Колишній кіберспортсмен — про військову освіту, втому від служби та мотивацію залишатися у строю

Ще кілька років тому Богдан був цивільним хлопцем з Житомира, який виступав з командою на кіберспортивних турнірах і мріяв про розвиток у цій сфері. Ніні він — артилерист у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. В інтерв’ю GameDev DOU Богдан розповів, як потрапив у кіберспорт, чому облишив цю справу на користь військової і як геймдевцям сьогодні обрати правильне місце для служби.

DOU спільно з фодном «Повернись живим» збирає 50 000 000 грн на потреби 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Долучайтесь до збору і допоможіть підсилити тих, хто на передовій! Всі подробиці збору тут. Задонатити — за цим посиланням.

«Ми з командою тренувалися три місяці, по 7-8 годин щодня». Про три освіти й захоплення кіберспортом

До того, як потрапити у військо, я пробував знайти себе в різних сферах. За порадою і через бажання батьків спочатку вивчився на фельдшера в Житомирському медичному інституті, потім пішов в університет «Житомирська політехніка» на спеціальність «Інженерія програмного забезпечення». Але відчував, що це не моє.

Взагалі ще з дитинства я захоплювався і хотів спробувати себе у двох сферах: або у військовій, або в гейміндустрії. Однак переконати батьків у тому, що це те, з чим варто зв’язувати своє життя, мені одразу не вдалося. Тому йшов я до всього поступово.

Як було з іграми? Грати я почав приблизно з другого класу школи й відтоді мене затягнуло. Надавав перевагу здебільшого військовим симуляторам і стратегіям. Але загалом це був Battlefield 1942, згодом — StarCraft, Command & Conquer, Warcraft, Stronghold та ін.

Ще школярем думав, що було б класно заробляти на життя цим: або робити ігри, або стати професійним гравцем. В останню сферу трохи занурився, коли був студентом медичного. Там я познайомився з кількома людьми, які поділяли моє захоплення, розповіли про кіберспорт, і завдяки ним я вийшов на організацію Ztgamers.

Разом з людьми з цієї організації ми вели ігровий портал, інколи брали участь у кіберспортивних турнірах, та переважно організовували їх. Я був за помічника й редактора сайту: шукав на англомовних ресурсах новини про ігри, кіберспорт і публікував це, а також коментував турніри, писав, як зіграла та чи інша команда, робив меми. Все — суто на ініціативі, грошей мені це не приносило.

«Для мене гроші не були головним. Це, скоріше, було про відчуття»

Власне, і участь у кіберспортивних турнірах багатим мене не зробила [сміється]. Це були суто символічні кошти, але для мене гроші не були головним. Це, скоріше, було про відчуття.

Моє перше змагання відбулося у 2018-му. Це був Житомирський регіональний турнір з Counter-Strike. Ми з командою тренувалися три місяці, по 7-8 годин щодня: відпрацьовували стратегію, певні тактики, заточували сам скіл. І коли вийшли на турнір, я був вражений. Насамперед — атмосферою. Раніше я лише дивився онлайн-трансляції турнірів і захоплювався тим, як підтримували команди, особливо, наших хлопців з NAVI. Спробуй забути, як люди скандують, коли вони витягують раунди на неймовірних скілах. На нашому турнірі людей було менше, але коли я відчув, як нас підтримують, це дало просто неймовірні емоції й відчуття. І попри те, що ми посіли друге місце, для мене це приємний спогад.

Я навіть не скажу точно, у скількох турнірах зіграв, але пам’ятаю, що ближче до 2020-го я вже допомагав саме організовувати турніри. І це теж круто! Прокидаєшся з самісінького ранку, їдеш на локацію, все налаштовуєш: ПК, Twitch... Хвилюєшся, ясна річ, щоб усе вийшло, як треба. І коли дивишся на результат, дивуєшся: «Невже все це зробили ми, звичайні люди?». Просто колись мені здавалося, що цим можуть займатися лише ті, хто має чималі кошти. Але ні. Виявилося, якщо у тебе є бажання, голова на плечах і знайомства з власником комп’ютерного клубу, можна обійтися і без шалених грошей.

Можливо, якби я приділяв кіберспорту і турнірам більше часу, вдалося б досягти тих чи інших висот. Але я таки зміг переконати батьків в тому, що маю вступити до Житомирського військового інституту імені Корольова, а за навчанням часу для ігор практично не залишилося.

«Це — клята рулетка». Про перші дні у війську й найважчий період служби

Я не розголошуватиму спеціальність, за якою вчився у військовому інституті, скажу лишень, що це було непросто. На мою думку, якщо ти обираєш шлях військового і плануєш надалі реалізовуватися в цій сфері, не можна вчитися абияк. У твоїх руках буде відповідальність за життя багатьох інших людей. Тому на військового завжди треба вчитися на «відмінно».


Я випустився з інституту у 2021-му й одразу став ходити по військових частинах, аби підписати контракт. Однак тоді ситуація у країні відрізнялася від тієї, що ми маємо сьогодні: особливо активно військових не набирали.

На початку 2022-го мені майже вдалося потрапити на контрактну службу у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду: я пройшов співбесіду, лишалося зібрати ще кілька папірців, але настало 24 лютого.

Я прийшов у частину одразу і сказав, що готовий їхати туди, куди потрібно, просто зараз. На що почув від керівництва, що спочатку маю поїхати у свій військкомат, що в Коростені, взяти там потрібну виписку й лише після цього приходити до них. Мене це засмутило, бо я прагнув боронити свою країну вже, але нічого, крім як виконати те, що мені сказали, не залишалося. Це відняло трохи часу, бо в перші дні виїхати з Житомира й повернутися було складно: мало хто розумів, де ворог, що буде далі... Але я таки здобув потрібний папірець з печаткою і вже 2 березня був у лавах ЗСУ.

Спочатку ми захищали Україну у Житомирській області. Люди тоді були неймовірно вмотивовані: були готові боронити свою землю й нищити ворогів, як тільки можна і чим тільки можна, за будь-яку ціну. Перші бої я зустрів саме на Житомирщині вже 15 березня. Моя спеціалізація — артилерист. Не вдаватимуся в усі деталі, скажу так: напряму ворога я не бачу, але завдяки дронам і нашій спеціальній техніці я цього ворога чудово знищую. Загалом завдяки тому, що я мав за плечима військовий інститут, я розумів, що відбувається довкола, що я маю робити, але, разом з тим, я розумів, що навіть моє перше завдання може завершитися просто там і я не повернуся додому. На щастя, цього не трапилося, я й досі на ногах та воюю.

За час служби бував у Харківській області, в Луганській, але більшість часу ми проводимо на Донеччині. Куди йде піхота — туди й ми. Недарма ж кажуть, що артилерія — це боги війни. Вона бере участь як у наступах, так і в обороні.

Але одна річ, коли ти сам артилерист і відпрацьовуєш ворожу ціль. Інша — коли ворожа арта б’є по тобі. Насправді цього бояться всі, бо це — клята рулетка. Ти знаєш, що в твій бік летить снаряд, але куди саме він впаде — гадки не маєш. Саме під артилерійським обстрілом я вперше втратив побратима у травні 2022-го.

«Для мого підрозділу відтоді цей ліс — проклятий»

І найважче було також під час обстрілів арти ворогів. Це був 2023 рік, Серебрянський ліс. У ворога було стільки снарядів, що вони накривали наші підрозділи щодня. Кожного разу тоді закрадалися злісні думки в голову, мовляв, напевно, це все, додому я вже не повернуся. І в тому ж лісі загинув ще один мій побратим. Це було дуже важко пережити, бо він і спеціаліст був хороший, і людина прекрасна... Для мого підрозділу відтоді цей ліс — проклятий, ми його ненавидимо.

Що допомагає пережити такі ситуації й повернутися до служби? Кожному своє. Інколи просто намагаєшся не думати про це. Але з кожним новим місяцем перебування на війні все тяжче відганяти такі думки й просто забувати. У спробах відволіктися, хтось просто балакає з іншими побратимами на відсторонені теми, комусь краще виговоритися про наболіле. Мені особисто допомагає спілкування з дружиною, батьками, донькою — вони мене завжди підтримують. Але коли я не хочу розповідати рідним, що відчуваю, наскільки мені погано, і коли я маю вільну хвилину, то запускаю комп’ютерні ігри. Тоді я можу виплеснути всі емоції на віртуальних ворогів. На жаль, така можливість випадає рідко.

«Коли переступаєш поріг будинку, в голові наче включається зворотній відлік». Про відпустки під час служби

Я дуже люблю час відпусток вдома. З одного боку. Та з іншого — мені в цей період непросто в певних моментах.

Буває важко, бо коли повертаєшся у цивільне життя й бачиш, що деяким вже байдуже на війну, а для декого її ніби й не було, це засмучує, м’яко кажучи.

Крім того, я змінився як людина. Коли приїжджаю додому, мені потрібен день-два, аби звикнути до місця, де я знаходжуся. Перший час я переважно не виходжу з будинку, бо велика кількість людей надворі мене напружує і лякає. Це помічає і дружина: вона каже, що я ніби завжди насторожі, чекаю, що може трапитися щось погане. На щастя, вона мене чудово розуміє і дає мені час на те, аби побути у своїх думках, без будь-яких претензій.

Також я завжди хвилююся за побратимів — за час повномасштабної війни ми з ними стали, наче одна сім’я. Тож, хоч я і у відпустці вдома, думками в цей час завжди на війні, як би сильно не хотілося іншого.


Але це не означає, що мені не подобається бути вдома з рідними. Я за ними безмежно сумую, тому завжди радий провести час разом. Та й вдома я маю змогу пограти в ігри тоді, коли хочу. Знову ж таки: дружина не заперечує й ставиться з розумінням (вона й сама не проти пограти — Mortal Kombat їй добре дається [сміється]).

Та якщо із зони бойових дій я завжди їду веселий, то повертаюся назад із важкістю на серці. Завжди, коли переступаєш поріг будинку, в голові наче включається зворотній відлік. Щоранку ти просинаєшся, а в думках цифри: 9 днів, 8 днів... Відпустка все меншає. Десь на сьомий день ти трошки вливаєшся у цивільне життя, стає простіше, але — бац — і ти вже маєш їхати на фронт. А ніби ж тільки вчора приїхав додому!

Тоді рідні починають плакати і я не можу на це дивитися. Найважче для мене — бачити сльози дружини в ці миті. Складно підібрати слова, бо я навіть не знаю, чи повернуся.

«Аби була демобіліазція, потрібно спочатку провести якісну мобілізацію». Про втому від служби й мотивацію залишатися у строю

Сьогодні всім військовим надзвичайно важко. Дуже багато людей знаходяться тут з перших днів війни й всі вони морально та фізично виснажені. Всі хочуть банально нормально відпочити.

Інколи, коли я звертаю увагу на те, що коїться в тилу країни, як у нас процвітає та ж корупція, хочеться все кинути. Коли бачиш, як військові змушені клянчити гроші на авто, дрони, іншу амуніцію, а поруч із цим — новини про депутатів, які бозна що коять, задаєшся питанням: «Чому так?».

Руки опускаються й тоді, коли бачиш, які гулянки влаштовує народ. Коли чиновники витрачають шалені гроші на шоу, дискотеки в Карпатах... Я розумію, що не можна жити лише думками про війну — так довго не протягнеш. І я нічого не маю проти відпочинку цивільних. Але зберіться своєю компанією й тихенько відпочиньте. Коли купують гори випивки, смаколиків і форсять у соцмережах такі світлини з підписом «Разом до перемоги» — це дуже сильно тригерить.

Та, трохи заспокоївшись, я усвідомлюю: якщо я зараз все кину й піду, то піде й решта, а так можна втратити й весь фронт. Тому залишаєшся служити далі, бо знаєш, заради чого тут стоїш.

«Тим, хто йде воювати, потрібно знати й розуміти, заради чого вони це роблять»

Було б добре, якби нас, тих, хто боронить країну від самого початку, підмінили. Я вже мовчу про демобілізацію — хоча б дали місяць відпочинку кожному, це вже неабияк допомогло б. Я у 2023-му зламав ногу на вогневій позиції. Нас тоді накрила ворожа арта: я перебігав з одного укриття в інше, невдало впав у глибоку яму і заробив травму. Місяць був на реабілітації вдома. Так от — це був найкращий час, бо я встиг дійсно добре відпочити й відновитися. За 10-15 днів відпустки не встигаєш ані цього, ані щось вдома зробити, а 30 днів якраз достатньо.

Якщо ж говорити саме про демобілізацію, мені складно дати відповідь на питання, за яких умов вона має відбуватися і в якому форматі. Війську потрібні вмотивовані люди, які прийдуть на заміну тим, хто тут нині вже є. Потрібні люди, які рік вивозитимуть все на високому патріотизмі, які будуть готові робити все, що треба, 24/7, не замислюючись, втомилися вони чи ні. Але чи здатні на це ті, кого заганяють у військо? Маю сумніви. Коли така невмотивована людина стикнеться з ворогом віч на віч, як вона себе поведе? Банально кине зброю й здасться? Такого не повинно бути. Тому скажу так: аби була демобіліазція, потрібно спочатку провести якісну мобілізацію. А люди нині зневірені, тому це непросто.

Тим, хто йде воювати, потрібно знати й розуміти, заради чого вони це роблять. Я маю відповідь на це питання. Я стою тут заради своєї родини й заради того, щоб та сволота, яка на нас напала, не стерла з лиця землі мою домівку. Я віддам все, що можу, аби не допустити цього. Розуміти, чому ти приєднуєшся до війська, це частина моральної підготовки до служби.


Але не менш важлива фізична підготовка — без неї ніяк. І йти служити треба туди, куди душа лежить, а не обирати навмання. Якщо хочеш бути штурмовиком, який буде орків розривати одним поглядом, то тобі дорога у штурмові підрозділи. А якщо хочеш бути небесним лицарем і нести смерть ворогам з літаків, то йди в пілоти. Хочеш їздити на танках — йдеш в танкісти. Але щоб розуміти, чого ти хочеш, треба читати військову літературу, аби усвідомлювати, хто, що і де робить.

«Цінності, які були для мене в пріоритеті раніше, нині не мають значення». Про кар’єру в ЗСУ й плани стати стримером

Кожен військовий, який бере участь у бойових діях, змінюється. Немає того, для кого все побачене й пережите минає безслідно. Просто в кожного це проявляється індивідуально. ПТСР є практично у всіх, наприклад.

Я теж змінився. Але в який бік — поганий чи хороший — складно сказати. З негативного точно за собою помітив, що став більш дратівливим. Коли востаннє грали з друзями у мультиплеєр режимі під час відпустки, я не втримався. Мене як почало бомбити... Я лаяв ворога усіма матюками, які є на цій планеті, хоча помилка була з мого боку. Річ була геть не у діях ворога. Раніше я до такого набагато спокійніше ставився, бо це дрібниця, а тепер зриваюся.

Також змінюється світогляд. Я усвідомив, що ті цінності, які були для мене в пріоритеті раніше, нині не мають значення. Вони ніщо порівняно з тим, що дійсно важливо. Кошти, квартири — все це дурниці. Це те, що можна заробити, якщо докласти зусиль. Куди цінніше — здоров’я й життя. Наші й тих, кого ми любимо.

Оскільки змінюється світогляд, і плани будуються по-іншому на майбутнє. Певно, кожен військовий щось планує, але це складно робити, бо у тебе немає стовідсоткової гарантії, що ти вернешся додому.

Тим не менш, зараз у мене є дві ідеї. З імовірністю у 10% я спробую себе в ролі стримера після війни. Колись дружина сказала, мовляв, чого ти не стримиш, ти ж інколи так кумедно граєш! Я замислився і, думаю, вона права в дечому. Тож, можливо, піду цим шляхом, якщо з основим не складеться.

А основний — якому я віддаю перевагу й 90% імовірності — полягає в тому, щоб залишитися в ЗСУ навіть після закінчення війни. Я хочу й далі вкладатися у відбудову країни, можливо, навчати інших, і робити загалом все, щоб не допустити того, аби війна повторилася.

Нині я командир свого підрозділу, офіцер, але до дуже високих звань і погонів не прагну. Просто хочу, аби все скоріше закінчилося. Хочу швидше повернутися додому живим і неушкодженим. І щоб такими ж додому повернулися мої побратими.



Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини

👍ПодобаєтьсяСподобалось16
До обраногоВ обраному1
LinkedIn


Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter
Дозволені теги: blockquote, a, pre, code, ul, ol, li, b, i, del.
Ctrl + Enter

Честь, братику! Бережи себе!

Дякую за службу!!
Хай вас Бог береже!

Підписатись на коментарі