Як поєднувати службу в ДПСУ та роботу в геймдеві. Інтерв’ю з прикордонником та наративним дизайнером Річардом Герцом
Захоплення космосом свого часу привело українського студента-біолога Річарда Герца до Центру керування польотами Європейського космічного агентства, а любов до D&D згодом — у геймдев. Будуючи кар’єру в структурах ООН, він прагнув допомагати людям, а нині служить у лавах Державної прикордонної служби і паралельно займається наративним дизайном.
В інтервʼю ми поговорили про його ефективність, поєднання входу в нову індустрію зі службою та страх повернення до цивільного життя без підготовки — і про відповідальність за власний успіх уже зараз, не чекаючи завершення війни.
— Ви вивчали ботаніку (у векторі астробіології) та екологічну безпеку в КНУ. Ця галузь знань здається маловідомою в українських академічних колах, тож дуже цікаво дізнатися, як ви обрали для себе цей шлях і якими хайлайтами ви могли б поділитись з навчання.
Якщо коротко, то я просто любив біологію. Мені це дійсно подобалось, тож і вступив на біофак. Варто наголосити: зі 150 людей на курсі, я б сказав, лише 5 не розуміли, куди вони потрапили. Тобто всі інші, як і я, реально любили біологію, любили науку. Ми опинились у середовищі, де всі горіли однією справою.
Стосовно астробіології, то вчився я на кафедрі ботаніки й водночас у мене була ця щира любов до космосу, тож я подумав: «А може є спосіб це поєднати?». В процесі я дізнався, що така наука насправді існує і вона стрімко розвивається. Хоч і не можу назвати те своє дослідження якісним, бо це був рівень студента-бакалавра, який тільки намагається розібратися в темі. Однак, ця робота була захопливим процесом для мене.
На момент навчання в магістратурі я вже паралельно працював з UNICEF. Це був той буремний період, коли ти молодий і дуже самовпевнений. Особливо впевнений у тому, що освіта не потрібна для успіху. І у цьому майндсеті, на мій погляд, дуже велика проблема. Невдовзі мене таки виключили з університету.
Пам’ятаю, як прийшов до своєї тодішньої начальниці. Я був такий гордий, відчував в себе справжнім бунтарем, наступним Стівом Джобсом. А вона мені каже: «Річарде, ти — дурник. Подивися, що коїться з планетою! Подумай, скільки буде вартувати спеціаліст з екології через 20 років». І це дійсно був аргумент, тож я одразу пішов поновлюватись. Вона надзвичайно мудра жінка, я до сьогодні вдячний їй за той урок.
Освіта — надзвичайно важлива річ. Можливо, не конкретні знання, а можливості та середовище однодумців. Я вважаю, що університет, та й навчання загалом, є надзвичайно важливим етапом становлення будь-якої людини, яка хоче зазирнути за лаштунки того, як побудований світ.
— Тривалий час ви мріяли працювати в ООН та навіть отримали другу вищу освіту з державної політики у Маастрихтському університеті в Нідерландах. Розкажіть про ваш час там та яким був ваш внесок у діяльність структури.
В якийсь момент у мене з’явилось нестримне бажання робити щось корисне. Через друга я дізнався, що існує така річ, як волонтерство і згодом почав допомагати проєкту U-Report. Це такі онлайн та офлайн опитування для молоді, які проводять UNICEF. З результатами вже потім йдуть до відповідних органів влади та громадських організацій, аби корелювати їх діяльність під актуальні потреби молоді.
Для мене все почалося з формату «принеси-подай». Потім я насмілився обговорити з начальницею ширші можливості і так потрапив на роботу до їх підрядника, в Інститут соціології. Близько 6 місяців я пропрацював SMM-менеджером проєкту, а потім мені запропонували податись на напрямок розвитку партнерств у UNICEF. Там я відповідав за організацію заходів, залучення партнерів серед ГО, уряду та бізнесу. Та коли я зрозумів, що хотів би будувати своє майбутнє в структурах ООН — постало питання, що я не маю профільної освіти. Не гаючи часу, я почав досліджувати свої можливості.
Університет, на якому я зупинився, має кампуси по всьому світу і єдиний, що на той момент ще приймав заявки, був у Нідерландах. Це певним чином унікальний університет, оскільки він фокусується на державних інноваціях, що насправді чудово зійшлося з моїм досвідом. Я тоді ще навіть зміг отримати рекомендацію від заступника міністра молоді й спорту. Словом, я доклав тоді усіх зусиль аби так «упакувати» свій пакет документів, щоб стати ідеальним кандидатом. І вийшло — мене взяли.
— Ви обрали європейську космічну політику для магістерської роботи й були запрошені ESA (European Space Agency) для участі у висвітленні запуску супутника. Поділіться, будь ласка, вашими дослідженнями й враженнями від такого заходу.
Коли справа дійшла до того, щоб писати дипломну, то я реально почав думати про це ще з вересня. Я почав досліджувати різні теми і тут знов згадую, що мене дуже цікавить космос. Та я не розумів, як то можна було притягнути до державної політики. Тоді я дізнався, що є окрема дисципліна — космічна політика, яка полягає в тому, як держава керує своїм бюджетом та політикою для досягнення цілей пов’язаних з космосом.
Відтоді я почав максимально копатися у тому і врешті знайшов цілу методологію для дослідження. Біда в тому, що ця методологія працювала не зі звичайними респондентами з вулиці, а виключно з експертами, які мали неабиякий стаж у цій сфері і є decision-makers. Тож логічно, що я почав шукати можливості відвідувати потрібні галузеві івенти.
Я відвідав урядову конференцію з космічної політики в Брюсселі, а згодом дізнався про запуск супутника Solar Orbiter. Це було ідеальне середовище, щоб зустріти таких людей. Подія відбувалась у Центрі керування польотами Європейського космічного агентства в Німеччині, а сам супутник запускався з космопорту в Латинській Америці.
Організація тоді виклала пост, що вони шукають представників цивільних медіа, себто блогерів, які могли б через свої аудиторії висвітлювати захід. Ну я й подумав — якщо не спробую, буду шкодувати решту життя! На диво, вони погодились: «У вас є тисяча підписників в Інстаграм? Тоді ви блогер, Ви нам підходите!».
Вони не надавали стипендії, тож я максимально бюджетно приїхав, максимально скромно там жив й харчувався. Але так, врешті-решт я досяг того, що сидів у центрі керування при запуску супутника. Це був надзвичайний досвід.
— Ви навіть згадували, що після війни плануєте продовжити цей кар’єрний шлях. З початком війни в українців значно впала довіра до цих інституцій, тож я б хотіла запитати, можливо у вас є певне бачення майбутнього ООН та, можливо, реформ, які мають відбутись.
ООН для мене стоїть на двох стовпах — міжнародна дипломатія та девелопмент. Девелопмент, до прикладу, це було б про відновлення системи водопостачання на території Донецької області для цивільного населення. Тобто, це ті фізичні проєкти, які коштують дуже великих грошей і ні в кого немає таких бюджетів. Якщо прямо, то ООН — це як великий гаманець, що витрачає гроші на доволі правильні речі. Як не крути, це має позитивний вплив на життя людей. Мені подобається якраз ця частина, а дипломатію коментувати не буду — більшість мемів це зробить не гірше.
З усім тим, не думаю, що вже зможу туди повернутись. Навіть банально через плин часу та актуальність моїх скілів. Щоб відновити свої компетенції буде потрібен значний час, плюс я вже не відчуваю, що ця перспектива мене драйвить, як колись. Я не хотів би нічого повністю відкидати й лишаюсь відкритим, оскільки досвід та диплом є, та наразі це скоріше план Б.
За той час, поки я там працював, ми зробили багато класних речей. Чи вони були дуже масштабними? Можливо і ні. Але ми точно надихали, давали можливості кар’єрного та персонального розвитку. Коли ми пізніше приймали волонтерів, то були зацікавлені в тому, щоб вони розвивали свої професійні компетенції. Більшість з них сьогодні дуже успішні люди, і я тішусь, що їх шлях почався з нашої команди.
— Минулого року у своїх резолюціях ви поставили за мету увійти у геймдев і вже працюєте як Lead Narrative designer у Thrylox. Розкажіть, як відбувся ваш вхід в індустрію та над якими проєктами ви наразі працюєте.
Почнімо з кінця
Фактично увесь мій попередній досвід це бюрократичне середовище, а тут — гнучкість і неформальність, що водночас приносить результати. Це мене сильно зачепило і чим більше я в це занурювався, тим більше запалювався бажанням працювати в геймдеві.
Тож після завершення курсу, я зареєструвався на UpWork і почав пропонувати свої послуги на фрілансі. Згодом пішли замовлення на створення різних пригод для настільних ролівок. Далі почався ще один курс, тепер вже наративний дизайн, і я все більше і більше закохувався у геймдев. Лекторами були вже відомий мені Влад Бєляєв та неймовірний Сергій Тен. Це все було в районі Нового року і я пам’ятаю, як у новорічних резолюціях на 2025 рік побажав заробити свої перші 100 доларів на ремеслі наративного дизайнера. Коли заробіток перевалив вже за 1000 доларів, я зрозумів — можна попрацювати ще!
— Декілька років ви розробляли настільні рольовки, писали комерційні D&D кампанії та навіть видали 2 RPG пригоди. Ви tabletop game master, тож хочу запитати як D&D вплинуло на ваш шлях наративного дизайнера?
З D&D я познайомився у 2013 році. Я обожнюю цю гру і у мене навіть зараз із собою є двадцятигранний кубик — вже став моїм оберегом.
Коли моя служба стала більш-менш прогнозованою, я випадково натрапив на спільноту настільних ігор. Я запропонував їм провести D&D гру, вони погодились і це, врешті, дуже несподівано вистрілило. Ажіотаж був настільки великий, що вже за кілька тижнів я фізично не міг прийняти всіх охочих — нам були потрібні нові майстри.
Тож я почав навчати нових майстрів й у певний момент ми вже проводили по три гри на тиждень. Щопонеділка публікувався розклад ігор і усі місця бронювалися буквально за першу хвилину після публікації.
Тоді я зрозумів, що хоч це і дуже цікаво, та мені закортіло більшого. Така вже я людина. Так, у якийсь момент, з’явився YouTube-канал, потім TikTok, Telegram-канал. Доєднався до найбільшої україномовної спільноти рольових ігор «ІНРІУМ» в ролі адміна. Пізніше ще взяв на себе роль відповідального за партнерства. Тоді ж, разом з Фондом Притули, ми організували збір та зібрали пів мільйона гривень на перехоплювачі БПЛА.
D&D стало воротами до значно ширшої діяльності. Це був насправді стратегічний крок, оскільки паралельно я проходив курси й розумів: ніхто просто так не візьме людину з вулиці в геймдев. Мені потрібно було показати, що, навіть не маючи практичного досвіду в ігровій індустрії, я розумію, як вона працює. Тож більшість цих проєктів були для мене способом отримати цей необхідний досвід.
В якийсь момент я пішов у відпустку, у мене було 15 днів, і я поставив собі мету — за цей час знайти роботу. Почався тотальний штурм: я писав усім знайомим у геймдеві, кожному HR менеджеру на LinkedIn, робив пости в Telegram-каналах. Я максимально залучав усі можливі контакти. Та, якщо чесно, в якийсь момент трішки таки опустились руки, бо відгуку майже не було. А ті відповіді, що були, були типовими: «Ми вам передзвонимо».
І, буквально в останні три дні моєї відпустки, мені написали. Один добродій сказав, що якраз набирає команду для розробки гри. Йому була потрібна людина з «дикими» ідеями, без внутрішніх обмежень. Йому був потрібен якраз майстер D&D. Словом, з командою у нас стався повний метч.
Наразі гра на дуже-дуже ранньому етапі розробки, але, думаю, перші результати вже незабаром з’являться. Я відповідаю за весь наратив: діалоги, персонажі, локації, сюжет. Фактично я будую світ, у якому відбувається гра.
Зауважу, що я не знайшов роботу за 15 днів. Ці 15 днів листопада були епілогом шляху довжиною в рік. Всі ці курси, проєкти, фріланс — задля мети, що я визначив ще в січні.
У своїй роботі я завжди намагаюся донести одну річ: у грі немає варіанту програти. Є лише результати ваших рішень. Якщо гравці не змогли перемогти великого страшного боса — це не кінець гри. Вас перемогли, так, і тепер ви лежите десь у печері без спорядження. Тож зараз ви маєте придумати, що робити далі — гра триває.
Це дуже важливий момент: у настільних рольових іграх немає виграшу чи поразки в класичному розумінні. Я завжди заохочую гравців приймати наслідки своїх рішень. На геймдев я переношу цей концепт таким чином, щоб гравці могли впливати на великі шматки гри. Я розумію, що це дуже складно ресурсно, але якщо знайти баланс між можливостями розробки й свободою гравця — це реально.
— Від 2022 ви служите у лавах Держприкордонслужби. Можливо, ви могли б поділитись вашим досвідом у війську?
У нинішніх умовах я намагаюся максимально коротко сформулювати для себе головне: ці обставини жодним чином не мають змінити мене як людину. Навіть у складних умовах ми маємо залишатися тими, ким миє.
Як казав Лесь Курбас: «Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу». Тобто навіть у таких умовах ми маємо намагатися працювати, бути тими самими людьми, якими ми були «до».
Звичайно, рівень моєї ефективності сильно впав. Коли я на службі, порівняно з цивільним життям, я працюю значно менше. Буває таке, що я відкриваю документ, пишу п’ять слів і закриваю його — просто тому, що немає часу. Та я знаю, що маю відкрити той бісів док і хоч щось та написати.
У цих умовах дуже легко піддатись втомі. До прикладу, я служив за розкладом 24 години, маючи 4 години на сон. Так, після того я маю вихідний і можу прийти додому, та перші думки — душ та сон, згодом — посидіти за компʼютером чи провести час із дружиною. І в цей момент у тебе взагалі немає бажання працювати. Але так не може тривати постійно. Ти все одно сідаєш і працюєш, бо якщо людині справді хочеться розвиватися, вона знайде можливість у будь-яких умовах. Питання не в натхненні, а в дисципліні.
Є хороша порада: якщо хочеш досягати чогось у житті — почни із заправляння ліжка щоранку. Це проста задача, яка тобі не подобається, але коли після важкого дня ти повертаєшся додому і бачиш порядок — тобі приємно. Це питання дисципліни. Попри те що не хочеться та немає сил, ти або сідаєш і щось робиш, хоча б п’ять хвилин, або просто випадаєш із реальності й стаєш неконкурентноспроможним.
Водночас важливо не впасти в культ оверворку. Коли ти не залишаєш часу на сон, сім’ю, відпочинок через роботу — це погано. Армія і так створює постійний стрес, організм виснажується, а цього теж не можна ігнорувати.
— Які цілі та плани ставите перед собою на 2026 рік?
Говорячи про плани на 2026 рік, мушу зізнатися: цього року новорічні резолюції ми ще не написали — в новорічну ніч я був на службі. Але для мене важливим орієнтиром є конкретна фінансова ціль. Гроші для мене — це еквівалент вдячності. Якщо вони чесно зароблені, це означає, що твоя робота комусь потрібна й важлива.
Зараз у мене є контракт з ігровою інді студією, також маю замовлення на фрілансі — розробка настільної гри. Я хочу максимально урізноманітнити свій досвід, глибше зануритися в геймдев і зрозуміти реальну взаємодію з левел-дизайнерами, UI/UX-дизайнерами, художниками. Не на папері, а на практиці. Усе це я роблю паралельно зі службою, фактично з телефона. Увесь мій робочий інструмент — маленький екран мого Samsung.
Ми маємо залишатися собою і не перекладати відповідальність за власну лінь чи втрату мотивації на війну. Війна дуже багато чого змінила, але якщо в тебе є телефон і доступ до інтернету — ти все ще можеш розвиватися.
Я розумію, що зараз працюю десь на 30% своєї можливої ефективності. Але 0% — не варіант. Вийти після війни абсолютно неготовим до цивільного життя — лякає. Краще поступово підвищувати ці 30% до 100%.
Я знаю багато людей в армії, які, попри все, знаходять хвилини, навіть не години, аби щось робити, вчитися, розвиватися. Потроху, крок за кроком із цього формується результат.
Є обставини, які ми не можемо змінити. Але якщо причина нашої неефективності у нас самих — це вже зона контролю. А коли ти приймаєш це, руки насправді розв’язуються.
Немає коментарів
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів