2D Artist з 11-річним досвідом — про типові помилки початківців, вимоги рекрутерів та переїзд в Шотландію

Катерина Отрощенко — 2D Artist, яка 11 років працювала в українському геймдеві, а нині переїхала до Шотландії. В інтерв’ю GameDev DOU художниця розповіла, як їй була корисна профільна освіта, чого сьогодні вимагають від новачків і чим робота шотландських рекрутерів відрізняється від українських.

«Чимало моїх робіт були намальовані однопіксельним пензликом». Про художню освіту та переваги перед іншими кандидатами в пошуку першої роботи

У дитинстві я малювала на всьому, чому лишень можна було: альбоми, зошити, картонки з-під колгот... [сміється] Малою ходила в художні гуртки, але підліткою вже цим не займалася: хотілося гуляти, а не вчитися додатково. Та коли постало питання про вибір професії, я зупинилася на художньому напрямі. Вступила до Київського політехнічного інституту на спеціальність «Художник-графік».

Не пригадую, чи хтось мені підказав, чи сама дійшла до цього, однак ще в університеті я зрозуміла: потрібно працювати над портфоліо, аби згодом швидко влаштуватися на роботу. Оскільки освіта в нас недешева, я почала переглядати вакансії після 4-го курсу. Дивилася абсолютно на все, що пов’язано з малюванням. Думала, потраплю у видавництво чи щось подібне. Тоді, у 2012-му, я надіслала понад 150 відгуків з резюме й узагалі не розуміла, хто саме мене запрошує на співбесіду. Поміж інших була і вакансія від ERS Game Studios. Вони шукали 2D Artist і покликали мене.

Я тоді навіть не припускала, що в Україні роблять ігри (певно, це комплекс меншовартості, коли думаєш, ніби круті проєкти випускають лише за кордоном). З роботою мені, можна сказати, пощастило. Ще під час навчання я почула про графічні планшети й вирішила, що маю купити такий і собі. Це були страшні гроші, певно, доларів 100. Накопичила їх завдяки підробіткам — плела афрокосички. Чому це важливо? Коли починаєш працювати з планшетом, багато що малюєш так само, як олівцем, а не фарбами. Відповідно, чимало моїх робіт були намальовані однопіксельним пензликом. Думаю, саме це і вистрілило. Бо роботодавці це помітили й сприйняли як плюс. Обов’язки в студії передбачали багато кропіткої, детальної промальовки, і я одразу показала, що вмію це.

Назвати себе затятою геймеркою я не могла. Комп’ютер у мене з’явився доволі рано, грала на ньому в старі платформери на кшталт Prehistorik та Captain Claw. Однак потім стався бум: нові моделі комп’ютерів виходили одна за одною, а в мене так і лишався мій старенький апарат. Тому багато релізів пройшло повз мене. Може, це і на краще. Бо я схильна вважати себе «запійною геймеркою» [сміється]. Якщо мені подобається гра, можу сидіти за нею годинами й не спати ночами.

«Якщо вказуєте в резюме, що вмієте щось, будьте готові: рано чи пізно вас попросять це зробити». Про виклики в першій компанії, а також що потрібно враховувати під час вивчення 3D

Перша робота в ERS була своєрідним викликом. По-перше, треба було одразу братися за реальні проєкти, а по-друге, багато працювати з колажами, бо це були Hidden Object Games. І таке в університеті не розглядали. Ми трохи вивчали векторну графіку з розрахунку на те, що доведеться робити наліпки, рекламні банери, флаєри, але працювати з фотошопом ґрунтовно нас не вчили. Тому багато всього довелося опановувати в процесі. Додатково накладалися проблеми в комунікації: коли ти завершуєш завдання, приходиш до геймдизайнера, а він каже, що виконана тобою робота вже неактуальна — таск давно змінився, але на поверх, де сиділи художники мініігор, чомусь не дійшов. Такі ситуації, звісно, вибивали з колії, але нічого не лишалося, крім як переробляти. І це теж досвід.

Пам’ятаю, тоді ще не ділили на джунів, мідлів і сіньойрів. Коли я працювала, у нас були категорії. Художники першої категорії були найкрутішими, третьої — новачками. За два роки роботи в ERS я навіть підвищила свою категорію з 3-ї до 2-ї, тож можна вважати, що виконувала свої завдання непогано.

Робота Катерина Отрощенко

Однак у 2013-му через кризу в компанії відбулися скорочення — під цю хвилю потрапила і я. Тому, коли довелося знову шукати роботу, та ще й у такі часи, я вирішила розширити свої навички — стала вивчати 3D. Я пройшла два курси з моделювання в Maya та один курс з рендеру. Думала, це можна стати запасним варіантом: а що як доведеться робити інтер’єри? Але мені все це стало в пригоді в геймдеві, в роботі з персонажами, коли я влаштувалася у Boolat Games у 2015-му. Окрім проходження курсів, я самостійно вивчала скульптинг у ZBrush, щоб робити персонажів цікавішими та більш деталізованими.

І якщо з Maya все більш-менш виходило, то ZBrush виявився дуже енергозатратною програмою в моральному сенсі. Тоді на день народження подруга запросила мене в місце, де ти за гроші б’єш посуд. Так от, на половині тарілок і чашок було написано «ZBrush» [сміється]. Він настільки підступний, нестабільний і так часто вилітає, що мені необхідно було терміново виплеснути негативну енергію, яка назбиралася за час роботи із софтом.

Однак усе, що я вивчала додатково, врешті знадобилося. Якось навіть мала справу з налаштуванням матеріалів, світла і рендером. Звісно, тоді я наробила помилок: замість одного предмета в мене світилися чи не всі, які були у сцені, однак завдання я врешті виконала. І це важливий урок: якщо вказуєте в резюме, що вмієте щось, будьте готові, що рано чи пізно вас попросять це зробити.

Робота з персонажами стала окремим викликом. І тут я дуже зраділа, що маю фахову освіту, бо так чи інакше, а без знань анатомії персонажникам нікуди.

Я остаточно так і не стала 3D-художницею — такого плану не було від початку. Коли було необхідно, поєднувала роботу з 3D і 2D. Але з досвіду можу порадити, що варто враховувати, якщо хочете перекваліфікуватися.

1. Перше — це технічні характеристики «заліза», на якому працюєте.
2. Друге — під час вибору курсів шукайте ті, на яких викладають фахівці, що працюють саме в геймдеві. Бо 3D для дизайну інтер’єрів і 3D для анімації — це зовсім не те 3D, яке потрібно знати, щоб робити/моделити пропси та оточення.
3. Є багато зайвої інформації. Хтось скаже, що дуже класно знати програму на 100%. Можливо, і так. Але світ рухається швидко, й іноді людині потрібна можливість почати працювати ще до того, як вона осягне всі аспекти. Тому краще навчитися зосереджуватися на чомусь конкретному.
4. Потрібно розуміти, що часто 3D — це більше технічний процес, ніж творчий. Скульптинг — ще творчість. Однак якщо вам потрібно працювати з lowpoly, з ретопологією — творчого і веселого в цьому мало. У моєму випадку веселощі починалися здебільшого тоді, коли все ламалося, оскільки я мало що знала про 3D, а віддати роботу потрібно було вже і зараз.

«З портфоліо, з яким я свого часу прийшла на роботу, вже нікого не беруть». Про курси для світчерів і викладання в Projector

У 2014-му моя колега Тетяна Бульба, яка тоді працювала художницею в студії, задумалася, а чи не створити навчальний курс. Річ у тім, що вона сама світчнулася в геймдев з іншої професії (з юриспруденції, — ред.), а тому добре розуміла, наскільки важливо мати хороший ресурс, що допоможе опанувати хоча б основи для роботи в новій галузі. Тоді на ринку не було так багато шкіл, як сьогодні. Відповідно, вона вирішила запустити щось своє. Спочатку організовувала невеликі лекції та майстер-класи колег, а потім з’явився повноцінний курс з 2D Art тривалістю місяць, покликаний дати базис. Його запустили в рамках Games Academy.

Я доєдналася до Тетяни просто на дружній основі й лише тому, що працювала з пазлами, головоломками, тобто тим, над чим, скоріше за все, працюватимуть на старті і ті, хто завершить курс. Нам хотілося дати студентам інформацію про розрахунки, схеми, розмітки — знання, яких вимагатимуть від них у компаніях. Я проводила один урок на курсі, плюс додатково, суто на ентузіазмі, коментувала роботи студентів.

Робота Катерина Отрощенко

А у 2017-му Тетяна та команда курсу 2D-графіки Games Academy отримали запрошення від Projector. Тоді наш курс відділився, а Games Academy продовжила існувати без нас і працює досі. Тетяна тоді формувала цілий факультет у Projector. Удвох ми переробляли програму, аби курс був на три місяці, а не один. Уже в Projector у мене додалося занять, бо стало більше тем, і, можна сказати, я почала викладати серйозніше.

У процес я включилася насамперед з цікавості й доволі швидко зрозуміла, що мені це подобається. Водночас викладання дуже енерго- і ресурсозатратне — невдовзі усвідомила, чому вчителі були настільки змучені в школі. Навіть після однієї двогодинної лекції відчуття, наче тебе викрутили. Мало того, що маєш постійно говорити, потрібно ще й думати, як не впасти в бруд лицем. Бо іноді студенти ставлять специфічні запитання, над якими ти ніколи й не замислювався. Як викладач, ти маєш відповісти обґрунтовано та змістовно. Але ж немає гарантії, що ти знаєш усе. Відповідно, згодом доводиться шукати інформацію та давати відповідь постфактум. Головне — не лишати запитання відкритими. Процес складний, та я дуже люблю своїх студентів.

Наш із Тетяною курс постійно змінювався. Спочатку він тривав три місяці, потім ми розширили його до шести місяців, аби зробити більш фундаментальним. А коли настали ковідні часи, довелося ці шість місяців пакувати знову в три: втримати увагу людей онлайн протягом пів року практично нереально. Востаннє ми додатково передивилися курс уже після початку повномасштабного вторгнення, аби забрати звідти всі приклади робіт російських чи білоруських художників та актуалізувати теми.

Нині я підтримую актуальність курсу CG Beginning, який розрахований насамперед на світчерів. Там є мої лекції та Тетянині, презентації, але менторить уже інша людина, бо я перейшла на індивідуальне менторство і навчання.

Чи можливо охопити всі теми за три місяці в рамках курсу? Певно, що ні. Але можна покрити ті теми, які дозволять людині вже йти і працювати (звісно, важливі також бажання й зусилля студента).

З кожним роком поріг входу в професію зростає. І, наприклад, з таким портфоліо, з яким я свого часу прийшла на роботу, вже нікого не беруть. Студіям необхідні люди, які вже вміють робити бодай щось, а не просто кажуть, що навчаться. На позицію джуна тепер вимоги як на мідла 10 років тому, тож одразу потрібно вміти доволі багато. Зокрема через це я не лише даю інформацію про 2D-арт, а й зупиняюся на технічних моментах. Бо, крім роботи з різними художніми стилями, є ще робота з підготовкою файлів. Коли я працювала на першій роботі й мені сказали: «Поріж файл», я не зрозуміла, що це означає. Тому керівнику довелося витрачати час і пояснювати. Відтоді нічого не змінилося: це мають уміти всі художники, хоча це жодним чином не стосується творчості.

«Навчитися 2D-арту можливо. Потрібно просто реально вкласти в це час». Про типові помилки художників-новачків

Типових помилок, яких новачки припускаються у навчанні, не так багато. Та можна виокремити кілька:

• Перша (і вона стосується не лише світчерів) — це відкладати виконання домашнього завдання на потім. Якщо на курсі від викладача звучить, що вам на роботу знадобиться 10 годин на тиждень, то мінімум стільки і треба буде витратити. Викладач не бреше і не намагається вкрасти ваш час. Краще сісти за завдання раніше, ніж пізніше. Зрештою, те, скільки людина над ним попрацювала, видно відразу.
• Використовувати м’які пензлі на початку навчання. Я цього дуже не люблю і кажу студентам цього не робити. Багато кому здається, що жорстким пензлем працювати складно, бо він незручний і некрасивий. Але м’які інструменти призводять до появи «ватних чоловічків», навіть якщо ви малюєте не їх. Бо з м’яким пензлем важко контролювати форму, об’єм. І не тому, що хтось погано малює. Просто вони додатково розмивають картинку.

Я завжди наводжу приклад зі своїм навчанням в університеті. На перших курсах нам казали брати до рук суто жорсткі олівці, навіть жорсткіші за ті, що використовують діти у звичайних школах. І лише на 3-му курсі додалася робота з м’яким матеріалом на кшталт вугілля. Студенткою я обурювалася через це, але тепер розумію, чому так. Спочатку потрібно навчитися контролювати форму й об’єм і лише потім розбиратися, як робити те саме, але вже чимось м’яким і незрозумілим.

• Помилка — вважати, що для стилізованих персонажів не потрібні знання анатомії. На курсі в нас немає розділу про персонажів, бо це виходить за межі чогось базового. Однак знаю, що багатьом дуже кортить одразу малювати якихось героїв. Спочатку — знання анатомії, а вже потім — малюнок. Навіть попри те, що в студіях часто трапляються стилізовані персонажі, потрібно розуміти правила, які можна порушувати. Художники на кшталт Пікассо також починали з доволі реалістичних робіт і лише згодом пішли у свою специфічну стилізацію, бо знали, як це робити грамотно. У нас в університеті гуляла фраза «щоб від академізму піти, потрібно спочатку до академізму прийти». А на курс іноді приходять люди, які вперше в житті почали малювати.

Навчитися 2D-арту можливо. Потрібно просто реально вкласти в це час. Комусь цього часу знадобиться менше, комусь більше — це залежить від навичок. Але загалом це реально.

У мене є студенти, які вже артдиректори, хоча я — ні. І це дуже класно. Звісно, не я зробила їх артдиректорами. Але завдяки курсу вони влаштувалися на роботу, де вже власними зусиллями досягли успіху. Це круто.

«Малювати абищо з голови — погана ідея». Про улюблений проєкт і пошук референсів

Мій улюблений проєкт за всі 11 років роботи — це Dreampath: Guardian of the Forest Collector’s, який Big Fish номінували на звання найкрасивішого. Там було дуже багато роботи з персонажами, яка тоді була нетиповою для ігор такого жанру (Hidden Object). Наприклад, ми додали елемент гри від першої особи: користувач бачив на екрані руки свого персонажа. А це перегукується із серйозними RPG-іграми.

Крім того, ми робили локацію середньовічного ринку. Зазвичай у Hidden Objects зрідка є персонажі, крім ключових дійових осіб, бо вони неминуче жеруть ресурси. А якщо такі герої і з’являються, то вони, як правило, нерухомі. Однак під час роботи над цією грою з’явилися і ідея, і ресурси. Тому середньовічний ринок оживили. Туди додали чимало персонажів, які робили картинку реалістичнішою.

Працювати над Dreampath було цікаво також через середньовічний сетинг. Доводилося малювати багато старовинних костюмів — це класно. І тоді я зробила справжнє відкриття для себе щодо референсів. Їх можна шукати серед промоційних фото, які випускають під вихід серіалів в історичному сетингу. Зазвичай вони супершикарної якості, тож на плащі короля можна роздивитися кожну ворсинку.

Також класні референси можна знайти на сайтах магазинів, які виготовляють костюми для історичних реконструкцій. Вони круті ще й тим, що історично правильні. А це дуже важливо. Бо малювати абищо з голови — погана ідея. Треба розуміти, як шили в ту конкретну епоху.

«Доходило до смішного: люди ставили дивні запитання штибу „чи є у вас автобуси?“». Про переїзд до Шотландії та особливості тамтешнього життя

Після початку повномасштабного вторгнення я переїхала за кордон. Обрала Шотландію з кількох причин.

По-перше, це мова. Перед Шотландією я місяць прожила в Польщі, ще місяць — у Нідерландах. Усе було чудово, але витрачати пів години на вибір умовного масла, бо ти не розумієш, що написано, — не мій варіант. Дуже незручно, коли не знаєш мови, а щоб вивчити її, потрібно чимало часу. З англійською в мене таких проблем немає.

По-друге, це культура і природа. Ще школяркою я ходила на гурток ірландських і шотландських танців. Мене цікавила історія цих країн. Плюс я в принципі хотіла відвідати Шотландію як туристка у 2023-му, та врешті приїхала з інших причин.

І третє — це тип візи. Для мене важливо мати свободу пересування й більш стабільні гарантії. А в європейських країнах на той момент (до травня 2022-го) ішлося про те, що тимчасовий захист потрібно поновлювати щороку, в деяких країнах також обмежили виїзд за їхні межі. Згодом це змінилося, але тоді ситуація виглядала не дуже привабливо. А програма в Шотландії одразу передбачала видачу візи на три роки.

Не останню роль відіграла допомога держави з поселенням. Від початку повномасштабного вторгнення й дотепер українців заселяють у готелі на першу пору. Так жила і я впродовж чотирьох місяців, аж поки не знайшла квартиру.

Щоб орендувати житло в Шотландії, потрібно показати, що в тебе є постійний дохід і хороший кредитний рейтинг. Деякі агентства нерухомості вимагають, щоб орендарі засвідчили, що їхній річний дохід у 30 разів перевищує місячну оренду. Тобто якщо квартира коштує тисячу фунтів, потрібно довести, що ти заробляєш не менш як 30 тисяч фунтів на рік. Також можуть попросити оплату за пів року наперед. Крім того, потрібна людина, яка може поручитися за вас. І на додаток до всього, вони не дуже зважають на дохід, якщо ти отримуєш його від компанії в Україні. Потрібна саме місцева зарплата.

Такі жорсткі умови пов’язані з тим, що виселити людину в Шотландії дуже складно, особливо якщо це сім’я з дитиною. Тому вони в такий спосіб перестраховуються.

З кредитним рейтингом теж не все просто. Його перевіряють не лише для оренди, а буквально для всього. Хочеш провести інтернет додому — покажи кредитний рейтинг. Потрібен контракт на телефон — знову кредитний рейтинг. І кожна відмова — це погано, бо кредитний рейтинг просідає. Набрати його можна, якщо користуєшся кредиткою. До того ж на зростання рейтингу впливають навіть вчасно оплачені комунальні платежі.

До українців тут ставляться нормально, але, як на мене, найбільша проблема полягає в тому, що до війни взагалі мало хто з шотландців чув про Україну. Доходило до смішного: люди ставили дивні за питання штибу «чи є у вас автобуси?». Це рідкість, але і таке траплялося.

У місцевих мене практично нічого не дивує. Крім одного — у нас великий розрив у культурі small talk. Як я реагувала, коли до мене в Україні починав говорити незнайомець, наприклад, в автобусі? Перша думка: «Чому я і чому саме сьогодні?» [сміється]. Бо дуже рідко в нас це завершувалося чимось хорошим. А тут цілком нормально з кимось трохи потеревенити на зупинці чи в магазині. Мені й досі це дається складнувато. І річ не в спілкуванні англійською, а саме в моральному напруженні.

Люди в Шотландії дуже привітні, усміхаються на вулицях, вітаються, навіть якщо ви вперше і востаннє в житті бачитеся.

«У Шотландії рекрутери мають дуже пробивний підхід у роботі». Про нюанси пошуку роботи та плани на імениті компанії

Після переїзду до Шотландії я ще певний час працювала з Playtika, але вже потрохи вивчала місцевий ринок, надсилала резюме. Тому мені час від часу надходили пропозиції від рекрутерів. Найдивнішим було те, що вони постійно телефонують. Рекрутер додає вас у мережу в LinkedIn і питає там, коли буде зручно зідзвонитися. Якщо відповіді немає, він телефонує: мовляв, я написав у LinkedIn, перегляньте й скажіть, коли буде зручно зідзвонитися. А ще вони лишають голосові на телефоні — я вперше з таким стикнулася, бо в Україні це геть не поширена практика. Словом, виходить, що в Шотландії рекрутери мають дуже пробивний підхід у роботі, більш наполегливий, ніж у нас, можливо, трохи агресивніший. Якщо ви вже встановили зв’язок, то цілком нормальною буде ситуація, коли рекрутер писатиме по кілька повідомлень на день. Вони люблять спілкуватися і, здається, не люблять чекати.

Нині я вже не працюю в Playtika, однак і роботи в місцевій компанії поки не знайшла. Я зрозуміла, що наразі не хочу йти в офіс, а цього вимагає більшість роботодавців. Річ у тім, що офіси компаній розташовані переважно в Лондоні або близько до нього. Тож працевлаштування неминуче означатиме для мене переїзд, що доволі стресово. Та й усі контракти (на оренду, інтернет тощо) ще не добігають кінця. Тим паче життя в Лондоні дорожче, ніж в Единбурзі. Тому наразі я беру фриланс, працюю над власними проєктами та хочу сфокусуватися на саморозвитку.

Є чимало освітніх курсів: мовні, про фотографію, мистецтвознавство тощо. Багато з них безплатні та доступні онлайн. Мене це трохи дивує, хоча й не мало б [сміється]. Коли студенткою бачила повідомлення в стилі «Єльський університет виклав курс», чомусь здавалося, що це дурня. Тепер розумію, що все не так. Тому хочу найближчим часом дібрати щось цікаве для себе.

Але і геймдев залишати не збираюся. Тільки-но побачу справді хорошу пропозицію від компанії з комфортними умовами, повноцінно повернуся в індустрію.

До речі, цікавий кейс трапився на початку цього року. Мені написала компанія — запропонували співпрацю. І я, як і належить, пішла вивчати сайт та опис позиції. У компанії було вказано з десяток відомих фірм як проєкти, з якими вона співпрацює, і це виглядало круто. На співбесіді мене запитали, що я знаю про них, чи маю запитання. І я кажу: «Я так розумію, ви аутсорс-студія, бо бачу у вас на сайті багато фірм». Та вони не вважають себе аутсорс, вони вважають себе компанією, яка є партнером розробки. Мені сказали, що це взагалі не те саме, написали через 10 хвилин після дзвінка, що, виявляється, вакансії не було і все це — помилка. Ймовірно, вони образилися через моє припущення про аутсорс. Тому важлива порада: читайте, що студія пише про себе сама і як позиціює себе, щоб не потрапити в схожу ситуацію.

Оскільки я за кордоном, то, звісно ж, поглядаю на компанії, які можна назвати «великою рибою», на імениті організації. Цікаво було б спробувати себе в картковій грі, наприклад. В майбутньому було б круто дорости й мати змогу попрацювати над Magic the Gathering або з проєктами схожого рівня та стилю.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини