Олександр Пусков, Front-end Developer у Ubisoft: Про створення благодійного фонду, вибір антидронових рушниць та тижні спілкування з західними партнерами

Олександр Пусков — вже два роки працює Front-end Developer у Ubisoft Kyiv. Після початку повномасштабного вторгнення росії він, разом с C++ розробником Віктором Сарапуловим та ще кількома друзями, заснував благодійний фонд «Це моє місто». В інтерв’ю Олександр та Віктор розказали як вони залучали до збору коштів зіркових амбасадорів, де придбали антидронові рушниці та чому зараз відходять від ідеї суто чернігівського фонду.

Зліва — Олександр Пусков, справа — Віктор Сарапулов

«Особисто в мене була дилема: а чи можу я взагалі працювати, коли в моїй країні, в моєму місті така ситуація?»

— В першу чергу, розкажіть трохи про себе — що робили до війни, як прийшли в професію та чим займаєтесь за межами волонтерської діяльності?

Олександр: Я з Чернігова. Останні два роки працюю в геймедев-компанії Ubisoft. Якщо брати кар’єрну історію, то починав я, напевно, як і всі. З невеличких контор, стартапів, аутсорсерів. В один момент зрозумів, що хочу працювати в класній продуктовій компанії і як раз у 2020 році так сталося, що потрапив саме до Ubisoft. Тоді я вже розумів, що це буде наступний етап моєї кар’єри. Правда, мій перехід припав як раз на початок коронакризи, тому я навіть в офісі майже не попрацював. І за цей час скучив за командним духом.

Загалом ми працюємо над проєктом промоції ігор. Тобто робимо шаблони сайтів, які будуть використовуватись для ігор, що ще не вийшли. Це сайти промо, бета, демо. Все це потім будуть використовувати менеджери, які просувають ігри. Приблизно цим я і займався до 24 лютого.

Віктор: Я з Києва, працюю C++ розробником. Займаюсь програмуванням вже, здається, більше ніж шість років. Правда, через NDA сказати де саме не можу. Коли почалася війна — був у відпустці. Ми як раз мали повертатися в Київ з Івано-Франківська 24 лютого, але так вийшло, що лишилися там.

— Олександре, де тебе застав цей день?

Олександр: Війна застала мене у Києві. У мене достатньо друзів серед військових та поліцейських і о шостій ранку мене попередив один з них. Тоді ми з друзями почали евакуюватися. Я спочатку не розумів що буде далі, але коли виїхав на захід країни та прийшов до тями, то усвідомив, що особисто я не можу сидіти осторонь.

Спочатку ми просто розвозили гуманітарку, допомагали людям. Але для мене все одно це було не те. Оскільки я сам з Чернігова, в мене дуже боліло за моє місто. Там лишилися батьки, родичі. Треба було їх вивозити. Ця історія торкнулася особисто мене — летіли снаряди, в мене друзі як раз брали участь в обороні міста. А коли я вже вивіз рідних, то з’явилося морально більше сил допомогти іншим людям.

Десь на третій тиждень війни ми спілкувалися з одним військовим другом з Києва. Я спитав чим можу допомогти, а він сказав, що не вистачає бронежилетів. Я сказав що зробимо. А потім ще один знайомий сказав, що не вистачає рацій, павербанків, біноклів. Ми почали збирати гроші та десь за два дні зібрали перші триста тисяч гривень — нас об’єдналося чотири друга, ми почали записувати відеозвернення.

— Як саме організовувалися?

Віктор: Першочергово була задача просто зібрати гроші на броніки та надати всю допомогу. Але згодом запитів ставало все більше. Таким чином з’явилася ідея створити фонд. Ми організували кол, обговорили подальшу стратегію — як будемо оперувати, хто буде відповідати за збір коштів, хто буде відповідати за пошуки бронежилетів.

Коли дізналися, що броніків зараз в Україні не дістати, то почали шукати інформацію де і як можна їх зібрати — де брати бронеплити, які вони існують, де взяти плитоноски. В принципі, коли ми зібралися в чотирьох, то просто розбили між собою обов’язки. Щоб одне одному не заважати та бути якомога ефективними.

— Як народилася ідея створити саме фонд?

Олександр: Ми зібрали ці 300 тисяч. Закупили броніки, закупили в Польщі решту спорядження. Особисті запити наших друзів були майже закриті. Десь тиждень ми перебували трохи у розпачі — не знали що робити далі. З’ясовували чи ми все, чи ми можемо дати щось більше? Особисто в мене була така дилема: а чи можу я взагалі працювати, коли в моїй країні, в моєму місті така ситуація? В мене якось руки не підіймались працювати далі поки я не допоможу чим тільки зможу.

І якось, можливо через тиждень роздумів, ми зрозуміли, що можемо щось більше ніж просто допомогти нашим друзям. Зрозуміли, що можемо допомогти рідному місту. Коли ми міркували про позиціювання фонду, то не хотіли працювати одразу на всю країну. Це була точкова допомога. У нас було не так багато ресурсів і була така пропозиція, щоб об’єднати саме чернігівських людей. Це був початок

«Коли питання йде про рідне місто, то люди можуть віддати останнє що в них є, аби вберегти його»

Зараз ми намагаємося відійти від позиціювання, що ми суто чернігівські. Зараз більш ніж половина нашої допомоги йде на схід країни. Але старт нам дав один зі співзасновників — Костя Клепка, який веде канал «Чоткий паца». Це найбільший україномовний канал в ютубі. Він приклав руку, щоб про нас дізналися люди. А ще моя дуже хороша знайома Ната Жижченко з гурту ONUKA. Я з нею знайомий по іншому проєкту в Чернігові — ми допомагали відновлювати родову садибу. У нас були особисті стосунки й коли я їй подав ідею, що ми хочемо зробити фонд, вона підтримала це і стала нашим першим амбасадором.

Коли люди побачили що ми так вистрілили, з’явилося багато питань — хто ви такі, чи можна вам довіряти? Коли прийшли такі медійні персони, сказали, що ці хлопці справжні та круті, то вже було легше збирати донати, допомагати людям.

— Коли офіційно з’явився фонд?

Олександр: Спочатку дуже багато звітів робив сам Віктор. У нас не було СММ-відділу, PR-відділу. Перший пост в інстаграму у нас був 22 березня, але ще до цього ми тижні три-чотири працювали. Але якщо брати прям дату заснування, то це 13 квітня.

Віктор: Була потреба зареєструватися, тому що дуже багато спонсорів було закордонних. У них за регламентом має бути певна довідка, певний документ, який підтверджує що вони надали допомогу саме благодійному фонду.

Олександр: Тобто ще до реєстрації фонда ми якось збирали донати, але зараз це прозоро, офіційно. Ми перейшли на рахунки юридичної особи, робимо все чітко через акти прийняття-передання. Вся документація через тиждень чи два буде на новому сайті, де ми залінкуємо документи — кому передаємо, скільки.

«Ми передали рушниці на фронт і вже через п’ять днів нам скинули перший лог. Це був якийсь китайський дрон»

— Розкажіть про найважливіші перемоги фонду?

Віктор: У нас кожний невеличкий підйом вважався перемогою, але значною купівлею та допомогою саме для мене є покупка дронів. Я пам’ятаю, коли ми купили перші два дрони: це були DJI Mavic 2 Enterprise з тепловізором і, якщо я не помиляюсь, Mavic 3. Друга значна перемога — купівля генератора. Я міркую фінансами, тому чим дорожче було, чім більше фінансів ми вкладали, то і є найбільша перемога.

Олександр: Для мене особиста перемога — антидронові рушниці. Взагалі цю ідею нам підкинули знайомі з Сили спеціальних операцій (ССО). Вони казали, що реально дуже багато ворожих цивільних БПЛА літає. Мені пощастило познайомитися саме з власником заводу у Литві, який виробляє такі антидронові рушниці. Я не дуже можу говорити про подробиці, але мене з ним познайомив один військовий високопосадовець, у якого був дуже тісний контакт саме з цим чоловіком.

Ми дивилися на інші варіанти. Є американські, німецькі, українські та литовські. У Литві співвідношення ціни, якості та діапазону дії виграє. Хоча у них дуже багато замовлень — це партії по 100-200-300 штук від нашого Міністерства оборони чи інших спонсорів. Але завдяки особистим контактам ми змогли влізти в якусь квоту і купити дві рушниці.

Кожна з них коштує 15 тисяч євро. На одну ми особисто збирали, іншу нам допомогли купили наші партнери — Second Front Ukraine Foundation. Це канадський фонд, який теж заснований вихідцями з України, нашими однолітками. Вони як раз провели один захід офлайн. Був концерт, був один місцевий канадський гурт. Плюс онлайн включилися до концерту Онука та Марина Круть.

Плюс власник заводу подарував нам детектор дронів, який коштує 17 тисяч євро. Це невеличкий пристрій, але він допомагає відстежувати де летить ворожий дрон. Моєю перемогою було те що про нас дізналися, що ми допомогли військовим і привернули увагу саме до цієї проблеми: що літають ворожі БПЛА і з цим треба щось робити.

Після цього до нашого фонду було більше десятка звернень від різних фондів, від волонтерів, військових. Щоб ми дали контакти, допомогли якось дібрати ще рушниць. Тому зараз думаємо з канадцями як допомогти ще і можливо ще десь штуки три придбати.




— Як вирішували по цих рушницях питання? Чому вони були потрібні?

Олександр: Була ціла епопея — треба чи не треба. Спочатку тему підкинули хлопці з ССО. Це була не просто їх забаганка, яку вони побачили в інтернеті. Вони раніше саме з цією рушницею працювали. Вона на озброєнні ЗСУ стоїть з 2017 року і пройшла вже катку в бойових діях, в зоні АТО.

Але в останній момент мені скинули інтерв’ю Тараса Чмута (голова фонду «Повернись живим») і там було коротеньке запитання до фонду чи потрібна ця рушниця. Відповідь була, що вона не для цієї війни. А мені вже купляти, я вже з усіма домовився. Вже чекав траншу. І реально у мене був такий ступор. Мені кинули контакти одного з топів «ПЖ», була годинна лекція чому вони не потрібні. Якщо все підсумувати, то, по-перше — ця рушниця працює тільки на цивільні БПЛА. По-друге — на їхню думку цивільні БПЛА ворог майже не використовує. Після того я перепитав дуже багато військових ще раз, не тільки тих, кому я купляю. Були відгуки, що ворог багато використовує саме цивільних БПЛА в міських умовах. Документі та свідчення військових стали перевагою.

Як результат: ми передали рушниці на фронт, до ССО, і через п’ять днів вони нам скинули перший лог. Це був якийсь китайський дрон. Ми виставили це в інстаграмі.

«Дрон побачили. Щоб оператор відволікся, наші накрили його мінометним обстрілом. Потім обережно посадили пташку і забрали собі. Мене взяла гордість, тому що це були гроші не на вітер»

— Ти кажеш, що існують американські, німецькі аналоги. Як саме ви вибирали цю рушницю?

Олександр: Перше на що ми дивимося — бюджет. Це те, що ми можемо собі дозволити. Американські чи німецькі аналоги коштують по 40-50 тисяч євро. Радіус їхньої дії 1-2 км. У литовської — 3-5 км. Друге — сама можливість купити. Я в інші часи був багато разів у Литві та можу про цей народ сказати, що вони віддадуть останнє, щоб ми перемогли. Тому взяли саму цю фірму — у них було багато замовлень, а вони все одно вирішили підтримати нас. Для них було важливо підтримати такі невеличкі волонтерські ініціативи. Я не думаю що є багато фірм, які просто так готові волонтерам подарувати якийсь пристрій за 17 тисяч євро. Але нам подарували.

Ми спілкувалися з ними продовж трьох тижнів. Мене просто дуже добре представили, що зі мною можна спілкуватися і мені треба допомогти. Як мені взагалі хлопці казали — ця рушниця, це цілий комплекс: формується команда, рушниця, детектор. В ідеалі треба ще хоча б один дрон з тепловізором, бінокль. Ця команда і полює на дрон.

Ми знали наші можливості. Ми пообіцяли що допоможемо, але розуміли: це або пушка та детектор, або дві пушки. І скажімо так, під час довгих розмов з директором, я йому чесно казав в якому становищі хлопці. Цей детектор пішов на Бахмут, до 79-ї Миколаївської бригади. Вони не в найкращому стані, їм потрібна була підтримка. Вони навіть самі казали, що можуть стояти далі, вистачає моральної стійкості, але психологічно впливає те що дуже багато літає дронів. Саме це вселяло невпевненість — пролетів дрон і після цього працює арта.

Тому якщо вони мали б цей пристрій було б легше. Я директору литовського заводу це теж розказував, казав що дійсно Міністерство оборони закупляє багато, але в рамках всієї країни цього не вистачає. Він в один момент сказав: «Дуже хочеться особисто допомогти хлопцям і я їм подарую детектор».

— Друга ваша резонансна історія — придбання реанімобіля у Великобританії. Як розвивалася ця історія?

Олександр: Почалося все зі знайомства з Андрієм Ярмоленко (капітан збірної України). Він в якийсь момент побачив, що є наш фонд. Ми почали спілкуватися і він захотів допомогти. В нього було бажання купити саме карету швидкою допомоги, доставити її в Чернігів. Бо хотів допомогти своєму рідному місту. Від нього було те що він купляв на свої гроші цю машину, а ми повинні були переправити її з кордону до Чернігова та знайти кому вона найбільш потрібна.

Ми спілкувалися з декількома лікарнями. Виявилося, що дуже потрібно саме на третю міську лікарню. І це як раз вийшло наше знайомство з британським фондом United Ukraine Fellowship. Це теж українці заснували в Лондоні організацію. Вони займаються купівлею саме карет швидкої допомоги. Вже понад 30 машин переправили в Україну. Тому в цій історії активну участь брав британський лікар. У нього було велике бажання залишитися ще на якийсь час в Чернігові. Я доніс до керівництва лікарні, що між нами та нашими західними партнерами, особливо з Великобританії, не повинно бути кордонів. Ми повинні більше взаємодіяти, обмінюватися досвідом. Мене було почуто і директор лікарні дуже тепло прийняв цю ініціативу. Тому лікар затримався ще десь на тиждень.

Але це тільки одна історія. Ще одна стосується вже іншої колаборації. Ми попросили виділити швидку допомогу з інших спонсорських пожертв, щоб доставити швидку до тієї ж 79-ї бригади. У них взагалі не було швидких, тому ми пролобіювали британському фонду, щоб саме цим хлопцям дісталася ця машина.

«Ми зрозуміли в один момент — це не спринт, а марафон. Можливо це буде навіть рік або, не дай боже, більше»

— Якщо підсумувати всю допомогу, скільки ви зібрали з початку реєстрації фонду?

Віктор: Загально десь близько 4 млн грн самотужки. Ще йшли додаткові пожертви, або ж допомога на конкретні проєкти.

Олександр: Так, саме пожертв на наші рахунки було близько 4 млн. Але у нас є дуже класна співпраця з Валерією Гуземою, власницею заводу з виробництва прикрас. У неї є свій фонд і через неї теж було закуплено бронежилетів, тепловізорів, касок десь на 700-800 тисяч грн. Вона нам допомогла саме для бійців якими ми опікуємось. І ця співпраця продовжується. Можливо в Україні її продукцію не дуже знають, але реально голлівудські зірки ходять в її прикрасах. До того ж вона сама родом з Чернігова і в неї болить за своє місто.

Віктор: Якщо перелічити все, то ми надавали бронежилети, біноклі, рації, павербенки, розгрузки, приціли, генератори, плити для бронежилетів, протигази, бензопили. А ще військова форма, тактичні ножі

«Дуже багато пального. Насправді ніхто не міг подумати, що на пальне така велика кількість грошей піде»

Чесно кажучи кількість того, що конкретно ми надали сказати важко. Ведеться звітність конкретно тих речей які ми придбали. А іноді буває таке, що запити покриваються не закупками, а коли нам щось хтось передав і вже ми передали це на фронт.





— До речі, скільки організація волонтерської діяльності займає у вас часу?

Віктор: Від себе скажу, що на самому початку війни це займало десь 80% часу через те що на початку війни на проєкті був певний застій. Відбувалася перевизначення чим та як ми будемо займатися. Потім, коли вже почались повноцінні завдання, тоді просто працювали увесь вільний час. Якщо у відсотках, то намагалися тримати баланс 50 на 50.

Але, звісна річ, балансувати було важко. Емоційний стан кожного з нас скакав від верху до низу і в деяких ситуаціях навіть потребувалися психологи. Коли тільки війна почалася ми працювали і в день, і в ніч, в залежності від того коли були сирени. Якщо вночі лунала сирена — ми відсипалися в день і вже вночі робили те, що раніше не встигли зробити впродовж дня.

Олександр: У кожного своя роль на проєкті. За себе можу сказати, що займаюся саме операційною діяльності. Коли це була просто ініціатива друзів, це був не такий напружений темп. Але коли ми вирішили, що це буде саме фонд то з’явилося дуже багато запитів, знайомств, спілкування з військовими. Треба було сформувати команди, СММ, PR, логістика. З усіма провести співбесіди. Реально я підіймався о дев’ятій ранку і лягали спати ми о другій-третій ночі.

Це було майже кожен день. Я витрачав по 12-13 годин на день. Такий темп був з кінця березня до середини травня. Ми всі реально вигорілі по декілька разів і я теж звертався до свого психолога, бо мізки не працювали нормально.

Я дуже вдячний компанії Ubisoft за те що вони ввійшли в становище і сказали — все окей, ми все розуміємо; у тебе є час, навіть декілька місяців. Вже зараз я тільки повертаюсь плавно до роботи. Зараз основне завдання зробити так, щоб фонд працював більш менш автономно. Ми все одно будемо направляти його діяльність. Але якщо раніше це було 100% часу, зараз це десь 50%, то потім плануємо що це буде десь 30%. Звісно, це буде без вихідних.

«Але все одно ми намагаємося якось жити не тільки війною. Наповнюватися, знаходити моменти для особистої радості»

Тому, що ми зрозуміли в один момент — це не спринт, а марафон. Можливо це буде навіть рік або, не дай боже, більше. Але треба триматися і треба робити так, щоб нас вистачило на довгу дистанцію.

— Що з планами на майбутнє?

Віктор: Важко сказати напевне. Але ми 100% будемо працювати до кінця війни. Робити все, що в наших силах.

Олександр: Ми для себе з’ясували — працюємо точно до кінця війни. У нас за цей час приходили та йшли різні люди. У когось з’являлась робота, хтось переїздив в іншу країну. Тому зараз вже є якийсь кістяк, який розуміє що він хоче — перемоги, щоб ми вистояли. Люди реально замотивовані працювати.

Спочатку це було позиціювання саме як чернігівський фонд. Зараз ми допомагаємо точково різним бригадам та батальйонам, без прив’язки до міста Чернігів. Це почалося з зіркових амбасадорів і я думаю в цьому дусі й буде продовжуватися. Будуть з’являтися нові амбасадори, публічні персони, які будуть підсилювати нашу впізнаваність і довіру до нас.

Я бачу два пункти. Перший — точкова допомога саме тим військовим, яких ми знаємо. Другий — ми будемо об’єднувати публічних особистостей, які не просто роблять репости чи сторіз, а які реально збирають якісь кошти, донати. Остання наша колаба — ми вийшли на Марину Круть. Побачили, що вона збирає на пікап для прикордонників і вирішили, а чому б не допомогти їй. Перші місяці війни донатів було дуже багато. Зараз всі трохи втомилися, грошей стало менше і тому, на мою думку, дуже класно робити саме колаборації, об’єднувати зусилля.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини.

👍ПодобаєтьсяСподобалось5
До обраногоВ обраному1
LinkedIn
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Підписатись на коментарі