У прикордонні релевантності. Огляд Borderlands 4

12 вересня вийшла нова частина в уже культовій серії рольових шутерів Borderlands 4. Це пряме продовження Borderlands 3 і перша гра в основній серії за шість років. Попри всі регалії та пов’язаний з ними кредит довіри, гра вже встигла отримати порцію нищівної критики за технічний стан.

Ми ж розбираємося, чи проходить формула Borderlands 4 перевірку часом та чи здатна після стількох років перерви зацікавити не лише зрілих фанатів, але й нову аудиторію.

Раніше франшиза Borderlands мені була знайома лише як культурне явище — це була гра, яка популяризувала «лутер-шутери», чим вплинула на значну кількість сучасних проєктів (від Destiny до Fortnite). Це, а ще впізнаваний cel-shaded візуал та лиха естетика пустельного фронтіру з численними відсиланнями до американського Дикого Заходу — то й усе, що мені було відомо про серію. Не знав я навіть, чи є у гри синглова кампанія.

Та з іншого боку, шість років це термін, за який виростає ціле нове покоління геймерів (і часто — відходить старе), і якою б відомою не була ваша ігрова серія, якщо вона оновлюється з такими паузами, вам неминуче доведеться працювати більше, аби залучити молодь і повернути тих, хто про неї вже давно встиг забути.

Очікування і реальність

За ці шість років в індустрії змінилося багато, і зробити релевантний проєкт із Borderlands, коли ринок наповнений добрим десятком його ж послідовників, як ніколи складно. І скажу відверто — на їхньому тлі Borderlands 4 сьогодні виглядає майже архаїчно: її арени залишаються статичними, ящики відкриваються один за одним, і не містять нічого, що б змусило серце калатати від радості. Навіть «мультяшний» візуальний стиль, який свого часу вирізняв серію проміж здебільшого реалістичних конкурентів, тепер є мейнстрімним.

За сюжетом, події, що відбулися у Borderlands 3, призводять до викриття Сховища на планеті Кайрос, куди й потрапляють наші Мисливці цього разу. Планетою керує диктатор Хранитель часу, а обраний вами Мисливець очолить супротив йому, бо це ледь не єдиний спосіб таки дістатися Сховища.

На вибір доступно чотири персонажа-класи, і в кожного з них є ще «підкласи», в залежності від того, яку основну бойову навичку ви для нього оберете.

• екзосолдат Рафа — швидкий і меткий боєць з мексиканським акцентом, може бігати з пушками, які «ростуть» з його тіла або ж стати таким собі шінобі з гострими лезами
• сирена Векс — ефектна магічка з можливістю або керувати викликаними юнітами на відстані, або ж самою ставати «інкарнацією» власних можливостей
• гравітар Гарлов — досить прямолінійна бійчиня, яка, втім, додає фану за допомогою заморозки та радіації, а також можливості зв’язувати ворогів у ланцюжок, по якому шкода передається на всіх
• лицар (forgeknight) Амон — брутальний воїн, що може виступати як танком зі своїми щитами, так і завдавати шкоди за допомоги морозних або вогняних метальних сокир

Всі скіли по-своєму цікаві та урізноманітнюють геймплей, але все ж основою боїв буде старий-добрий ґанфайт — і це перше, що в мене викликало не зовсім приємне здивування.

У Borderlands 4 кожен крок здається затриманим, кожен поворот камери відгукується запізно, і від цього в голові виникає відчуття, ніби хтось легенько тримає тебе за рюкзак. У світі, де сучасні шутери давно привчили до швидкості, Borderlands 4 відчувається, мов касета, що програється на плеєрі з сілими батарейками: звук ніби є, але не грає, а повільно жується.

Перестрілки також здаються затягнутими самі по собі — не раз я ловив себе на думці «та коли ж це все скінчиться нарешті», щойно нова хвиля ворогів спавнилася з порталів на 7-8-й хвилині чергової битви. Додайте до цього фактично відсутнє (хоча формально заявлене) автонацілювання на консолях і регулярні глітчі та баги, і ось вам рецепт роздратування замість задоволення.

Велика пустка

Вперше для серії дія гри відбувається у повністю відкритому і практично безшовному відкритому світі. Крім того, Кайрос — планета з різними біомами. Гра починається у зеленому та квітучому регіоні Fadefields, потім пропонує дослідити засніжені вершини, і врешті повертає в типову для серії атмоферу пустки. Між цими біомами нема дозавантажень, однак із різноманіттям сучасних відкритих світів Borderlands 4 посперечатися не може аж ніяк.

Замість цікавих закутків і печер — зяючі чорні діри, з яких вилізає місцева агресивна фауна, і в які неможливо потрапити самому, аби їх дослідити. Замість цікавого дизайну ворожих баз — рандомні однотипні будівлі, які також практично недоступні для досліджень чи використання в бою, адже всі вороги і так як на долоні на відкритій місцевості.

Стратегічно сховатися і перебігати між укриттями вам не дасть сам дизайн битв — вороги просто завжди знайдуть спосіб викурити вас за лічені секунди. Нема жодного, бодай декоративного руйнування оточення, тож під час поїздок на мотоциклі врізаєшся навіть у найменші перешкоди. І навіть екрани завантажень зникли не повністю: до важливих сюжетних локацій вам все одно зачасту доведеться потрапляти через них.

Безшовний (майже) відкритий світ — це однозначно краще для шутера з такою концепцією, як Borderlands, тож у мінуси грі це точно не запишеш. Разом з тим, виконаний у форматі «необхідний мінімум», виглядає він анахронічно на тлі сучасних ігор.

Сміттєзвалище

Рятувати ситуацію міг би ключовий елемент концепції Borderlands — лут. По всій мапі щедро розкидані ящики, холодильники, магнітоли і навіть унітази, які можна відкрити, і з них посиплеться... нічого. Ну, точніше, переважно нічого корисного. Здебільшого, патрони, яких і так надлишок, та зброя, гірша, ніж у тебе вже є.

Для лутер-шутера це нормально, тим більше, що і зброя тут процедурно згенерована, але шанси явно налаштовані не зовсім адекватно — дійшло до того, що я бігав третину кампанії (а це добрий десяток годин) з тими самими пушками, бо мені просто не випадало нічого кращого. Ситуація нагадує Diablo IV у перших сезонах, коли через занадто жорсткі шанси випадіння хорошого луту гравці масово покидали проєкт.

Кооператив без кооперативу

Та, як не дивно, ситуацію значно покращує атмосфера світу (не в останню чергу завдяки музиці) та сюжет. За структурою він нагадує формулу Far Cry: кілька місій для зав’язки, знайомство з головним лиходієм, а потім — ліквідація його найвірніших соратників, які керують кожен своїм регіоном, щоб дістатися до нього самого.

Несподіваних плот-твістів та глибокої філософії очікувати, авжеж, не варто, але харизматичних персонажів і фірмового цинічного гумору виявляється достатньо, аби тримати вашу увагу всю тривалість кампанії. А вона досить велика — розраховуйте годин на 30, і навіть у цьому мені знайшлося, на що пожалітися.

Кампанію можна пройти у кооперативі як з друзями, так і з незнайомцями. Та за весь період проходження кампанії мені так і не вдалося пограти хоч з кимось: матчмейкинг просто не підкидав мені нікого незалежно від налаштувань (які були повністю відкриті для всіх) і місії, на який я у той чи інший момент знаходився. Один раз мені вдалося потрапити до сесії іншого гравця, та щойно він вийшов — мене теж викинуло з гри.

Знову? Знову

Головний же фан у грі починається лише з режиму The Ultimate Vault Hunter, який відкривається тільки після проходження кампанії — тобто через ті самі 30 годин, і для цієї рецензії мені навіть не вдалося в нього пограти — банально не встиг. Загалом, це не той досвід, який хочеться мати у 2025 році від кооперативного шутера.

Особливо, коли ці години проводиш ще й не так комфортно, як хотілося б через проблеми з оптимізацією. Здавалося б, скільки вже студій обпалилося на неготовому стані ігор на релізі — уж Gearbox зі своїм досвідом могли розуміти, що це не ок.

Та у режимі продуктивності після 20-30 хвилин активної гри показник кадрів на секунду, який мав би триматися на рівні 60 FPS, починає поступово просідати до 30. Проблема вирішується лише перезапуском гри, і ще на пів години.

Режим якості підтягує роздільну здатність, але якимось дивом робить загальну «картинку» навіть гіршою, не кажучи вже про те, що грати в шутер у 30 FPS сьогодні вже якось не дуже прийнятно. Не кажучи вже про численні баги, артефакти й глітчі по ходу гри.

Цілий тиждень я чекав хоч якогось оновлення, але розробники, вочевидь, обрали іншу тактику відповіді на критику.

Це ж було вже

Більшість негативних вражень стосується перших годин гри, і з подальшим проходженням до багатьох елементів геймплею, які тебе дратували, ти поступово звикаєш. Ситуація не стає кращою — просто сама ідея, а також світ та атмосфера настільки захоплюють, що пробачити можна багато.

Проте після годин, проведених у грі, в якийсь момент, здивований і збентежений, я пішов і купив трилогію Borderlands на Switch, щоб усе-таки познайомитися з першими іграми.

Там я знайшов саме те, що шукав. Дійсно виявилося, що Borderlands 4 мало чим відрізняється навіть від найпершої частини, що вийшла у 2009 році, крім як великим і яскравим відкритим світом. А враховуючи усі технічні проблеми та стилізацію графіки, то оригінальна Borderlands навіть виглядає де в чому краще за найсвіжішу гру в серії.

Тут мені стали зрозумілими високі оцінки західних колег та гравців, і загальна теплота, з якою зустріли нову частину (якщо не рахувати технічні проблеми). Авжеж, на тлі сучасних баттлроялів, екстракшн-шутерів і Call of Duty зі стилістичною єдністю, що пішла по рожевому єдинорогу, публіці хочеться чогось цілісного та затишного, як в старі-добрі.

Та Borderlands 4 — це не стільки повернення легенди, скільки демонстрація того, як легко втратити темп. Світ за останні шість років змінився, а Borderlands залишилась у власному минулому, і більше того — повертає його не завжди якісно. Атмосфера і гумор ще тримають увагу, але цього вже замало, аби грати на рівних із конкурентами.

У 2025-му четверта частина здається анахронізмом: грою, яка вперто намагається бути собою, ігноруючи те, що індустрія давно пішла вперед. Для фанатів це теплий, хоч і недосконалий камбек. Для новачків — радше музейний експонат, і навіть в рамках цієї експозиції є стенди цікавіші.

6/10

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини