Як я придбала будиночок на літо за $3200 — історія геймдев-художниці

Концепт-художниця та менторка Хелен Ільницька працює з візуальними світами, мініатюрними ландшафтами й просторами, які хочеться розглядати зблизька. А трохи більше року тому вона знайшла такий простір не лише в роботі, а й у реальному житті — купила невеликий будинок на краю села в Уманському районі.

У цьому інтерв’ю художниця розповідає, як шукала будинок з обмеженим бюджетом, чому обрала сонячне подвір’я біля траси, як звикала до темряви й тиші, вчилася працювати руками і чому дача стала для неї простором відновлення, а не нескінченним ремонтом.

— Хелен, привіт! Чим було зумовлено бажання мати будиночок на природі?

Привіт, Анно! Загалом причин придбати таке місце в мене було багато. Одна з головних — це, мабуть, моє дитинство. Я родом із Харкова, і в нас була (і є!) дача під Харковом. Власне, значна частина мого дитинства в теплу пору року минала саме там. Ми їздили туди з сім’єю на вихідні й часто залишалися з сестрою, бабусею та дідусем надовше. Для мене це був такий осередок літа: дачний кооператив, маленький будиночок, природа, річка поруч, відчуття безтурботності.

Коли ми з чоловіком переїхали до Києва, я дуже сумувала за цим місцем. Бо поїхати в Харків — це ще більш-менш можливо, а от приїхати в Харків і далі на дачу — це вже завжди було завданням із зірочкою. А після початку повномасштабної війни дістатися туди стало ще складніше й небезпечніше.

Усі ці роки ми винаймаємо квартиру в Києві, а мені хотілося мати щось своє, і ще більше хотілося жити десь за містом. Але у нас є донька, а це означає возити її до школи в місто, тож, щоб зекономити час і сили, лишаємось на місці.

Паралельно з цим я постійно думала про те, що хочу частіше вивозити дитину з міста на природу, щоб вона мала можливість побігати, погратися так, як у місті не завжди можливо. А ще це якийсь інший формат дитинства — не тільки міський, зі школою, гуртками й розкладом, а й більш вільний, природний.

В якийсь момент я зрозуміла, що не хочу більше чекати ідеальної миті. Не обов’язково одразу обирати між квартирою та будинком чи вирішувати щось глобально на все життя — можна просто зробити те, що потрібно мені саме зараз.

Пам’ятаю, як після подкасту зі Стасом Луніним я навіть жартувала про це в Instagram: «Хто ще купив будинок після прослуховування подкасту?». І якось за ранковою кавою з подругою ми обговорювали купівлю будиночків — наскільки це можливо, наскільки це взагалі реалістично. Ця розмова мене так надихнула, що, повернувшись додому, я одразу почала переглядати всі оголошення, які знайшла в мережі, телефонувати і того ж дня поїхала дивитися перший будинок. Він виявився непридатним, але саме з цього й почалися мої пошуки.

— Як ти підійшла до пошуку і що для тебе було пріоритетом?

Я досить імпульсивна людина. Якщо щось вирішую, особливо коли мені чогось дуже хочеться цієї миті, то найчастіше одразу ж і роблю. Мені важко відмовляти собі в якихось сильно емоційно забарвлених бажаннях, тому з будиночком вийшло приблизно так само.

У мене був дуже маленький бюджет — три тисячі доларів. Але оскільки це не мало замінити нам житло, а скоріше стати додатковим джерелом радості, відпочинку й пригод, для мене це навіть перетворилося на певне змагання: чи можливо взагалі знайти щось придатне і «своє» за такі гроші.

Ще був важливий особистий момент. Це були гроші, отримані від продажу дідусевої машини. Дідусь дуже любив це авто, але воно було вже старе, з віком його стан погіршувався, і зберігати пам’ять у такому вигляді було не найкращою ідеєю.

«Тому додатковим поштовхом для мене стало бажання перетворити ці гроші на щось інше — на місце, на простір, на нову пам’ять»

Мабуть, просто зорі зійшлися. Я почала шукати десь на початку квітня минулого року, а вже на початку травня підписала договір купівлі-продажу. Тобто пошук був досить коротким. Фізично я подивилася всього три будинки.

Мені чомусь хотілося знайти будинок саме в Черкаській області. Київська область була занадто дорогою, і ті варіанти, які я могла там знайти, просто не вписувалися в мій бюджет. А Черкащина здавалася мені найближчим реалістичним варіантом. Мені хотілося трохи західніше — з міркувань безпеки. Плюс мені подобається цей регіон: там дуже гарні люди і загалом тепліше.

Перший будинок, який я подивилася, був у поганому стані. Далі я просто переглядала OLX, DIM.RIA та інші сайти з нерухомістю. Дзвонила, запитувала, уточнювала. І тут я дуже приємно здивувалася: більшість людей досить прямо казали про проблеми будівель. Мені не довелося їздити й дивитися все підряд, бо на мої запитання про те, в якому стані будинок і дах та чи є якісь серйозні проблеми, люди відповідали чесно. Це дуже зекономило мені бензин, сили й час.

Одним із пріоритетів для мене була локація — щоб це було не занадто далеко. А ще багато в чому орієнтувалася на свій попередній досвід із харківською дачею. Умовно до двох годин дороги для мене було нормально. Тим паче мені подобається бути за кермом, я навіть відпочиваю в процесі поїздок туди й назад.

Комунікації для мене не були критично важливими, оскільки я сприймаю цей простір як літній будиночок. І знову ж таки, якщо згадати мою попередню дачу, там не було ані газу, ані води — тільки світло. Електрика, мабуть, була єдиною обов’язковою вимогою, але вона в принципі є майже всюди.

Я добре розуміла, що через обмежений бюджет матиму й певні обмеження в тому, що можу отримати. Зрозуміло, що будинок у лісі, з річкою поруч і в гарному стані коштував би набагато дорожче. Або він вписувався б у мій бюджет, але тоді, найімовірніше, туди вела б якась незрозуміла дорога, якою неможливо нормально їздити. Тому стан дороги для мене теж був важливим пріоритетом.

Щодо стану самого будинку, я дивилася на базові речі: щоб не тік дах, щоб будівля була цілою, сухою, без незрозумілої плісняви й без якихось епічних ремонтів, які неможливо потягнути.

«Мені потрібен був звичайний, чистий, сухий, цілий сільський будиночок у жилому стані»

Земля для мене тоді не мала великого значення, бо я шукала саме дачу. Але тут був нюанс: я загалом міська людина, все життя прожила в Харкові, мої бабусі й дідусі теж жили в Харкові, а наша дача була в дачному кооперативі. Сільських будинків я, якщо чесно, майже не бачила — не те що жила в них. Тому мені було трохи складно обирати, бо будинки в селі зазвичай побудовані зовсім по-іншому: під господарство, під тварин, під город, під інший тип життя. А я все одно шукала варіант, який буде для мене схожий саме на дачу.

— А що змушувало тебе відмовлятись від інших пропозицій?

Основні «червоні прапорці» були пов’язані з відсутністю сонця й із загальним станом простору. Я не хотіла темне, сильно засаджене подвір’я. Шукала, щоб був газон, щоб росла трава. Я навіть не думала, наскільки це для мене важливо, поки не побачила кілька обійсть, де замість трави була просто сильно витоптана земля. А мені хотілося виходити з дому саме на зелену травичку.

Другий великий редфлег — це дах. Я не була готова і досі не готова його перекривати. Бо для мене це мало бути не місце для нескінченного зливу грошей, а простір для відновлення сил. Звісно, далі буде видно, але на старті я точно не хотіла заходити в історію з великим капітальним ремонтом.

Сад був великим плюсом. Там ростуть черешня, вишні, яблуні, алича. Торік ми зібрали аж сім відер черешні! Окрім цього, зібрали близько 30 кілограмів винограду. Ми не знали, що з ним робити, тому вирішили зробити вино. Я ніколи в житті цим не займалася, і це виявилося неабиякою розвагою. У результаті вийшло 12 пляшок, більшість з яких ми потім роздали друзям. Я ще й етикетку створила — з власною сімейною назвою. Вино вийшло добрим, і всі тепер чекають на другу партію, але цей рік дуже холодний, тому, можливо, вже наступного.

В інших варіантах мене відштовхували якісь серйозні поломки, руйнації, проблеми зі стінами, дахом чи парканом. А ще для мене було важливо, щоб будинок був відділений від вулиці, щоб була хоча б базова приватність і відчуття захищеності.

Був один будинок, куди вела дуже погана дорога. Ми приїхали й побачили, що він стоїть буквально на схилі — навіть не просто на схилі, а над урвищем, і туди вже почала з’їжджати літня кухня. Сам будинок був дуже красивий, але відновити таке майже неможливо або принаймні дуже дорого. І це був єдиний випадок, коли власниця фактично не сказала мені правду. Коли я телефонувала й питала, чи все в порядку і чи є якісь нюанси, про цей нюанс вона змовчала.

Тобто, думаю, якщо людина прочитає цю історію від самого початку, вона зрозуміє: моїм головним обмеженням був бюджет. Я не була готова сильно його збільшувати, бо все одно треба було залишити частину грошей на відновлення, сад, базові роботи й подальші вкладення. Попереду ще багато роботи, але для мене було важливо, щоб він уже на старті давав не тільки проблеми, а й радість.

— Які речі, особливості ділянки чи самої будівлі тебе переконали, що це «той самий» будинок?

Насправді це був другий будинок, який я подивилася. Він сподобався мені одразу, ще з фотографій. Я вже тоді була в захваті, тому їхала дивитися його вже з думкою, що це, скоріш за все, мій будинок.

Мама допомагала мені в пошуках і радила подивитися хоча б ще один варіант. Тому я чесно поїхала й подивилася ще один будинок. У чомусь він був у кращому стані, у чомусь — у гіршому. Він був у центрі села, трохи ближче до Києва, але він не був моєю дачею. Я не відчувала там цього «моє». А в тому будинку — відчувала. Зайшла і навіть, мабуть, ще з подвір’я знала, що це він.

Мені здається, перше, що мене зачепило, — це подвір’я. Воно дуже сонячне! Майже у всіх сільських будинках, які я дивилася або повз які проїжджала, подвір’я були якимись закритими: виходили на тіньовий бік, були сильно засаджені деревами або просто здавалися темними. А цей будинок неймовірно сонячний. Сонце буквально перетинає подвір’я зліва направо, якщо стояти спиною до входу.

Там немає великих дерев, які б усе затуляли, хіба що прекрасна калина навпроти подвір’я. Було багато квітів — і зараз їх не менше. Є розкішні троянди, які залишилися мені від попередніх господарів.

На той момент я, мабуть, не думала про це настільки раціонально. Мені просто сподобався двір, його сонячність, це відчуття простору. Насправді не все можна пояснити словами. Я буквально стояла перед будівлею і відчувала, що це мій дім. Не знаю, як передати це інакше. Можливо, він чимось нагадав мені мою попередню дачу. У нас у всіх є якісь спогади з дитинства, і якщо вони приємні, то, мабуть, хочеться їх якимось чином відтворити.

Коли я походила територією, мені дуже сподобався сад. І загалом — простота подвір’я. Воно було влаштоване трохи інакше, не зовсім класично «по-сільському». Було видно, що люди, які жили там до мене, вже якийсь час не вели активного господарства, і простір поступово перетворився на квітник і сад. А це, в принципі, було саме те, що я шукала.

Є один мінус, який для когось міг би бути вагомим: будинок розташований недалеко від траси. Не буквально біля неї, але трасу Київ — Одеса чутно. І, звісно, якщо дивитися класично, це ніби погано, бо ми ж шукаємо тиші. Але вже після першої ночівлі я зрозуміла, що абсолютна тиша — це насправді не та тиша, якої я прагну. Я ніколи не була в такій повній тиші, і вона мене навіть трохи лякає. Як людина міста, я звикла до фонового шуму. Тому просто нижчий рівень фонового шуму для мене — це вже достатньо тихо. =)

У селі, звісно, люди частіше говорять про трасу як про недолік, але з часом я майже перестала на це зважати. А влітку, коли все заростає зеленню, дерева додатково захищають будинок, і шум стає менш помітним. Але, думаю, саме таке розташування відчутно знизило ціну.

Ще один важливий момент: оскільки будинок розташований недалеко від траси, він фактично стоїть на краю села, і для мене це було плюсом. У мене небагато сусідів, а навпроти взагалі немає будинків.

Попередні варіанти, які я дивилася, часто були в центрі. І я зрозуміла, що насправді не хочу жити в центрі села. Не тому, що я не люблю людей або не хочу ні з ким спілкуватися. Я люблю бути серед людей, але мені дуже потрібні періоди, коли я можу побути сама, наодинці з собою або з дитиною, яка займається своїми справами, поки я відпочиваю. І саме це розташування на краю села дало мені відчуття, що це не просто будинок, а місце для відновлення. Зараз я дуже люблю своїх сусідів і дружу з ними.

Першу ночівлю я теж дуже добре пам’ятаю. Це було вже тоді, коли я трохи привела будиночок до ладу, і ми вперше залишилися там на ніч. Це було дуже незвично — трохи не так, як я собі уявляла. У мене, як завжди, були досить ідеалістичні очікування. Я згадувала свою стару дачу, дитячі відчуття, літо, безтурботність. А тут раптом зрозуміла, що тепер я доросла людина і відповідаю за це місце, за себе, за дитину, за все, що відбувається навколо. І мені, якщо чесно, стало трошки страшно.

Навіть попри те, що траса недалеко, вночі машини майже не їздять. І ця тиша виявилася зовсім іншою. Абсолютна тиша справді може лякати. А ще більше мене здивувала темрява. Коли ввечері стемніло, я вийшла на вулицю і зрозуміла, що там дійсно темно. Мабуть, такої темряви я ніколи раніше не бачила.

Згодом я до цього звикла і просто почала трохи інакше планувати свій час там. А в майбутньому хочу зробити краще освітлення на вулиці, щоб увечері було не так страшно виходити. Але, попри ці перші страхи, у самому будинку мені було дуже затишно. Я справді відчувала, що я вдома. До того ж я не ночувала там сама — завжди була з донькою, а часто ми взагалі їздимо з друзями, і тоді всі ці страхи дуже швидко відходять на задній план.

— У скільки обійшлася купівля? Можливо на чомусь вдалося суттєво заощадити, а на чомусь, навпаки, вирішила не економити?

Сама купівля зовсім трохи перевищила ту суму, яку я спочатку закладала. У результаті будинок обійшовся в 3200 доларів за курсом на той момент. Окремого бюджету на відновлення ми не закладали. Якщо чесно, ми взагалі не прораховували якийсь чіткий кошторис. Звісно, потім з’явилася купа витрат: інструменти, якісь базові речі для облаштування будиночка, матеріали, дрібниці для саду й побуту. Але найбільше це було не стільки про гроші, скільки про час, прибирання і фізичну працю.

«Моя подруга жартує, що я купила собі тренажерну залу. І десь так воно і є»

Але після постійного сидіння за комп’ютером мені насправді приємно іноді попрацювати фізично. Особливо тішить, що ти одразу бачиш результат: щось прибрала, підрізала, винесла, посадила, розчистила — і простір буквально змінюється на очах.

Найбільше я, мабуть, зекономила на тому, що одразу знайшла будинок у доброму стані. Тобто там ніде нічого не тече, стіни цілі, будівля цілком придатна для використання. Попередні власники навіть нещодавно зробили ремонт в одній кімнаті, тому всередині все виглядає досить сучасно й охайно.

Будинок не дуже старий — він побудований у 80-х роках, тому мені не потрібно було одразу заходити в якісь великі капітальні роботи, перекривати дах чи рятувати стіни.

Важко сказати, що я прямо свідомо на чомусь заощаджувала, а на чомусь принципово ні. Я швидше просто купую те, що мені справді необхідно наразі, і не беру того, що поки може зачекати. Намагаюся облаштовувати все поступово — так, щоб там уже можна було відпочивати, а не перетворювати дачу на нескінченний ремонтний проєкт.

— Чи одразу було зрозуміло, скільки роботи попереду? Чи було необхідно проводити комунікації, інтернет чи робити капітальний ремонт?

Я не дуже розуміла, скільки роботи насправді буде попереду, бо, як я вже казала, не мала досвіду з будинками в селі. Це взагалі моя перша власна нерухомість. До цього свої гроші я зазвичай вкладала в навчання дитини, тому це стало для мене абсолютно новим досвідом.

Інтернет уже проведено, і він дуже хороший — можна спокійно працювати. Територія ще в процесі прибирання й облаштування, але сам будиночок вже виглядає дуже добре. Я розвісила там свої картини-стадіки, які малювала під час навчання, і це одразу зробило простір більш моїм. Це зайняло певний час, але зараз можна сказати, що приблизно третина простору вже має достатньо непоганий вигляд.

На цей рік я запланувала зайнятися другою третиною — літньою кухнею. Я вже почала потроху її чистити й прибирати. Також хочу впорядкувати територію біля неї й зробити там повноцінну терасу для відпочинку, щоб було місце, де можна сидіти, пити каву, їсти й проводити час надворі.

Єдине, що мені не дуже подобається, — це старі хліви для тварин. Вони дійсно в поганому стані всередині. Ззовні виглядають просто як невеликі господарські будівлі, але всередину мені заходити взагалі не хочеться — вони мене лякають. Усередині падає глиняна стеля, лежать залишки старого господарства, відчувається специфічний запах і сліди того, що там колись утримували худобу, — тому поки не хочу навіть відкривати ті двері. Коли я почала розбиратися й питати, скільки може коштувати їхнє знесення, мені озвучили страшні суми, які зараз мені геть не підходять.

У результаті я вирішила просто змінити свій погляд на них. Умовно, тепер це просто стіна на краю моєї ділянки. Нехай собі стоїть. А я краще дозволю винограду повністю обплести її, і з мого боку це буде красива зелена стіна, а не страшні господарські будівлі.

Загалом прибирання території займає дуже багато часу, бо рослини ростуть постійно: щось підрізати, виривати бур’яни, прибирати те, що хаотично розростається. Це такий процес, який ніколи не закінчується повністю. З якихось практичних моментів — траву я досі так і не навчилася косити. Мені її викошує сусід, і я йому за це дуже вдячна. Я поки навіть не дуже розумію, як до цього процесу підступитися, як би дивно це не звучало.

Зате я купила собі дриль і власноруч прикрутила кілька замків, і дуже цим пишаюся! У мене поки небагато досвіду, бо фактично це тільки моє друге літо з будинком, але я потроху вчуся. Загалом у мене немає такого, що я зовсім не вмію нічого робити руками. Мене вчив дідусь, тому я можу працювати з простими інструментами. Потроху обрізаю дерева, вириваю бур’яни, щось саджу. На початку цього року ми посадили грушу. Для мене це, мабуть, окрема подія. Вона ще зовсім маленька, але я дуже розраховую, що колись виросте у велике дерево.

Попереду ще багато практики. Мені треба буде навчитися працювати з бетоном, бо є кілька місць, які потрібно зацементувати. Але в цьому теж є свій цікавий момент: ти поступово перестаєш боятися речей, які раніше здавалися «не твоїми».

«Узимку дерева погризли зайці. Я взагалі не знала, що таке буває, і для мене це стало дещо шокуючим відкриттям»

Але завдяки цьому будинку я постійно дізнаюся багато нового — іноді дивного, іноді складного, але все одно неймовірно цікавого. Дерева я вже полікувала, сподіваюся, що з ними все буде добре. Наступного року буду уважнішою й краще підготуюся: захищу стовбури, щоб зайці їх не поїли.

Ще в мене досить велика ділянка — загалом 35 соток. Із них 20 соток я здаю в оренду місцевій компанії, яка займається засіванням полів. Це зовсім невеликі гроші, але для мене це більше про те, щоб земля перебувала в належному стані, бо сама я, звісно, не буду її обробляти. Зате біля хати й прямо на моїй території тепер є прекрасне поле — цього року воно пшеничне.

— Чи можна дістатись дачі на звичайній машині, чи потрібен позашляховик, і загалом — чи далеко вона від «цивілізації»?

Так, до дачі можна дістатися звичайною машиною. У мене не позашляховик, авто з досить низькою посадкою, тому я одразу звертала увагу на цей момент. Село знаходиться приблизно за 200 кілометрів від Києва. Фактично це Уманський район — до самої Умані близько 15 хвилин. Мені завжди подобалося місто, і тепер дуже тішить, що за бажання я можу просто поїхати туди з дачі в будь-який момент.

Читати іншу історію:

Для мене це гарне поєднання: я не відчуваю себе повністю відірваною від цивілізації, але при цьому це все одно дача, село, природа. Щоб доїхати, не треба пробиратися страшними дорогами: це буквально з’їзд із траси, потім трохи проїхати селом — і я на місці. Дорога, яка веде до нього, закінчується глухим кутом. Тобто виїзду на автобан там немає, і біля моєї хати майже ніхто ніколи не їздить, не ходять чужі люди, хіба що пара сусідів.

Сусіди в мене дуже добрі, прекрасні люди. Інколи я привожу їм якісь смаколики, а вони постійно пригощають мене свіжими овочами, фруктами, зеленню — потроху всього. Бо я, відверто кажучи, город не саджала — займаюся переважно садом, квітами й поки що налаштовую побут, адже це лише другий рік.

Село невеличке, але дуже приємне. У ньому є два магазини, тож базові речі можна купити на місці. Поруч є ще одне село, зовсім близько, там є озеро, де можна купатися, і більше крамниць. А загалом, якщо потрібно щось серйозніше, до Умані 15 хвилин — там можна купити майже все, навіть «Епіцентр» є.

З комунікацій у мене є світло й колодязь біля дому. Але це класичний колодязь, де воду треба набирати відрами, тож я їжджу в центр села й набираю баклажки води з колонки. Поки мені цього вистачає, оскільки зазвичай ми приїжджаємо на 2–3 дні. А з інтернетом мені взагалі надзвичайно пощастило: потрапила на якусь акцію, і мені безкоштовно провели оптоволокно. Тому звідти можна цілком спокійно й комфортно працювати.

— Чи вплинула (можливо, в певних моментах навіть допомогла) твоя професія концепт-художниці на облаштування дачі?

Мабуть, зсередини це складно оцінити, бо я не можу подивитися на себе збоку й чітко побачити, як саме моя професія на це впливає. Але якщо трохи пофантазувати, то, мабуть, так. Мені хочеться зробити свою дачу трохи схожою на простір із моїх концептів. Трошки більш казковою — щоб фізично перебувати всередині цього настрою.

Єдина проблема в тому, що все це потребує грошей, іноді доволі значних вкладень. Але я намагаюся не поспішати. Я не бачу в цьому цілі — зробити щось завершене якомога швидше. Для мене це більше процес розвитку цього місця, спокійне занурення в його облаштування. Тобто це не той випадок, коли в тебе є дедлайн, коли ти комусь щось винна, коли ти робиш це напоказ або для когось іншого. Це справді дуже медитативна робота, така діяльність, у яку я занурююся саме як у процес — без гонитви за ідеалом чи за якимось швидким результатом.

Минулого року я була переважно зайнята розчищенням та викиданням сміття, якого, як виявилося, там було дуже багато. Тому тільки цього року я почала думати вже про якесь декорування, бо дуже важко прикрашати простір, який ще буквально завалений сміттям. Цього літа я планую підійти до справи вже більш осмислено — я вже зробила заміри місцевості й хочу створити собі макет у 3D, щоб спланувати, яким мені хотілося б бачити це місце. Можливо, десь трохи ідеалістично, але все ж достатньо реалістично, щоб це можна було поступово втілити в життя.

До мене там жив чоловік, якого сусіди називали Чудаком. Я бачила старі фотографії, які залишилися в будинку, і мені здалося, що це була добра людина, та й загалом сім’я, яка там мешкала, видалася мені дуже хорошою.

Мені подобається думати, що в цьому місці є якась трохи дивакувата і творча енергія. Я люблю вірити в казковість і в певну нематеріальність речей — не надто буквально, але мені здається, що коли ти сприймаєш світ трохи менш прямолінійно, він стає цікавішим. Іноді саме таке трохи перебільшене, трохи нереалістичне бачення дає тобі більше сміливості щось робити вже в реальності.

— Ти активно створюєш 3D-скани рослин для власних артів, тож із садом, певно, з’явився цілий репозиторій унікальних асетів!

Звісно, дача впливає на мою роботу й на мою діяльність, але трохи не так, як можна було б очікувати. 3D-скани рослин наразі для мене дещо відійшли на другий план. Зараз мені цікавіше шукати незвичні композиції в мінісвітах.

Ще минулого року я мріяла створити курс, у якому зможу поділитися своїм баченням такого маленького всесвіту — світу очима комахи або просто людини, яка зупинилася й подивилася на звичні речі з іншої перспективи.

Для мене це трошки про візуальне мислення, трошки про незвичний тип скетчингу, де основою є не вигадування з нуля, а пошук базових композицій, форм та історій у світі навколо. Коли ти дивишся не просто на «кущ», «траву» чи «бур’ян», а на крихітний ландшафт, у якому вже є свій масштаб, ритм, силуети, глибина, свої дороги й свої споруди.

Можливо, частково саме діяльність на дачі мене до цього й підштовхнула. Але насправді я любила таке все життя — ще з дитинства, з книжки про «Карика і Валю», де діти стали маленькими й потрапили у світ комах. Це була моя улюблена книга, та й загалом усі фільми чи історії на цю тему я завжди дуже любила.

Мені завжди хотілося подивитися на світ із такої перспективи — потрапити туди, де рослини можуть бути розміром із будинки. А можливо, де самі будинки — це і є рослини. Тому зараз мене дуже надихає рухатися саме в цьому напрямку. Курс уже наполовину написаний. Колись я обов’язково допишу його до кінця з моєю тестовою групою і буду дуже щаслива презентувати його всім.

— Що в найближчих планах на облаштування? Дача для тебе — це місце «цифрового детоксу» чи ти облаштувала там робоче місце і плануєш працювати віддалено звідти?

Звісно, для мене дача — це більше про релакс і цифровий детокс. Але я не завжди можу повністю відокремити себе від світу. У мене є студенти, яким треба відповідати на запитання, якщо вони виникають. Є робота, є завдання, і якщо я хочу поїхати туди не тільки на вихідні, то, звісно, треба мати можливість хоча б трохи працювати.

Тому я намагаюся організувати все якнайпростіше. Я не вожу туди комп’ютер і не облаштовую повноцінне робоче місце. Але в мене там є один монітор, а з собою я беру ноутбук із усіма потрібними робочими файлами.

Якщо це один або два дні, я можу спокійно попрацювати над якимись частинами завдань. Звісно, ноутбук не дуже добре тягне великі сцени в 3D, але якщо правильно організувати роботу й заздалегідь розуміти, що саме я планую робити, то це цілком можливо.

Проте мені не хочеться створювати там повноцінний офіс, бо все ж я їжджу туди відпочивати. Тому це радше легке поєднання приємного з корисним: мати можливість залишатися на зв’язку й закривати необхідні робочі моменти, але не перетворювати дачу на ще одне робоче місце.

Насправді дуже важливо бувати наодинці, особливо для людей, які працюють із дому. Ми з чоловіком постійно вдома з ранку до вечора, і мені справді було потрібне місце, де я можу побути сама. Дача стала для мене саме таким простором. Я стала спокійнішою, бо тепер маю куди втекти, якщо мені треба побути наодинці з собою, подумати, видихнути.

Коли я займаюся фізичною працею, це теж дає мені можливість думати, фокусуватися на собі, на власних відчуттях і думках. Це додало мені не лише фізичних сил, бо я там дійсно багато працюю руками, а й моральних. Мені здається, це допомогло мені запустити деякі свої проєкти цього року, масштабувати те, що я вже робила, і загалом чудово відпочити за літо.

У мене ще зі школи й інституту залишилося відчуття, що літо — це час для відпочинку. Період, коли можна осмислити те, що ти зробив за рік, і підготуватися до того, що створиш наступного. Часто кажуть, що відпочивати треба не лише після важкої праці чи важливої події, а й перед запланованою великою роботою.

Мені здається, що саме тут я побачила, скільки всього можу створити фізично. У місті цей зв’язок легко втрачається. Тут я майже не працюю руками, окрім якогось базового прибирання. А там я почуваюся суперлюдиною сама для себе. Мені здається, це надзвичайно важливо.

Найближчі плани — поступово доробляти простір, який уже почав ставати моїм. Цього року я хочу більше зайнятися літньою кухнею і територією біля неї, зробити там затишну терасу для відпочинку. Хочу продовжувати працювати із садом, квітами, трохи впорядковувати ділянку, але без поспіху.

Мені важливо не перетворити це місце на нескінченний список завдань. Так, роботи дуже багато, але я хочу, щоб дача залишалася місцем, яке дарує сили. Не проєктом, у якому я весь час щось винна, а простором, де можна просто бути: спостерігати, працювати руками, відпочивати, дивитися на поле, пити каву, говорити з сусідами, збирати черешню, лікувати дерева після зайців і поступово будувати свій маленький світ.

Я не купила ідеальний будинок. Я купила місце, яке вже мало характер, але відчувається моїм.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини