Гучне повернення батька Resident Evil та Dead Space. Огляд гри Alone in the Dark

Останніми роками горори з елементами виживання увійшли в період ренесансу. Ремейки та нові частини Resident Evil демонструють прекрасні результати продажів. Осучаснена Dead Space теж вийшла доволі якісною. А торішня Alan Wake 2 взагалі стала визнаним шедевром і навіть отримала максимальний бал від нас.

Тепер в цю когорту доєднався праотець жанру — серія Alone in the Dark. Саме вона заклала основи горорів на виживання, які потім відполірувала та вдосконалила Resident Evil. Однак, на відміну від франшизи Capcom, у першопрохідця справи склалися не дуже добре. Після успішної трилогії з 90-х серію тричі намагалися воскресити. Спроби варіювалися від суперечливих до жахливих.

Саме тому в черговому перезапускові розробники вирішили поєднати фундамент старих ігор з новим каркасом, який сформували мастодонти жанру. Щоправда, були певні побоювання. Alone in the Dark не виглядала як ААА-проєкт, та й студія Pieces Interactive раніше працювала над далеко не провідними релізами. У портфоліо команди можна знайти два доповнення до Titan Quest та невдалу Magicka 2. Проте надії все ж були, тому ми пройшли Alone in the Dark і зараз розповімо, чи варта гра уваги.

Один у темряві психлікарні

Сюжет нової Alone in the Dark перегукується з першою частиною серії 1992 року випуску. У центрі подій знову двоє знайомих героїв — Едвард Карнбі та Емілі Гартвуд. Ролі виконали відомі актори — Девід Гарбор («Дивні дива», «Чорна вдова») та Джоді Комер («Вбиваючи Єву», «Персонаж»). На старті можна обрати одного з протагоністів. Від його особи транслюватиметься оповідь, а інший стане другорядним і з’являтиметься епізодично.

Історія закручується навколо знайомого маєтку Дерсето, проте експозиція відрізняється. Протагоністи діють спільно та переслідують єдину ціль — знайти Джеремі, дядька Емілі. Саме для цього вона найняла Едварда, який працює приватним детективом. Деякі члени родини Гартвудів страждають через маніакально-депресивний розлад. Хвороба проявилася й у дядька, тому він вирішив відправитися в маєток Дерсето — психлікарню, якою завідує лікар Грей.

З цієї екстравагантної клініки Джеремі надіслав листа до Емілі. В ньому дядько розповідає про Темного чоловіка, який переслідує його. А ще — згадує про таємничий культ, до якого входять всі мешканці Дерсето. Героїня вважає, що це все вигадка, проте вирішує перестрахуватися й відвідати Джеремі разом з Карнбі. Як виявилося, не дарма, бо в маєтку відбувається дещо дуже дивно та загадкове.

Кампанія в Alone in the Dark побудована за принципами перших частин серії. А якщо шукати свіжіший аналог, то це ремейк Resident Evil 2. Розвиток історії частково залежить від обраного героя. Деякі фрагменти та події відрізняються, проте загалом оповідь рухається в одному напрямку, пов’язаному з дядьком Емілі.

Сюжет в Alone in the Dark напрочуд закручений і розумно написаний. За стилем одразу відчувається рука Мікаеля Гедберга — сценариста Soma та Amnesia: The Dark Descent. Історія постійно змушує гравця сумніватися, де правда, а де — плід уяви або божевілля. Вона побудована на символізмі з вкрапленнями релігійного та психологічного підтексту.

Заглиблюватися в сюжет справді цікаво. Хочеться збирати деталі та розставляти їх на місця, щоб нарешті отримати цілісну картину. Та навіть тоді лишається простір для роздумів. А головне, що бажання пізнавати оповідь виникає природно, тому що сценаристи швидко роздувають інтригу. І за сюжетом в це полум’я постійно підкидаються нові дрова, тому шлях до фіналу відчувається бадьорим та насиченим.

Паралельно в оповіді зчитуються складні теми, які намагалися зачепити розробники. Вони демонструють складність самотності, небезпеку релігійного фанатизму, боротьбу з внутрішніми демонами та важливість ментального здоров’я. Ця проблематика не те щоб дуже глибоко розкривається й швидше йде підтекстом. Та навіть без особливих акцентів складні теми виглядають доцільно в історії та додають їй ваги. З’являються додаткові харчі для роздумів, а це завжди добре.

З постановкою в Alone in the Dark теж все на диво чудово. В проєкті є чимало гарно зрежисованих заставок з оригінальною операторською роботою. Девід Гарбор та Джоді Комер старанно відпрацювали гонорари й продемонстрували свої акторські вміння. Загалом в цьому плані гра наближається до ААА-рівня, тому за кінематографічність ставлю окрему вподобайку.

Що ж до недоліків історії, то варто відзначити надто велике захоплення сценаристів напівнатяками. В деякі моменти подача переускладнена й загадковість та інтрига перетворюються в надлишкову заплутаність. Це може втомити частину гравців. Вони загубляться серед витків сюжетного клубка й перестануть слідкувати за розвитком подій. Як наслідок — в цілому чудовою оповіддю не вдасться цілковито насолодитися.

А друга проблема стосується другорядних персонажів. Більшість з мешканців Дерсето — це диваки з туго набитими шафами скелетів. У кожного є свої секрети та яскраво виражені недоліки. І саме тому хотілося б дізнатися більше про них, однак персонажі з’являються на екрані епізодично, наче яскраві спалахи. Вони ведуть з протагоністами дещо загадкові діалоги, а потім швидко втікають за куліси на довгі години. В результаті всі другорядні герої сприймаються більше як функції для просування сюжету.

Суміш реального та уявного

Описуючи будову світу в Alone in the Dark, важко оминути спойлери, та я намагатимусь. Отож, основна локація — це Дерсето. Маєток включає три поверхи з близько двома десятками приміщень та горище. Він спроєктований як один великий просторовий пазл і за конструкцією нагадує дільницю поліції з Resident Evil 2. Щоправда, тут комплексність та складність дизайну на трішки нижчому рівні.

За сюжетом у Дерсето відкривається доступ до все більшої кількості приміщень. Проте це не відбувається автоматично. Гравець отримує якийсь початковий предмет — наприклад, ключ або інструмент. Він дозволяє зайти в окремі кімнати, а далі необхідно досліджувати оточення й шукати зачіпки, щоб просуватися до цілі.

У цьому допомагають записки, які важливо уважно читати. Сюди відносяться щоденники, вирізки з книг, особисті справи пацієнтів тощо. В них міститься інформація про те, де можна знайти необхідний предмет або наступну підказку. Таким чином відбувається детективний процес. Гравець самостійно шукає зачіпки та дізнається, як прокласти шлях далі.

Механіка хоч і проста за своєю суттю, але вона вміє захопити. Тут особливо важливе відчуття власного досягнення. Гра вміло задає напрямок, а далі гравець розплутує клубок невеличких загадок і отримує порцію дофаміну, на яку цілковито заслуговує. Розробники також підготували режим з додатковими підказками, та я не рекомендую його використовувати. Тоді детективна складова здаватиметься надто примітивною. Не варто відсікати один з найкращих ігроладних елементів.

До недоліків у цьому аспекті можна віднести лиш відсутність окремих складних головоломок. Зазвичай загадки зводяться до застосування декількох предметів. Найпростіший приклад — знайти кусачки, зламати замок на шафці, застосувати шланг для поливу та включити воду, щоб заповнити яму. Інколи необхідно скласти правильний малюнок з декількох шматків, а в окремих місцях — знайти правильну комбінацію до замка чи сейфу.

Трапляються й більш вишукані загадки, проте лише як винятки. В Alone in the Dark немає нічого такого, як три тіла в The Evil Within або піаніно у Silent Hill 2. І цього дійсно не вистачає. Під час проходження хочеться, щоб комплексність пазлів зростала. Розробники намагалися збільшити різноманіття та складність загадок, проте креативності їм не вистачило.

Що ж до інших локацій, то вони є. Гравці побувають за межами Дерсето, однак в деталі вдаватися не будемо. Варто лиш зазначити, що ці області виконані простіше. Локації переважно лінійні та слугують декораціями для важливих сюжетних епізодів, допомагаючи розкрити історію. В цілому вихід за межі Дерсето гарно впливає на різноманіття й темп проходження.

Як в бюджетному Resident Evil

І якщо детективний процес став однією з найсильніших складових Alone in the Dark, то бойова система — явно найслабша. У грі критично врізані механіки виживання. Зброї дуже мало: на початку проходження доступний револьвер, трішки далі відкривається дробовик, а пізніше — пістолет-кулемет Томпсон. Інвентар та створення предметів відсутні як явища, і це призвело до декількох суперечливих рішень.

До ресурсів, які можна знайти серед оточення, входять лише аптечки та патрони. Окремо йдуть погруповані на категорії колекційні предмети. Гра винагороджує секретною інформацією за їхній збір. А ще саме вони відкривають доступ до дробовика. Через відсутність інвентарю розробникам довелося автоматично налаштовувати кількість ресурсів, які знаходить гравець. І якщо він гарно справляється в боях, серед оточення стає менше аптечок та патронів.

Це нібито логічно, проте проблема полягає в реалізації. Система просто прибирає здобич з шафок та скринь, які можна відчиняти. В результаті виникає ситуація, коли в п’ятому ящику підряд бачиш пустоту. Думаю не варто розповідати, що це розчаровує.

Інше не вельми вдале рішення полягає у взаємодії з цеглинами та пляшками з горючою речовиною, розкиданими серед оточення. Їх можна кидати в ворогів, щоб відвертати увагу та завдавати шкоди. Але коли береш цей предмет, то персонаж входить в режим прицілу й починає рухатися дуже повільно. Скасувати дію не можна, а тому брати з собою цеглину або пляшку для наступної сутички немає сенсу.

Звісно, вони завжди є на аренах, де розгортаються битви. Але хапати їх, прицілюватися та кидати — це надто довго. Під час бою навряд чи захочеться витрачати час на такі не вельми корисні дії. Тому лишається тільки стріляти в пляшки, щоб виникало полум’я. Вогонь ще й чомусь наносить дуже мало шкоди противникам.

Реалізація взаємодії з предметами оточення різко контрастує на фоні загального темпу. У цій механіці від гравця вимагається все робити швидко, проте темп Alone in the Dark дуже повільний. Розробники додали безліч обмежень, які створюють павутину мікроскладнощів. Сюди відноситься й вже згадане повільне переміщення в режимі прицілювання, яке перекочувало з Resident Evil 4.

Зверху додається відчуття ваги персонажа та інерція під час пересування. Герою потрібні додаткові секунди буквально на кожну дію — зупинку після руху, перехід на біг, зміну траєкторії руху тощо. І це загалом нормально, бо Едвард та Емілі — звичайні люди, які потрапили в критичні умови. Вони й не повинні відчуватися як треновані солдати, тому ці обмеження зрозумілі.

Те ж стосується застосування зброї. Перехід в приціл вимагає близько секунди часу, а розкид під час стрілянини з дробовика просто гігантський. Та й перезарядження відбувається доволі повільно. Вкупі з відчуттям неповороткості все це викликає добрячий дискомфорт. Однак такий підхід жанрово обґрунтований, на відміну від реакції на удари.

Коли Емілі або Едвард отримують шкоду, то витрачають якусь мить, щоб прийти до тями. У цей час персонажі перестають слухатися команд, а вороги тим часом продовжують атакувати. Я неодноразово потрапляв у ситуації, коли пропускав атаку, а далі просто спостерігав, як персонаж помирає, бо нічого не міг вдіяти. Такі прикрі моменти особливо часто трапляються в битвах проти декількох ворогів одночасно.

Уникнути їх повністю неможливо, тому що вороги набагато швидші за героїв. Достатньо десь помилитися чи промахнутися, як вони підберуться впритул. Тоді залишається тільки ухилятися, щоб розірвати дистанцію. Добре хоч відскакують персонажі спритно, хоча в паніці важко не заплутатися та вчасно зреагувати.

Якщо ж ретельніше розглянути стрілянину, то вона виконана на середньому рівні, як для горору. Зброя непогано звучить і відчувається в руках, однак сигналів про влучення явно не вистачає. Вороги дуже слабко реагують на прицільний вогонь. Вони злегка здригаються та сповільнюють ходу. Хоча після смерті від тіл противників відпадають окремі частини, а на землі утворюються калюжі крові.

Стрілянина не викликає відвертого негативу й загалом виконує свою функцію в рамках горору. А от ближній бій відчувається якимось рудиментарним придатком. На локаціях можна знайти різні предмети, які застосовуються як холодна зброя — труби, весла, лопати, сокири, кірки тощо. Анімації ураження надзвичайно примітивні та грубі, а візуальні та звукові сигнали від ударів погано виражені. В результаті виникає відчуття, наче повільно лупцюєш мішок з піском.

Окремо ще можна відзначити спробу додати стелс в Alone in the Dark, проте тут загалом немає про що говорити. У героїв є режим скрадання, в якому вони пересуваються невимовно повільно. Вороги ледве не повністю перестають їх чути, й місцями це дозволяє прошмигнути непомітно. Але мені складно уявити, що комусь захочеться витрачати купу часу на примітивний стелс.

Вся бойова система відчувається нагромадженням не дуже вдалих та відполірованих рішень. Стрілянина нормальна, але все, що її оточує, частіше змушує скрутно хитати головою. Якщо намагатися триматися на дистанції та просто вести вогонь, битви не здаються такими вже й жахливими. Проте гра не завжди дозволяє це роботи. В багатьох ситуаціях доводиться вступати в ближній бій, застосовувати предмети оточення та прокрадатися мимо скупчень противників. І все це викликає лише втому та показує бюджетні обмеження Alone in the Dark.

Два влучання на один промах

З противниками пов’язаний ще один недолік. Вони виглядають настільки примітивно, що взагалі не викликають страху. І це говорить людина, яка дуже часто лякається в горорах. Розробники це розуміли, тому вдалися до хитрощів. Частину ворогів розташували в сліпих зонах, щоб створити ефект неочікуваного нападу. А гігантські п’явки, до прикладу, атакують з-під землі, викликаючи певну напругу.

Проте все це відчувається як штучні спроби викликати страх. Бо загалом зустрічі з ворогами можуть додати дискомфорту та дезорієнтувати, однак злякати — хіба що дуже рідко. А це одразу мінус до атмосфери Alone in the Dark. Проте ситуацію змогли виправити художники та наративні дизайнери.

У Дерсето час від часу відбуваються різкі зміни оточення. Воно стає бридким та непривітним, вибиваючи зі стану рівноваги. Це завжди відбувається неочікувано, тому гравцям доводиться концентруватися та напружуватися.

Звичайне дослідження маєтку проходить у більш-менш спокійній, злегка загадковій та трилерній атмосфері. А коли в неї вривається горор і навіть відбуваються рідкісні сутички з ворогами, це гарно ламає темп. Таким чином розробники дають зрозуміти, що відчуття безпеки оманливе. В будь-яку мить воно може зникнути, а на заміну прийде страх невідомого.

Та й дизайн оточення в Alone in the Dark чудово задає атмосферу таємничості та жахів. Ефект вицвілої плівки гарно відсилає до часів першої половини XIX століття. Глухі, насичені, проте не надто яскраві кольори чудово поєднуються з антуражем Луїзіани та магією вуду, якою пронизаний сюжет. Художники вміло справилися із завданням виразити атмосферу через світ Alone in the Dark.

Слухай, але не вдивляйся

Отож, стиль у гри вивірений та вдалий з огляду на тематику, та в нього є ще одна заслуга. Художники змогли вдало приховати далеко не передову графіку проєкту. Навіть якщо не придивлятися, в око впадають відверті компроміси. Наприклад, текстурам місцями не вистачає деталізації, простота віртуальної геометрії надає предметам надто правильну форму, а частина анімацій виконана схематично.

Моделі персонажів прийнятні, проте їм теж не завадило б доопрацювання. Динамічних тіней в грі я не побачив, а рослинність виглядає дещо кострубато. Лиш світло можна занести до позитивних елементів, тому що воно гарно підкреслює стиль гри.

Зате музика в Alone in the Dark не підвела. В грі доволі часто звучить джаз, який прекрасно контрастує на фоні загальної напруги. Є також моторошний ембієнт, мелодії з різкими переходами тональності для підкреслення напруги та швидкі бойові композиції. Звуковий дизайн теж на рівні: на деяких локаціях постійно вчувається якесь скреготання та скрипіння. Це грає на нервах і не дозволяє повноцінно розслабитися.

Технічний стан можна описати словом задовільний. Критичних багів я не зустрічав, проте полірування та оптимізація проєкту не завадять. У грі косо налаштовані колізії, через що персонаж застрягає в об’єктах оточення. Щоб вибратися, доводиться хвилину смикатися в різні сторони. А ще в Alone in the Dark трапляються істотні падіння кадрової частоти та статери, особливо перед заставками.

Що ж до локалізації, то української немає. А от російська присутня, бо вона входить до стандартного переліку мов в проєктах THQ Nordic. Для розуміння сюжету знадобиться середнє знання англійської, тому що знадобиться читати різні тексти та шукати в них підказки.

Чи варто купувати

На нову Alone in the Dark можна дивитися з різних боків. До гри легко висувати претензії, і всі вони будуть певною мірою справедливі. Проєкт недосконалий і в багатьох аспектах потребує доопрацювання чи навіть переосмислення. Проте є й інший бік, на якому лежать позитивні моменти. Таких теж чимало. Alone in the Dark вміє заінтригувати та змусити рухатися вперед, попри всі проблеми.

Протягом проходження я не відчував, що недоліки ламають концепцію та не дозволяють мені насолоджуватися процесом. Для АА-ігор це дуже важливо, тому я загалом рекомендую Alone in the Dark фанатам горорів на виживання. Можливо, перед купівлею варто дочекатися знижки, та загалом проєкт дарує чимало приємних емоцій і точно заслуговує на увагу.

7/10

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини