Колишній геймдевець — про користь служби, кар’єру у війську та роль командира
Кирило Дебелий з двома дипломами викладача пішов працювати у геймдев-студію, де просував ігри Qplaze і підтримував Age of Heroes Online. Втім він завжди мріяв про армію, тож, коли випала нагода, долучився до лав ЗСУ. В інтерв’ю GameDev DOU він розповів, чому у
DOU спільно з фодном «Повернись живим» збирає 50 000 000 грн на потреби
«Ми робимо веселі іграшки — жодного дрескоду немає». Про бажання служити та співбесіду в геймдев-студію
Я завжди хотів служити в армії — мене туди тягнуло. Не в останню чергу тому, що мій дід був військовим-винищувачем. Загалом я хотів служити й не просто служити, а дійти аж до генерала. Та все ж одразу своє життя з військом не пов’язав.
Після випуску з факультету іноземної філології Університету ім. Драгоманова, мене призвали на строкову службу. Я відслужив, та після цього знову пішов в університет — і знову на факультет іноземної філології. Здобувши ще одну освіту та маючи два диплома (викладача польської мови і зарубіжної літератури та викладача англійської мови й зарубіжної літератури) я спочатку працював як журналіст у телерадіокомпанії «Бриз» ВМС України, а потім перейшов у НадраБанк, до відділу комунікацій і зв’язків з громадськістю.
Ближче до
І досі чудово пам’ятаю день співбесіди. Я прийшов у замшевих мештах, оксамитових штанях бежевого кольору, білій сорочці. А мене директори компанії зустріли у шортах і розтягнутих футболках. Наприкінці розмови я вирішив спитати, мовляв, чи є у вас дрескод. На що мені Борис Щеулов, директор, каже: «Ми тут не нафтою торгуємо. Ми робимо веселі іграшки. Жодного дрескоду немає — ходи на роботу в шортах і шльопках» [сміється].
У команду мене таки взяли і я став відповідати за просування їхніх ігор: робив презентації, рекламні матеріали. А ще окремо займався підтримкою основного проєкту — Age of Heroes Online — на всіх платформах. У нас були користувачі з найрізноманітніших куточків світу. Мали індонезійський сервер, польський, був сервер в США. У межах своїх обов’язків я спілкувався з гравцями і вирішував технічні питання, які в них виникали, а також стежив за форумом.
Взагалі мені дуже подобалася наша співпраця, атмосфера, що панувала в команді й той факт, що український продукт такий популярний у світі. Я з радістю виконував завдання, хоча не скажу, що колись був супергеймером і прагнув потрапити в цю галузь. Ще у школі багато грав на консолях: Dendy, PlayStation. Але вже у студентські роки часу іграм приділяв менше, хоча й запускав ігри штибу Doom і Counter-Strike.
Однак моя історія з геймдевом тривала не дуже довго: з 2010 по 2012. Звільнився я з компанії з двох причин. Першу можна окреслити як сімейні обставини. А друга була пов’язана з давнім бажанням приєднатися до війська. Тоді якраз влада підвищила зарплату тим, хто служив на флоті, і я подумав, що це хороший час, аби почати будувати кар’єру військового.
«У 2022-му було набагато важче і страшніше, ніж зараз». Про службу на початку вторгнення й поранення
У

Коли дружина завагітніла вдруге, вона попросила мене покинути службу. Тож заради неї я звільнився і у
Та мені так чи інакше хотілося повернутися до служби. Робота торговим представником, на яку я влаштувався, давалася добре, але особливого задоволення не приносила. Тому врешті я вступив до Національного університет оборони ім. Івана Черняховського на кафедру військової підготовки. Навчатися почав ще до війни, а закінчив вже у квітні
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу хотів приєднатися до лав ЗСУ. На той момент я вже розлучився з дружиною, відправив її закордон із дітьми, тож з точки зору сімейних обставин мене нічого не стримувало. По суті для мене ніколи не стояло питання: воювати чи ні. Це мій обов’язок. Але мене призвали не одразу: на службу пішов, як тільки отримав документи про завершення навчання й звання — молодший лейтенант. Це сталося буквально в один день.
Далі були десять днів підготовки разом із солдатами і вже 18 квітня я був в окопах під селом Довгеньке — це Ізюмський район Харківської області. Я — командир механізованого взводу, грубо кажучи, піхотинець. На позиції зі мною було шестеро солдат, і ми тримали свою ділянку оборони. Загалом за село наші хлопці стояли з середини квітня по середину травня
Мало хто розуміє, що у
Мені взагалі, можна сказати, пощастило, що я стільки днів протримався. Бо був хлопець, який приєднався до нас, пробув один день, потрапив під обстріл і звільнився за станом здоров’я. Я ж знову повернувся на службу до дієвої армії у вересні
«Я слово „наказую“ вголос не вимовляю». Про функції командира у війську та готовність солдат брати відповідальність
Вже під час служби я додатково навчався на командира десантно-штурмової роти в Одесі протягом двох місяців і ще здобував нову спеціальність протягом місяця у Житомирі — вчився на командира підрозділу БПЛА. Це було корисно й загалом приємно було деякий час перебувати поза окопами [сміється].
Оскільки офіцерів готують як фахівців з керування, головний предмет, який ми вивчали — це тактика. У нас були теоретичні заняття, як в університеті, по
Найголовніше, що я засвоїв за час навчання, я почув не на заняттях, між ними — на курилці. Є дві причини, чому у підрозділі потрібен командир. Перша — коли всі його люди будуть відходити, він має залишитися і прикрити їх. Друга — щоб переконати людей, якщо буде потреба, виконати наказ. Саме тому ти не можеш серед підлеглих заводити друзів і когось виділяти на фоні інших. Для командира всі мають бути однакові. Щоб мені не довелося нікого ні до чого примушувати, я слово «наказую» вголос не вимовляю і пишаюся тим, що за роки військової служби ніколи не промовив його. Я можу хіба що попросити, і якщо людина відмовиться, я зроблю те, що потрібно, сам.

За все своє життя я був солдатом, сержантом і нині є офіцером. Тож сьогодні можу впевнено сказати, що мені більше подобається саме керувати. Так я беру на себе більше відповідальності за те, що роблю. Мені подобається, коли від мене щось залежить.
Але це не для всіх. Дуже багато людей не хочуть нічого вирішувати взагалі, а тому, як тільки виникає суперечлива ситуація, вони одразу звертаються до вищого керівництва, аби рішення ухвалювали за них. Думаю, це просто через страх. Людина може бути скільки завгодно сильна й здорова фізично, але якщо їй бракує внутрішньої волі, аби брати відповідальність на себе, з цим складно щось вдіяти. І керувати такими людьми насправді непросто.
«Перебуваючи за 15 км від „нуля“, я відчуваю себе ковбоєм». Про відмінність служби у мирний і воєнний час
У мене є досвід служби як під час мирного часу, так і під час війни. І скажу так: аби людина могла служити в армії, коли воєнного стану немає, вона повинна бути дуже дисциплінованою й готовою виконувати рутинні обов’язки без будь-яких заперечень і помилок. Бо у мирний час, до
Є товариш, якого я знаю понад 10 років. Він постійно або на війні, або у тюремній камері. У

У мирний час на службі ти завжди боїшся керівництва. Є відчуття, що за тобою постійно наглядають і з хвилини на хвилину прийдуть, аби зробити зауваження. У воєнний час керівництва поруч немає. А коли виникає потреба спілкуватися, з тобою говорять ввічливо, бо знають, що від твого морального стану й того, як ти виконуєш обов’язки, залежить все. Будь-який керівник усвідомлює, що не сидітиме з тобою в окопі й не піде на штурм. Відтак він робить все, аби ти був готовий до цього, а тому зайвий раз не напружує.
Взагалі сьогодні, перебуваючи у тиловій базі за 15 км від «нуля», я відчуваю себе ковбоєм, наче герой вестернів, які дивився в дитинстві. У цьому місці немає керівництва, поліції. Коли їдеш центральним проспектом на «Хамері» без будь-яких пересторог, молодий, здоровий, веселий — відчуваєш себе вільним. Таке відчуття абсолютної свободи є тільки на війні, коли ти, наче ковбой на Дикому Заході.
Але це не про те, що можна робити будь-що. Правду кажуть: на війні не буває атеїстів — все в руках Господа. Я маю творити добро й тоді він дасть мені змогу пережити війну. Але ті відчуття, які у мене є зараз, бувають тільки тут. У мирному житті такого не буде.
«Пиятика, наркоманія, напади... Війна цьому не виправдання». Про ветеранів і їхню адаптацію до цивільного життя
Коли я думаю про життя після війни, замислююся, як мене сприйматиме суспільство. Бо є те, що я помічаю вже, і це мені не подобається. Йдеться про кейси, коли деякі ветерани починають робити, скажімо так, негарні речі, і стверджують, що все це відбувається тому, що їх змінила війна. Пиятика, наркоманія, напади... Війна цьому не виправдання. Я в це не вірю. Ти або адекватна людина, або ні. Мені дуже не хотілося б, аби нормальні ветерани асоціювалися з такими людьми.
Наприклад, я, попри те, що знаходжуся на службі не перший раз і не перший рік, залишаюся при своєму розумі. Єдиний момент, коли я потребував допомоги лікарів, був у
Краще інтегруватися в мирне життя ветеранам допоможе правильне ставлення суспільства. Кожен цивільний має розуміти: те, що він досі живий, напряму пов’язано з тим, що ветеран воював. Чомусь не у всіх є розуміння цієї залежності. Відповідно, не завжди є достатньо вдячності й поваги до тих, хто служив і служить.
Але це не означає, що потрібне якесь незвичайне ставлення. Не треба зайвий раз нагадувати про війну, акцентувати на тому, що пережила людина, як вона виглядає після бойових дій, поводиться абощо. Ставлення має бути звичайним, а допомога — за потреби. Так ветерани швидше адаптуються і потрохи забуватимуть, де були й через що пройшли.
Безумовно, війна залишить відбиток на людях. Але який саме — складно стверджувати однозначно. Особисто я наразі не відчуваю, що в мене є ПТСР. І родичі, які бачили мене під час відпусток, особливих змін не помітили. Хіба що я став більше жартувати — з’явилася любов до чорного гумору [сміється].
«Чи приходять до нас вмотивовані люди? Насправді, це не так важливо». Про мобілізацію та ініціативність у війську
Я далекий від процесу мобілізації, того, як працюють ТЦК. Тому не можу коментувати, як саме вручають повістки чи забирають до армії людей з мирних міст. Але, якщо судити за результатами, які я бачу у бригаді, де служу, все з мобілізацією стало краще. Відбувається активне поповнення лав військовослужбовців.
Чи приходять до нас вмотивовані люди? Насправді, це не так важливо. Бо дуже багато залежить не від окремого солдата, а від командування. Командир має зробити так, аби навіть абсолютно невмотивована людина робила у війську те, що має.
Звісно, краще, аби 100% солдат докладали максимум зусиль, проявляли ініціативу. Однак є чимало досліджень, які доводять, що ефективність команди завжди залежить від меншості. Я читав висновки американських психологів, які досліджували поведінку солдат на основі Другої світової війни. Їхня праця показала, що з кожних 10 солдат прицільно стріляють лише двоє, а решта або не вміють так стріляти, або просто імітують ведення бою. Це стосується всіх армій, всіх часів і всіх народів. Та й насправді не лише армій, а людства загалом.
За час війни я встиг трохи розчаруватися в українцях, але потім усвідомив, що нічого нового не відбулося й особливо засмучуватися не слід. Просто коли був Євромайдан, мені здавалося, що наша нація змінилася, і тепер всі люди такі, як ті, що виходили на демонстрації.
Таке ж відчуття в мене було у перші дні війни, коли я бачив величезні черги до військкоматів, у яких стояли люди без військового досвіду, навіть дівчата й жінки, які не військовозобов’язані. Тоді думав: як круто, що у нас всі такі шляхетні! Але коли згодом побачив ухилянтів і почув розмови про те, що треба здатися, домовлятися з ворогом, зрозумів, що перебував у певній бульбашці.
Я просто знав і бачив найкращу частину української нації, та весь народ — не такий. Це було велике розчарування. Однак потім, обміркувавши все, я пригадав нашу історію. В часи кріпацтва більшість українців жили під панами й працювали на них. І лише мізерний відсоток тікав на Січ, аби стати козаками й жити вільне життя. Відтоді нічого не змінилося.

«Якщо все правильно організувати, не доведеться ставити життя на паузу». Про користь служби для геймдевців і нові можливості
Коли підлеглі питають мене, коли ми підемо додому, я кажу: «Ця війна назавжди». Коли ти приймаєш це, то не ставиш життя на паузу, а думаєш, як жити в тих умовах, що є. Тоді ти просто перевозиш родину ближче до місця, де виконуєш завдання, і продовжуєш жити тут і зараз. Не треба чекати, коли завершаться бойові дії, бо це станеться невідомо коли, якщо станеться взагалі. Й не треба думати про демобілізацію. Вона буде можлива лише тоді, коли у військо наберуть ще більше людей. Коли це станеться і чи станеться — ми не знаємо. То який сенс зациклюватися на цьому?
Особисто у мене є два варіанти планів на майбутнє. Або я залишуся в армії до самої пенсії, або звільнюся і в подальшому працюватиму у сфері, навички й знання в якій я здобув тут, на службі. Наприклад, працюватиму з тими ж дронами. Їх застосовують не лише у війську, а й в цивільному житті, у тому ж сільському господарстві. Те, що я вмію, годуватиме мене до кінця життя.
Загалом армія сприяє професійному і кваліфікаційному зростанню людей. Тут здобувають спеціальності водіїв, механіків, тобто ті професії, на які можна покладатися й у цивільному житті.
Звісно що не всі мають змінити фах після служби. Це не всім потрібно. Але служба дає змогу подивитися на багато речей під іншим кутом, загалом здобути новий життєвий досвід. Візьмімо, до прикладу, геймдев-фахівців. Якщо вони підуть служити, зможуть винести для гри, над якою працюють чи працюватимуть, нові ідеї. Той же геймдизайнер. Після війни такий спеціаліст матиме значно краще розуміння, як влаштована техніка, локації, взаємодія команд.
Загалом же я раджу всім пам’ятати, що служба — це не кінець життя. Це його новий етап. Якщо правильно себе налаштувати й все організувати, не доведеться ставити життя на паузу. На війні багато хто знаходить своє покликання, дехто — кохання. Якби ці люди не опинилися тут, вони б ніколи не отримали того, що мають тепер. У мене вже двоє підлеглих одружилися з волонтерками (підозрюю, що деякі з них допомагають війську саме для того, аби знайти собі пару [сміється]). Тому, можливо, згодом ви зрозумієте, що це був найкращий період вашого життя.
34 коментарі
Додати коментар Підписатись на коментаріВідписатись від коментарів