У капіталістичному світі можна помітити досить споживче ставлення до своєї країни, мовляв, якщо моя країна не дає мені освіту чи ще щось, я піду шукати щастя в іншу країну. Але у нас десятки або сотні тисяч людей поверталися в Україну, щоб воювати або волонтерити. Люди продовжують боротися за свою свободу, за свої сім’ї. Мені здається, це унікальний історичний випадок для сучасної історії.

Ці історії, коли люди, ризикуючи життям, вивозили тварин, інших людей — таких випадків тисячі. Деякі історії я чув, деякі залишаться у сім’ях і так і не будуть розказані. Попри те, що в Україні зараз працюють тисячі журналістів, ми не можемо фізично записати, сфотографувати та зробити сюжети про всі ці історії.

Частину з цих історій ми ніколи не дізнаємося. У кожному селі я зустрічаю людей, і вони розповідають, як переживали окупацію та війну, як їм допомагали.

Це боротьба нашої нації за право жити. Це практично хрестоматійна боротьба добра зі злом. Це «Володар персня», класичні наративи Давіда і Голіафа, як добро протистоїть злу. Як щось менше, але чесне, велике протистоїть всепоглинальній чорноті — «рускому міру».

«Об’єднання, яке ми відчуваємо зараз — воно безпрецедентне». Про те, чим відрізняється війна 2014-го від війни 2022 року

2014 рік — це як 2022 рік, але в мініатюрі. Ця війна набагато страшніша, жорсткіша та небезпечніша для мирних людей. Я пам’ятаю, що у 2014 році після своїх перших поїздок на схід країни, після того, як проводив час із тяжкопораненими ветеранами, зрозумів, що тоді в Україні було два світи: світ війни — до нього входили українські військові, їхні сім’ї, волонтери, медики й ті, хто розумів, що в Україні війна, і всіляко допомагав. Але це була досить невелика кількість людей. А ще був світ миру, який просто заплющував очі, казав: ось в Києві все спокійно, ця війна десь далеко.

Але зараз війна торкнулася кожного: жителів Львова, Харкова, Херсона, усіх областей. Більше немає світу миру. І мені здається, що це об’єднання, яке ми відчуваємо зараз — безпрецедентне.

«Після довгого сидіння у підвалах людям дуже хотілося поділитися пережитим болем». Про важливість роботи фотографа і плани повернутися в геймдев

Я базуюся у Києві, бував у Чернігові, можливо, поїду з колегою на південь країни. Майже щодня вибираюся у різні міста та села. Є десятки сіл, які постраждали і біля Гостомеля, Бородянки, і на півночі Київщини. Їздимо, спілкуємося з людьми — вони хочуть спілкуватись, ділитись пережитим. Особливо це було помітно на початку квітня. Після довгого сидіння у підвалах людям дуже хотілося поділитися болем. Ми багато слухали і продовжуємо слухати — це важливо в роботі журналіста. До речі, у роботі геймдизайнера теж — вміння слухати та чути, не просто кивати. Якщо співчуваєш, ці почуття підживлюють фотографію. І я знаю, що можу допомогти цим людям: по-перше, розповісти їхню історію, а по-друге — для них це своєрідна терапія, можливість поділитись пережитим.

Щодо повернення у геймдев, то я не брав геймпад до рук з 24 лютого. Дуже шкода, тому що почав перепроходити The Last of Us Part II, який я так і не пройшов, але мені дуже подобалось. Там досить тонко розповідається історія. Після початку війни я не грав у жодну гру — ні на телефоні, ні на консолі. Моя свідомість, на жаль, не може зараз відпочивати. Так, я б хотів повернутися, ми плануємо зробити повну версію Tukoni, я все ще про це мрію. Як тільки все закінчиться і ми переможемо, я хотів би повернутися в геймдев. Не знаю, чи буду працювати у великих студіях, але точно хотів би займатися власними проєктами. Можливо, поєднаю роботу у документалістиці та геймдев. Я ж перетворив свій досвід під час Майдану та роботи з ветеранами у документальному проєкті Aftermath VR: Euromaidan — про 20 лютого 2014 року. Потім була гра The Point of No Return, яку ми, на жаль, не встигли доробити.

Мені потрібен час, щоб все це переварити, можливо, вдасться робити проєкти про війну, використовуючи ігрові рушії. Я хотів би продовжувати рефлексувати над пережитим. Все, що я зараз роблю — це оперативне реагування на те, що відбувається, але потім настане час для чогось більш глибокого, для режисерської рефлексії. Будемо працювати, будемо розповідати історії про нинішні події у різних форматах.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини.

👍ПодобаєтьсяСподобалось13
До обраногоВ обраному0
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Сильні вражаючі фотографії

Підписатись на коментарі