Від номінації на Apple Design Award до роботи з дронами. Як розробник Іван Ковальов став інструктором з керуванням БпЛА

До повномасштабного вторгнення Іван Ковальов був одним із найвідоміших українських інді-розробників. Його мобільні головоломки отримували нагороди від Google та Apple. Сьогодні він — керівник напряму «FPV мультироторного типу» у Військовій школі «Боривітер», яка навчає армію сучасним технологіям ведення бою. Ми поговорили з Іваном про геймдев і дрони, викладання на війні, інженерію, менеджмент, про те, як змінюється техніка, навчання, мотивація і сам спікер.

«Я потрапив у „Боривітер“ через музику». Як з інді-розробки Іван став інструктором FPV

— Під час війни ви подали прохання Михайлу Федорову, щоб вас випустили на церемонію Apple. Чим закінчилась ця історія?

Мою гру номінували на Apple Design Award, і мене відповідно запросили в Сан-Франциско на церемонію. Я тоді подав прохання і Міністерству цифрової трансформації, і Міністерству культури, але тоді тільки-но запрацював Резерв+, а у нас в державі буває така штука: «нічого не робимо про всяк випадок два місяці, а там подивимося». Тож тоді в Сан-Франциско я не потрапив, але нічого страшного. Насправді буквально два тижні тому повернувся зі Сполучених штатів. Цього разу я їздив вже в Техас — і не з іграми, а з дронами.

— Як тепер виглядає ваш вид зайнятості?

Останні півтора року я офіційно працюю інструктором у Військовій школі «Боривітер». Це відома велика школа, що існує ще з квітня 2022 року, і в ній багато напрямків: мультироторні БпЛА, ударні FPV-дрони, БпЛА літакового типу. Є також військовий зв’язок, військове управління — спеціальні курси за стандартами НАТО для планування бойових операцій на різних рівнях, від сержантів, до штабу батальйону. І є один курс, який вважається одним із найскладніших та найпопулярніших — це якраз курс з «FPV мультироторного типу» — малих ударних дронів. Ми навчаємо тільки військових — це принципова позиція школи. Жодних цивільних.

І всі навчання безоплатні. Це теж важливо — школа функціонує як некомерційна організація. У нас немає державного фінансування. Нас не підтримує ані міністерство, ані держава. Усе тримається на донатах — від українців, від бізнесів, від зборів, зокрема і від фонду Притули, або інших волонтерських ініціатив.

Я починав як інструктор, а зараз уже є керівником цього напрямку — FPV мультироторного типу.

Чесно кажучи, сподіваюся, що моя кар’єра це не зовсім перехід із геймдеву в FPV-дрони, а радше тимчасове заняття. Я хочу після перемоги повернутися в геймдев — дуже сумую за цим. Нещодавно у Києві проходив Games Gathering, і я там знову був суддею на конкурсі Indie. Було дуже приємно побачити знайомих, відчути цю атмосферу.

Хтось із них зараз у війську, хтось — ні, але всі працюють, щось створюють. Було класно подивитись на нові ігри, допомогти інді-розробникам. Це реально те, що мені близьке.

Я зробив дві гри. Так, вони були успішними, це все круто — але я відчуваю, що в мене ще нереалізованих багато ідей.

— Як ви вирішили переключитися на FPV?

FPV — це напрям, який зараз рятує життя.

Коли я тільки-но завершив основну роботу над Quadline, вона якраз дійшла до першої хвилі релізу, пройшло трохи часу, і я зрозумів: мені важко думати про нову гру — ні ментально, ні емоційно. І паралельно з’явилося відчуття, що час готуватись до служби — у більш прямому сенсі, в контексті ЗСУ або якихось інших підрозділів Сил оборони.

Читайте також

Почалося все з того, що я записався на курси з мультикоптерів і розвідки. Це були ще цивільні курси, але теми мене зачепили. Я тоді був у стані, коли не знав точно, що буде далі, і вирішив: поки розбираюся з життям — треба вчитись. І тема з FPV-дронами на той момент тільки-но починала ставати гарячою. Я ще майже нічого не знав, але відчував: воно моє. І от я почав потроху копати, вчитись ночами, вдень — безперервно. Потім почав їздити з військовими знайомими на полігони, налітали разом, тестували — і якось я втягнувся. Дуже занурився в це все.

У мене, в принципі, непогано з інженерією — і технічна частина мені добре пішла. А далі вже, скажімо так, шлях був трохи заплутаний, але врешті я потрапив у «Боривітер»... через музику.

Я взагалі ще й гітарист. І от мій знайомий барабанщик якось сказав: «Ти ж у Києві? Є тут одна дуже крута школа, їм потрібна людина твого профілю, називається „Боривітер“». А я так: «О, я про них чув. Це ж бойова підготовка, дуже серйозні хлопці».

І от я просто прийшов на знайомство. І воно так затягнуло, що за півтора року я вже керую напрямом.

— Не було сумнівів щодо зміни напряму? У вас же ігри були успішні.

Перший рік повномасштабної я ще максимально працював над грою — тримав темп, підтримував проєкт. Я розумів, що це теж важливо: донати, підтримка України на міжнародній арені. Ми ж все ще вигравали конкурси, проєкти були помітними. І я бачив у цьому сенс.

Але чим далі тривала війна, тим більше я відчував, що маю переключатись — уже не тільки ментально, а й фізично. Більше включатися в контекст армії, війни, оборони.

І знаєте, сам світ FPV-дронів виявився страшенно цікавим. Це така штука, яка об’єднує купу інженерних напрямів. Там усе — від низькорівневої електроніки до високорівневого програмування, контролери, мотори, аеродинаміка, механіка... Фактично весь спектр інженерної думки, який можна уявити — все це складається разом в одному проєкті. І це, чесно, неймовірно захоплює.

Але наша робота в школі — це не просто «навчити літати». Багато хто з цивільних не розуміє, що літати — це тільки двадцять відсотків усієї майстерності FPV-екіпажа. Навчитись пілотувати дрон можна і самому: симулятори, YouTube — будь ласка.

Величезна частина навчання — це інженерія, радіозв’язок і тактика застосування. У нас багато уваги приділяється розумінню радіохвиль, антен, інтермодуляцій, побудови систем зв’язку... Уся ця історія — вона важлива, вона бойова, і вона дуже складна. І, найголовніше — постійно змінюється.

Один крутий військовий з топового підрозділу, якого я запросив почитати лекцію, сказав дуже точну річ: «FPV-дрон — це найгірша зброя, яка існує. Тому що це взагалі не зброя в класичному розумінні».

І він має рацію. Коли є пістолет — ви натиснули гачок, і він вистрелив. А FPV-дрон — це складна інженерна система, де ти тиснеш кнопку, а далі починається: чи правильно налаштована антена? Чи працює зв’язок? Чи не глушить? Чи дрон не вилетів за зону дії антен? Там мільйон факторів, які можуть піти не так.

FPV-дрони в 9 з 10 випадків просто не літають, якщо щось десь недопрацьовано. Але коли все зроблено правильно — це перетворюється на одну з найвисокоточніших бойових систем у світі. Жоден снаряд, навіть найдорожчий, не може залетіти прямо у віконце бліндажа, де стоїть пічка. А FPV може.

Це надточна, надгнучка зброя. І от слово «гнучкість» тут ключове. Тому що ситуація змінюється дуже швидко — буквально кожні два тижні, а іноді — кардинально за два місяці. Такого в інших сферах майже не буває.

І саме тому ми постійно змінюємо наш курс. Ми жодного разу не провели курс без змін — кожного разу змінюється хоча б слайд у презентації, оновлюється контент, адаптується під реалії. Бо це живий фронт, і він вимагає постійного апдейту.

Наші курсанти — а це переважно військові екіпажі ударних дронів FPV, і всі, хто пов’язаний з БпЛА — мають бути не просто операторами, а дуже гнучкими й мислячими людьми.

Я думаю, частина аудиторії DOU це добре розуміє. ІТ — це окрема каста, яка мислить системно, розуміє менеджмент, знає, як працюють процеси. Але в Україні в цілому такого мислення поки що не вистачає. І доводиться людям буквально пояснювати з нуля.

Тут треба мати не просто технічну навичку — потрібен розум, який не зупиняється на «я вивчив один етап і все». Людина має знати свою техніку досконально: розуміти, як він поводиться в різних умовах, як на нього впливає вітер, температура, електроніка. Як нестандартно реагувати, як змінювати план на ходу.

Ціна помилки дуже велика. Це не просто питання «спрацює чи ні». Це питання ефективності — а від неї залежить життя.

Наведу приклад, який часто повторюю курсантам — особливо тим, хто ще не зовсім розуміє, навіщо їм вчити стільки інженерії.

Найгірше — це коли екіпаж виходить на завдання, і щось не працює: або частоти, або канал зв’язку, або щось заглючило. І вони не можуть виконати бойове завдання, не можуть втрутитися і відбити ворожий штурм. В цей момент в реальному часі бачать з розвідувальних дронів, як гинуть їхні побратими та посестри, і нічого не можуть вдіяти, а все через те, що якась технічна дрібниця не спрацювала.

Це — не про дрони. Це про життя.

«Дуже допоміг досвід геймдизайну». Про те, як це, викладати військовим

— Ці півтора року у школі «Боривітер» змінили вас?

Багато чого змінилося.

До приходу в школу я вже мав досвід викладання. Я періодично читав лекції у школі геймдизайну — розповідав про інді-розробку, про соло-розробників, виступав на конференціях. До того ж, я музикант, тож маю непогане відчуття публіки, знаю, як тримати увагу. Комунікація — моя сильна сторона.

Тому, коли я прийшов у школу «Боривітер», то йшов туди з думкою: «Добре, буде складно, але я зможу читати лекції, ділитись досвідом — це моє». Але насправді все склалося зовсім не так.

Я почав із базової роботи інструктора. Але буквально через місяць пішов очільник курсу, він був не просто організатором, а й головним лектором — читав майже всі лекції. І тут у команді починається легка паніка: «Ой, а хто тепер це все читатиме?»

І кажуть мені: «Ваня, ти ж маєш досвід і хотів лекції читати, схоже це твій зоряний час!»

Я подумав: треба включатись. Треба тримати команду, допомогти хлопцям.Фактично я одразу отримав досвід дуже масштабної просвітницької роботи: лекції з анатомії дрону, радіозв’язку, керування дроном, відеосистем.

Звісно, додалося дуже багато роботи. Але було неймовірно цікаво.

І скажу вам чесно: читати лекції для військових — це зовсім не те саме, що викладати в університеті чи на якихось цивільних курсах. Спочатку я взагалі називав усіх «студентами», поки не дійшло: це не студенти, а курсанти. Це солдати. Це командири. Це військові з різними званнями, з абсолютно різним бекграундом.

І саме тому складність цього досвіду — особлива. Наша армія сьогодні — це зріз усього суспільства. Абсолютно різні люди.

До нас приходять геніальні інженери — серйозно, люди, які можуть бути найкращими спеціалістами в країні, але за званням вони просто «солдати». А іноді приходять хлопці взагалі без вищої освіти, без базового системного мислення.

І моє завдання — зробити так, щоб усі вони були ефективними. Щоб усі вижили. Не дати їм просто прослухати лекцію — а зробити так, щоб вони винесли з неї щось критично важливе для себе, для своїх побратимів, для роботи.

А для цього треба правильно себе подати. Правильно вибудувати авторитет. Для військових авторитет — це не фігура мови, а основа спілкування. Якщо ти не будеш викликати поваги — тебе не будуть слухати.

Тут важливі не тільки софт-скіли, але й дуже високий рівень професійної підготовки.

— А як ви зрозуміли всі ці нюанси? Були якісь фейли? Чи воно склалося само собою?

Насправді — доволі природно. Дуже допоміг досвід геймдизайну. Чому? Бо геймдизайнер — це людина з максимально високим рівнем емпатії. Її завдання — буквально залізти в голову гравця й зрозуміти, як саме він буде щось сприймати, як мислитиме, як реагуватиме.

Читайте також

Хто грав у мої ігри, той знає — в них немає класичних туторіалів типу «натисни це, зроби те». Усе побудовано так, щоб гравець сам навчився через досвід. Це складний підхід — над кожним рівнем доводилось сидіти годинами, щоб створити саме той момент, коли людина сама доходить до висновку.

І от саме цей підхід — коли ти розумієш людину, її логіку, її реакції — дуже допоміг мені в навчанні військових.

Я вважаю, що геймдизайн загалом — це форма освіти, тільки підсилена мільярдами доларів інвестицій від ігрової індустрії. Це освіта через досвід, через взаємодію. І вона часто більш продумана, ніж традиційна.

У мене немає диплома психолога чи психотерапевта, але розуміння людської поведінки — як працює лідерство, як проявляються різні характери — прийшло саме з геймдеву. Хтось ставить питання, щоби себе показати. Хтось — щоб поставити під сумнів авторитет викладача. А хтось — бо просто щось подумав і одразу запитав.

Я швидко почав формувати всередині курсу здорову, партнерську атмосферу. З першого дня ми пояснюємо: у нас немає безумовного авторитету. Це не 14-те століття, де авторитет не обговорюється. Ми вже живемо в епоху науки — а наука не визнає авторитетів, тільки аргументи.

Я відкрито кажу курсантам: я можу помилятись. Ми тут не для того, щоб я вам щось продиктував, а щоб обмінятись досвідом. Якщо ви не згодні — піднімайте руку і кажіть: «Ви говорите фігню». І пояснюйте, чому. Можливо, в суміжному підрозділі у вас була інша ситуація — це теж цінно. Ми можемо це розібрати публічно або я сам зміню свою позицію. У нас головне — істина, а не пафос.

І це працює. Навіть коли приходить людина з величезним досвідом — наприклад, інженер із 30-річним стажем — я не змагаюся з ним. Я кажу: супер, ви — наш ресурс. Ми звертатимемось до вас за порадами, будемо вас питати. І ця людина з ворога (умовного) стає союзником.

І в мене ще не було жодної групи — а їх уже було дуже багато — з якою ми не знайшли спільну мову. Я завжди намагаюся навіть конфлікти перетворити на спільний плюс — не для себе, а для всіх курсантів. Бо головне — не перемога в суперечці, а щоб знання реально допомогли вижити.

— Розкажіть, чим займається керівник напряму в школі «Боривітер»?

Керівник напряму в нас виконує функції, подібні до менеджера відділу або департаменту. Це — організація процесів, розподіл задач, комунікація між командами.

Я намагаюся будувати процеси так, щоб кожен мав зону відповідальності, і щоб я не ліз у чужу роботу. Моя зона відповідальності — це організація всього навчального процесу: щоб групи працювали, інструктори взаємодіяли між собою, щоб усе було узгоджено. Навчання в нас комплексне: це і теоретичні лекції, і практика на симуляторі, і робота в приміщенні, і, зрештою, вихід у поле на полігоні.

І це вже серйозна історія — працювати з великими бойовими FPV-дронами, навчати, як визначати цілі, як будувати місії, тактики, навіть стратегії. І щоб усе це не було хаосом — хтось має це тримати в руках.

Плюс — взаємодія з іншими відділами: піар, фандрейзинг, адміністративний відділ та інші. Це теж частина роботи. Школа — це повноцінна система, і вона потребує не лише інструкторів, а й керівників, які тримають все це разом.

— До речі, ви довго працювали як соло-розробник. Наскільки інакше тепер виглядає ваша робота?

Соло-розробка була в чомусь простішою. Не легшою, але простішою.

Я, до речі, ще до повномасштабної планував створити команду або приєднатись до якоїсь. Хотів попрацювати в команді, бо це вже був наступний логічний крок. Але зараз, коли я працюю в умовах школи, в якій дуже різні люди, я ще більше відчуваю, наскільки айтішна структура — розумна і зручна.

Ми тут теж намагаємось адаптувати якісь ІТ-принципи — ті, що стосуються процесів, планування, логіки роботи. Але це складно. Люди приходять з дуже різним бекграундом. У когось узагалі немає базової навички — просто вміти сказати, що потрібно зробити. І це не їх вина — це просто такий шлях.

Якби я зараз збирав команду для гри, це було б у сто разів простіше. Бо всі вже мислять однаково, розуміють, як має працювати комунікація, хто за що відповідає. Там не треба пояснювати, що, банально, «ніхто не читає твоїх думок».

А тут, навпаки, команда дуже неоднорідна: хтось — з телебачення, хтось — з концертної сфери, хтось — колишній військовий, хтось — із зовсім іншої професії. У когось суперсильні технічні скіли, а з софт-скілами — геть погано. Або навпаки. Це не унікально, це буває і в геймдеві, і в ІТ, але тут це відчувається особливо гостро.

І при цьому всьому — треба об’єднати цих людей, організувати роботу, дати їм відчуття команди. Це вже не про «менеджмент» у класичному сенсі, це про справжнє лідерство й дуже глибоке розуміння людей.

Я колись пішов у геймдев, зокрема, щоб втекти від непродуктивного менеджменту. Мені хотілося більше працювати з ідеями, з продуктом — а не з незрозумілою комунікацією, яка часто буває в нас в країні. А тепер от я маю досвід управління командою, де купа різних людей, з абсолютно різними підходами. І скажу вам чесно — це складно. Не скажу, що це був мій комфортний сценарій. Але з іншого боку — це суперцінний досвід.

— Я би хотіла повернутись до теми FPV. Ви кажете, що за півтора року багато чого змінилося. Як ви бачите цю еволюцію зсередини?

Вона — колосальна. Справді, колосальна.

Але FPV не замінило інші типи дронів. «Мавіки» — це розвідка, FPV — це переважно ударні задачі. Це різні ролі, але вони працюють у зв’язці. Без розвідки FPV часто не може працювати, а без FPV розвідка — це просто інформація без реалізації.

І тут важливо: я не вважаю, що є якась «важливіша» зброя. Без піхоти нічого не буде. Без танків — не буде проривів. Без артилерії — не буде вогневої підтримки. Все має працювати в системі.

Але якщо говорити конкретно про FPV, то еволюція за півтора року — просто неймовірна трансформація.

На початку був повний бардак, чесно кажучи. Хто що вигадав, те й використовував. Обладнання — саморобне, системи керування — кожен робив свою. Хтось на колінці збирав наземні станції, хтось власні рішення з кастомним софтом.

Але зараз усе набагато системніше. З’явились умовні «класи» обладнання, типові конфігурації. Наприклад, наземні станції — вони вже мають стандартні модулі, з якими всі працюють. Радіообладнання стало серйознішим. З’явились більш комплексні рішення та системи з повітряними ретрансляторами. Це суттєво покращило ефективність місій.

Навіть боєприпаси — на початку це були просто адаптовані снаряди, протитанкові гранати. А зараз — кастомні бойові частини, створені під конкретні задачі FPV. Більш ефективні, більш точні, технічно складніші.

І ще одне: FPV — це не просто «дрон і пілот». Це цілий екіпаж. Є пілот, є штурман, є випускаючий, розвідник та багато інших важливих ролей. Це комплексна система, яка працює як єдиний організм. І якщо хоча б одна частина дає збій — місія може зірватись.

Особливо цікава частина цієї еволюції — радіоелектронна боротьба і радіорозвідка. Без цього FPV просто не працює. І найкрутіші екіпажі — це не просто пілоти, це люди, які глибоко розуміють, як працює сигнал, хвилі, РЕБ/РЕР. Бо ти не можеш покластися на «там є підрозділ РЕБ/РЕР, хай вони нам все покажуть». Ні. Якщо ти сам не розумієш, як працює радіозвʼязок — твій дрон не долетить.

І тут, до речі, проявляється дуже крута риса українців: ми вміємо будувати горизонтальні зв’язки. Не чекаємо команд згори, а просто беремо й організовуємо процес. Якби ми чекали на централізовані рішення — ми б уже всі померли. Все, що відбувається в FPV — це заслуга людей, які взяли й зробили.

І частоти — це окрема історія. За цей рік вони змінились колосально. Спочатку всі літали на стандартних частотах із цивільного життя — 5.8 ГГц, 2.4 ГГц. А потім усе почали глушити. Ворог почав перебудовувати свою систему. Ми — теж. І тепер це вже постійна гонитва: зламати, обійти, придумати нове.

І от що важливо зрозуміти: не існує частоти або технології, яку не можна зламати. Це постійна динаміка. Постійна адаптація. І вона вже не зупиниться. Так само не існує універсального рішення, яке «ламає все». І це ключове. Радіоелектронна боротьба — це гра у дві сторони, яка ніколи не закінчується.

Кожна сторона постійно змінює тактики, намагається обдурити, обійти, зламати супротивника. За останній час з’явилось багато кастомних прошивок. Є свої програмісти, розробники, як у нас, так і в росіян — вони постійно щось оновлюють, додають модифікації.

Але скажу відверто — у нас з’явилось кілька дуже крутих рішень. І не всі вони вже вкрадені. Деякі — наші розробки, які значно просунулись далі. Особливо в плані зв’язку, перемикання частот, динамічної зміни каналів, шифрування.

Сильно покращився рівень технологічних рішень у Силах оборони. Наприклад, система «Дельта» — чудовий проєкт, який постійно оновлюється, додаються модулі, інтегрується з бойовими системами. Те ж саме з «Кропивою» і «Вежею» — ситуаційна обізнаність, навігація, система цілевказання — усе це вже стало реально працюючим. А ще — величезна кількість систем наведення.

У якийсь момент ми не могли запустити ці рішення не тому, що не було інженерів чи фахівців з машинного навчання. Вони були. Але проблема — в залізі. Нам треба було запускати складні алгоритми на платах по 30 доларів. Бо комп за 1000 баксів — це не наш варіант. Умовно кажучи, треба було зробити нейромережу на калькуляторі.

І тут суть задачі — не просто створити технологію, а зробити її дешевою, простою у виробництві, масштабованою. Бо одне — створити прототип. Інше — виготовити 10 тисяч штук, які можуть зібрати не суперінженери, а звичайні працівники.

Іноді люди з тилу думають, що система наведення — це вже «автоматичний вбивця», дрон сам летить, сам знищує, без пілота. Але це не так. Системи наведення — це «last mile», останні 3-4 секунди, коли РЕБ глушить усе, і дрон просто не долітає цілі. Наведення дозволяє просто довести дрон до цілі, після втрати сигналу керування чи відео.

І це критично — бо війна зараз не така, як у книжках чи доктринах НАТО. Вона непередбачувана. Завдання міняються щодня. Людина приймає рішення не тільки як виконати задачу — вона часто та, хто змінює та адаптує задачу. Бо ситуація щойно виникла, і ніхто ніколи не робив нічого подібного.

Тому автоматичні системи — класні, але вони не замінюють пілотів. Бо пілот не один, — працює цілий екіпаж, це злагоджена команда, яка думає адаптується й приймає рішення в режимі невизначеності.

Щодо загального стану — так, у нас багато проблем. Але є і потужні плюси. У нас з’явилась реальна школа нових бойових формувань, дуже круті підрозділи.

І я вважаю великою перемогою те, що в нас з’явився новий рід військ «Сили Безпілотних Систем». FPV, безпілотні та наземні системи — це окрема спеціалізація. І вона має свою структуру, логіку, тактику.

Ще кілька років тому половина дронів збирались волонтерами на кухні. Це теж була дуже крута ініціатива — бо вона дала людям розуміння, що таке FPV. І саме ця горизонтальна культура — коли кожен може зробити свій внесок — зробила нас такими, що нас не перемогти.

Але зараз ми вийшли на інший рівень. З’явились виробники, які можуть масово виготовляти дрони. А це зовсім інші процеси: логістика, стандарти, тестування, планування. І це вже не «підхід ентузіаста», це справжнє виробництво.

Наприклад, інженер каже: «Давайте поставимо крутий відеопередавач». Я питаю: «А скільки ви таких зробите за місяць? 500? Нам треба 20 тисяч. Ти зможеш?»

Бо одне — зробити щось технічно круте. Інше — зробити це масовим і надійним. І ми вже починаємо мислити в цих категоріях.

За минулий рік вироблено понад 2 мільйони дронів. Це колосально. Це показує, наскільки ми виросли — і як технологічно, і як організаційно.

«Давайте чесно: у русні є технології». Про сьогоднішній рівень українських і російських дронів

І, до речі, я ще хотів повернутись до своєї поїздки у Штати.

Це була перша за три роки поїздка — до Техасу, на конференцію South by Southwest (SXSW). Я їздив разом з фондом Притули та Razom for Ukraine, які шукали когось із військової школи, хто міг би презентувати дронову інфраструктуру України.

Один із головних меседжів, який я там доносив, — я зробив дрон повністю з українських компонентів. Повністю. Це було важливо — не просто як демонстрація, а як ідея: ми самі вже можемо робити дрон на 100% з українських компонентів за ціною рівною китайським.

І коли я показав це американцям, особливо тим, хто в темі — серед військових, розвідників, технологічних аналітиків — вони були справді вражені. Нам є чим пишатись. І ще більше враження викликає інше: ці компоненти не просто на рівні з китайськими — деякі навіть дешевші.

Ми живемо в моменті, коли українські компоненти кращі за китайські — і при цьому коштують дешевше. Це звучить як парадокс, як помилка в часопросторовому континуумі — але це наша реальність.

Наприклад, мотори. У нас вже кілька виробників. І мотори або на рівні з китайськими, або дешевші. А по якості — реально круті. А ще рік-два тому українські мотори коштували в 6–8 разів дорожче.

Це величезне досягнення.

І коли я потрапив на конференцію в США я бачив: розумні люди розуміють, що зараз відбувається в Україні. Вони чітко усвідомлюють, що тут народжуються війна майбутнього. Тут створюються технології, яких ще не було. І головне — вони одразу випробовуються, одразу адаптуються, одразу розгортаються.

У світі немає більше жодної країни, крім, хіба що, ворога, де є така експертиза.

І я, перебуваючи всередині цього процесу, бачу, наскільки швидко ми адаптуємось. Іноді я показую курсантам наземну станцію, яку ми використовували півтора року тому — і вона виглядає, як щось із 1426 року. Як дерев’яна коробка з періоду до створення електрики. А пройшло — півтора року.

Темп технологічної еволюції такий, що один рік — це як десять. Ми реально живемо в історичному моменті.

— Я хотіла запитати про русню. Не хочеться їм приділяти багато уваги, але ж — вони теж мають експертизу, теж масово виготовляють дрони і навіть продають їх на міжнародному ринку. Як би ви оцінили їхній рівень зараз?

Це дуже правильне питання. І його дуже важливо ставити саме українцям.

Я розумію, що нам потрібно психологічно відчувати себе найкращими. Це природно. Але коли ми недооцінюємо ворога — це найнебезпечніше, що можемо зробити. На війні це може коштувати дуже дорого.

Давайте чесно: у русні є технології. У них хороша школа РЕБу, і загалом у цьому напрямку вони були попереду ще з радянських часів. Ми вже наздоганяємо, але вони стартували з великого відриву і ресурсів. У них є обладнання, на яке ми просто не маємо грошей.

Оцінювати їхні дрони складно, навіть українські складно оцінювати, якщо ти не тримав конкретну модель у руках і не літав на ній.

Росіяни вміють малювати гарні картинки. Багато з того, що показують на виставках — це не бойові речі.

Так, вони першими почали активно застосовувати дрони на оптоволокні. Це коли дрон передає сигнал керування та відео не по радіо, а по проводу — тонка нитка, яку неможливо заглушити РЕБом. Це справді серйозна штука. Але вона не геймченджер, не «вундервафля», така система обмежена по дальності (щоб летіти 20+ км, треба котушку вагою більше 2 кг, а ще бойову частину — це вже великавага, оптоволокно ламке, рветься, чіпляється. Це нішева технологія, не універсальна. Вона працює, але не вирішує все.

Взагалі, немає жодного «магічного рішення», яке працює постійно.

На війні будь-яка перевага працює місяць. Потім іде адаптація. Потім усе змінюється.

Зараз вже зрозуміло: у нас і у них сформувались різні школи війни. Умовно кажучи: вони більше спираються на низькі частоти, ми — на гнучкість і перемикання, на креатив і тактичну адаптацію.

Але ресурсно вони сильніші. Вони можуть собі дозволити масово закупити тепловізійні камери по $1000 і просто поставити їх на величезну партію дронів камікадзе. Ми в більшості не можемо таке собі дозволити. Нам треба так само — але вдесятеро дешевше. І ми шукаємо способи. І саме через цю потребу викручуватись у нас з’являються нестандартні, геніальні рішення.

В них є хороші інструктори. Я бачив відео. Є навіть колишні FPV freestyle та racing спортсмени та ентузіасти, які тепер навчають операторів.

Але в них немає того, що є у нас. У нас — величезна кількість кастомних рішень. У нас — своя школа. І у нас — креатив, ініціатива, виробництво. Ми не залежимо повністю від Китаю. Ми вже не просто імпортуємо — ми створюємо.

І ще одне — можливо, суб’єктивне. Мені здається, ми більше цінуємо життя. І в тому числі — життя своїх екіпажів. Можливо, в нас навіть плати ініціації боєприпасів — продуманіші. Бо вони мають не лише вчасно вибухати, а й не вибухати в разі помилки, забезпечувати безпеку та берегти життя екіпажу.

Навіть якщо вони мають ресурси, ми маємо волю, розум, винахідливість і спільноту, яка не зупиниться.

— Поділіться деталями про курс, який ви викладаєте у школі «Боривітер».

Курс триває 4 тижні, але, як я вже казав, навчання пілотуванню — це лише дуже маленька частина всієї бойової роботи.

У нас все починається із симулятора. Це базові фігури та траси на час. Потім — перехід на реальний дрон у приміщенні: захищене середовище, де можна літати маленькими коптерами. Це потрібно, щоб перенести навички з симулятора на справжній дрон. І, чесно кажучи, це буває дуже складно для курсантів. Ми весь час бачимо, що люди, які навіть добре літають в симуляторі, можуть «губитись», коли беруть у руки справжню машину.

На симуляторі, якщо ви цивільна людина, я б радив сидіти від двох тижнів до місяця по годині в день. Це складна моторна навичка — мозок реально втомлюється.

Після симулятора йде «ангарна» частина — на маленьких дронах у приміщенні. Потім — полігон.

Ми вчимо керуванню на дуже високому рівні. Чому це важливо? Бо в реальних умовах, наприклад, є блокпост русні, все закрито сітками, стоїть купа РЕБу — нічого не працює. Але є маленька шпарина — буквально 30 сантиметрів — і наші залітають туди філігранно. Це не просто «літати вперед».

Після базової підготовки в приміщенні йде полігон. Ми виїжджаємо далеко за Київ, різні полігони, різні умови. Спочатку — цифровий зв’язок, далі — аналоговий. Спочатку — тренування без ваги, а потім з макетами із бойовою вагою. Вчаться правильно заходити на ціль, навіть коли зв’язок пропадає. Вчимо, як «читати» ландшафт, як правильно зайти, облетіти, як уникати РЕБу. Це все — важливі навички.

Окрема велика частина — взаємодія екіпажу. Пілот, штурман, розвідка. Бо це не тільки «хто летить» — штурман планує місію, комунікує з командуванням, слідкує за стрімом та ситуацією, передає координати. А пілот у цей час — в окулярах, він навіть карту не бачить. І якщо штурман не вміє нормально пояснити голосом — все, місія зірвана.

У Силах оборони штурмани недооцінені, офіційно навіть не було окремої ВОС-спеціальності. Але, чесно кажучи, це одна з найскладніших ролей в екіпажі. Тому ми цю взаємодію тренуємо дуже глибоко.

Плюс — вони вчаться працювати з наземними станціями, із реальним обладнанням, яке потім буде в бойових умовах. Працюють з ретрансляторами, з антенами, планують місії. Все максимально близьке до реальності. Є вправи на умовно «далекі» польоти — до 7–10 км, коли дрон зникає з поля зору, і пілот летить «по приборах».

Ще важливо — інженерна частина. Ми не можемо вчити роботі з бойовими частинами, бо ми громадська організація. Але ми можемо пояснити принципи роботи з платами ініціації, дати базове розуміння будови та електроніки, радіозв’язку, прошивок. У нас окремі лекції про анатомію дрона, відеосистеми, системи керування, РЕБ/РЕР, системи ситуаційної обізнаності . Дуже багато беремо з НАТОвських практик — AAR (After Action Review) або аналіз після дії та Lessons Learned (Вивчення та впровадження досвіду). Бо проблема в багатьох підрозділах — це не самі помилки, а небажання визнавати помилки.

Ми вчимо не просто літати — ми вчимо мислити як екіпаж. Як команда.

А ще — в нас відкрився інженерний курс. Там навчаються ті, хто вже вміє базово літати, бо ми вважаємо, що інженер, який не літав на дроні, зробить його гірше.

За два тижні вони проходять повний цикл — пайка, збірка, конфігурація, налаштування, тестування, ремонт, і так далі. Це дуже технічний, глибокий курс, який готує фахівців, яких зараз критично бракує.

— Чому важливо, щоб інженер умів літати?

Це дуже добре видно, особливо коли справа доходить до систем наведення. Ти дивишся, як дрон заходить на ціль — і одразу помітно: це писали люди, які ніколи не літали. Вони просто оптимізують маршрут: от точка А, от точка Б — значить, летимо по найкоротшій траєкторії. Але ж дрон так не працює. Його треба нахилити, врахувати та компенсувати інерцію, побудувати правильну траєкторію.

Пілот це інтуїтивно розуміє. А якщо програміст чи інженер ніколи не літав, він будує алгоритм без контексту — і це відчувається та видно з першого погляду. Тому ми наполягаємо: наші інженери повинні вміти літати. Не як аси, але базові навички обов’язкові.

— Ви згадували також про інший курс — з прийняття рішень на рівні бригади?

Так, у нас ще є курс MDMP — Military Decision-Making Process. Це курс для старшого командного складу, про прийняття рішень на рівні бригади, штабів.

І що цікаво: викладають там наші бойові офіцери з реальною практикою. Я одного разу був на цьому курсі — і чесно, був вражений. Наші хлопці пояснювали іноземним офіцерам, як воно працює в реальних умовах, бо не все так, як у книжках. Але це не про те, що ми кращі чи гірші — це про обмін досвідом. Вони систематизують, ми даємо практичну адаптацію, і разом виходить дуже сильна програма.

— Наскільки в цьому процесі допомагає участь громадського сектору?

Часто громадські організації роблять ті речі, які держава просто фізично не встигає покрити. І це не критика — це просто реальність. Держава іноді повільна через бюрократію. Там іноді має бути «згідно-відповідно», в журналі журналів. А ми можемо реагувати швидше та гнучкіше. І це наш козир. Ми можемо швидко протестувати нову програму, впровадити новий підхід, додати тему, яку тільки вчора придумали на фронті.

Тому, так, у нас є цей український феномен — громадянське суспільство закриває критично важливі задачі. І, чесно кажучи, я дуже хочу, щоб ми цей підхід зберегли після перемоги. Щоб це стало частиною нашої політичної культури. Бо ніхто в Європі такого не має.

У нас в історії була працююча анархія на рівні держави. Горизонтальне самоврядування. У нас два Майдани були, коли мільйони людей організовувалися без «вертикального керівництва згори». Для більшості країн це виглядає неможливим, як фейк. Але це правда та наша особливість. І коли сюди приїжджають іноземці, вони в шоці, як ми так швидко все робимо.

Я вважаю, це має стати нашою національною рисою — вміння горизонтально самоорганізовуватись. І в контексті війни вона нас рятує.

«Я хочу повернутись у геймдев, бо це надпотужний інструмент культурного впливу». Про плани після перемоги

— Моє наступне питання — особисте. Як змінилося ваше внутрішнє відчуття цінності своєї роботи? Ви робили класні ігри, зараз виконуєте важливу місію. Чи відкрили для себе якісь нові сенси?

Я вам чесно скажу: я сумую за геймдевом. Іноді мені навіть шкода, що я не займаюся ним. Бо я деякі речі добре вмію, а зараз просто не можу їх застосувати. Тут і зараз — військо, ігри поки що навіть не розглядаю.

Але коли я потрапив знову на Games Gathering у Києві, коли знову виграв конкурс від Google і коли знову зʼїздив в Сполучені штати, вже після 24 лютого — я дуже яскраво згадав, навіщо я взагалі робив ігри. Я ж інді-розробник, і для мене гра — це інструмент. Інформаційний, емоційний, іноді навіть пропагандистський. Пропаганда — це спосіб щось пропагувати, доносити ідеї. Якщо вона чесна — це добре.

Перша моя гра була якраз про важливі сенси, про складні теми. І головна її ідея була — донести ці речі до якомога ширшої аудиторії. І ось чому я хочу повернутись у геймдев після перемоги: бо це надпотужний інструмент культурного впливу. Це можливість розказати про наш досвід зрозуміло тій людині, яка з нами не жила, але може відчути. Для американця, японця, будь-кого.

Тому — ні, мої цінності не змінились. Вони були такими завжди. Просто після 24 лютого все загострилось. Війна змінила не тільки мене, а більшість українців. Наприклад, лише у 2022 році я нарешті повністю і безповоротно перейшов на українську. І тепер розумію, наскільки це фундаментально важливо. Тому не дрони мене змінили, а саме 2022 рік.

І ще. Ми нарешті перестали себе вважати «другосортними». Це про подолання меншовартості. Вибух культури, книг, музики — це ж щось неймовірне. І навіть війна допомогла побачити: стоп, ми не на задвірках. Ми в центрі глобального процесу. Ми самі задаємо темп. Це дуже сильно змінює самовідчуття.

Зараз для мене ця робота — покликання. Я розглядаю її як волонтерство.

Мені цікаво спостерігати, як інші люди трансформують свій досвід і застосовують його тут. Не буду називати імен — не питав дозволу — але у нас багато людей з дуже неочікуваним бекграундом. І це надихаюче. Бачити, як хтось з креативної сфери або концертної індустрії приносить сюди свою експертизу — це неймовірно.

А ще окремо хочу сказати про людей з пораненнями. Я бачив військових без руки, які керують дронами краще за мене. І це вражає. Це така демонстрація сили духу... Я реально в шоці.

Тому так, я би хотів повернутись до розробки. Інколи навіть думаю, що міг би бути зараз кориснішим у геймдеві — бо знаю, скільки всього ще можна зробити з вміннями геймдизайнера та розрбника. Не тільки культурно — технічно теж. Симулятори, софт для екіпажів, тренажери — цього всього не вистачає. І з мого нинішнього досвіду я міг би це робити набагато якісніше.

— То чи можемо ми очікувати від вас гру про війну після перемоги?

Ну, можливо, не одразу... Але так, я дуже хочу, щоб така гра з’явилась. Не обов’язково від мене — можливо, я просто буду допомагати. Але це дуже важливо. Бо культурний вплив ігор — колосальний. Це набагато масовіший канал та медіум, ніж іноді навіть кіно. І це не просто розвага — це інструмент, здатний донести меседж глибше, ніж десятки пресрелізів чи звітів міністерств.

Мені дуже хочеться, щоб хтось зробив цю гру. І щоб вона говорила з людьми їхньою мовою та культурою, але про наш досвід. Бо це справді може змінити сприйняття війни у світі.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини