«У коридорі напоготові стоїть котяча переноска, а поруч — зброя». 2D Artist з Kevuru Games про волонтерство у Львові й зміну робочого профілю

Вікторія Шаміна — 2D Artist у Kevuru Games, яка з початком війни активно почала волонтерити. В інтерв’ю Вікторія розповіла, чому не поїхала з України, як вчилася стріляти, як переслідувала диверсантів на машині та що допомагає триматися на ногах.

«Знайшли мене самі, навіть не довелося виконувати тестове». Про зміну професії і роботу в Kevuru Games

Я живу у Львові вже 14 років, хоча сама родом з Нововолинська Волинської області. Свого часу навчалася в різних містах, але все ж Львів виявився близьким мені по духу, тому зупинилася в ньому.

За освітою я графічна дизайнерка. Кілька років працювала за фахом і на фрилансі, і в офісі, але згодом вирішила змінити сферу. Чимало людей думають, що графічний дизайн — це про творчість, але насамперед в цій професії треба багато аналізувати, тут особливо не помалюєш. Зрештою мені набридло, і я почала дивитися, що ще є на ринку. Вирішила спробувати себе у цифровому мистецтві, бо малювання завжди було чимось моїм. Я пройшла курси, аби краще познайомитися з професією і вже за кілька місяців отримала першу роботу. Мене взяли навіть попри те, що не було досвіду, просто компанії на той момент підійшов мій рівень знань і навичок.

Але два роки тому почалася пандемія: багато фірм закрилися і моя зокрема. Довелося шукати іншу компанію, що мені й вдалося, але той проєкт теж закрили через коронавірус. Наступні пів року я проходила співбесіди, лишалася на тестові періоди, та переконувалася, що ми з компанією не сходимося в тих чи інших питаннях, пробувала часткову зайнятість, аж поки мені не написали з Kevuru Games. Вони самі мене знайшли, й навіть не довелося виконувати тестове — вистачило портфоліо. До того я нічого не чула про компанію, але коли отримала офер, виявилося, що є знайомі, які знають про неї, і відгуки були дуже хороші. Тому довго не роздумувала й пристала на пропозицію: сьогодні в Kevuru Games я працюю майже рік.

Мені подобається ця компанія. Наша невеличка тімка працювала над слотами. До війни типовий робочий день починався з дуже приємного ранкового дзвіночка. І він був не так про роботу, як про те, щоб дізнатися, як у кого справи, просто трохи поговорити. Це цікаво, бо мало де практикують такі дружні стосунки в команді.

«Спочатку здається, що це сон». Про перші дії 24 лютого й атаку Львова

Певно, як і решта людей, я не забуду цей день [24 лютого] ніколи. 23 лютого я була вдома з двома котами, а чоловік тоді був у Карпатах: мав щорічний вояж на лижі. Пам’ятаю, того дня ввели надзвичайний стан, і ми ще довго сперечалися телефоном, до чого все йде. Я його переконувала, що нічого страшного не трапиться, та чоловік сказав, що вертатиметься до Львова раніше, ніж планував. День для мене був дуже довгим і тихим, але відчувався, ніби це затишшя перед буревієм. Я чи не до ночі гортала стрічку новин, аж поки не зловила себе на думці, що вона не оновлюється — свіжих новин немає. Зрештою пішла спати, а о 9 ранку, 24 лютого, коли взяла до рук телефон, побачила купу неприйнятих: дзвонити почали просто всі.

Я підняла слухавку, коли телефонував чоловік. Якось дико було чути з просоння: «Тільки не панікуй, почалася війна». Як після таких слів не панікувати? Спочатку здається, що це сон. Ти намагаєшся отямитися, вмикаєш всі девайси: комп’ютери, телевізор, телефон... Намагаєшся додзвонитися мамі, всім іншим...

Я завжди чекала на це [масштабний напад росії]. Мала заздалегідь зібрані документи, гроші. Просто напередодні ніби казали, що мають напасти 16 лютого, потім — ще якогось числа. Через це трохи розслаблялася щоразу, бо нападу ж не було. Але і повністю заспокоїтися було неможливо, адже на кордоні стояли війська.

24 лютого був дуже виснажливим днем. Як тільки дізналася новини, одразу почала збирати рюкзак: намети, спальники, ліки. Далі вся була в новинах, та вже по обіді відчула сильне емоційне виснаження. Була настільки втомлена, що хотілося просто заснути від перенавантаження. Але було страшно лягти спати. Тому я зробила собі мега багато кави, прийняла душ і так трималася на плаву. Чоловік тоді був у дорозі з Буковелю до Львова. Зазвичай поїздка триває 4–5 годин, але цього разу він виїхав о 9 ранку, а приїхав о 20:00: були страшні затори, всі кинулися купувати бензин на заправках.

«З першого разу влучила в ціль. Інструктор сказав, що я поцілила краще, ніж хлопці»

Коли чоловік дістався додому, ми взяли котів і поїхали за місто до батьків, де жили перший тиждень. Річ у тім, що ми орендуємо квартиру біля танкового заводу, тобто стратегічний об’єкт просто через дорогу. Ми боялися, що він стане однією з перших цілей росії.

Однак місяць у Львові нічого не відбувалося. За цей час ми вже встигли повернутися додому, адже думали, що тихо буде й надалі. Але ж ні! 26 березня одна ракета прилетіла у нафтобазу. В той час ми були в дорозі у місті. Коли приїхали додому, під звуки повітряної тривоги читали новини, чекали на виступ Байдена (Джо Байден, президент США — ред.). Оскільки наше житло на околиці міста, все, що летить, наприклад, з моря, рухається по траєкторії якраз через наш будинок. Я не знаю, що переживають люди, які постійно живуть під обстрілами, але в ті пару секунд, коли над будинком летіла ракета, було дуже страшно. Будинок невисокий, але настільки все тряслося... Вікно було прочинене, і штора піднялася від шуму. Потім бахнуло — ми зрозуміли, що настала черга Львова (тепер тривоги в місті не ігноруємо, як це було в перші тижні).

Питання виїзду ми обговорювали з перших днів. Я твердо вирішила, що не хочу нікуди їхати. Тут мій дім, і якщо всі виїдуть, нікого не лишиться. Треба жити, працювати, сплачувати податки зрештою. Чоловік з перших днів зробив собі дозвіл на зброю, придбав її (вистояв у довжелезних чергах, бо у Львові люди одразу побігли у спецмагазини). Ми вчилися стріляти з інструктором. Я боялася, але все ж спробувала. Згадала фільм «Незламна» про жінку-снайперку, де говорили, що перед пострілом треба затримати дихання. З першого разу влучила в ціль. Інструктор сказав, що я поцілила краще, ніж хлопці.

Львів готується неабияк — фортеця! Всі озброєні, чекають. А я думаю: оце життя почалося: у коридорі напоготові стоїть котяча переноска, а поруч — зброя.

«Мали свого роду квест: знайти потрібне там, де ще щось лишилося». Про волонтерську роботу

Не було такого, що в певний день я сиділа, думала й таки вирішила зайнятися волонтерством. Спочатку, звісно, всі були в новинах, не знали, як поводитись. А далі було просто неможливо сидіти вдома, бо, коли читаєш новини, накручуєш себе ще більше. Працювати не можеш, бо на роботі всі пороз’їжджалися — хаос. І розумієш: так просто не пересидиш. У країні війна, вона зачепила і твоє місто: у перший же день у Львові було дуже багато біженців.

Я мала зібраний для сім’ї сухпайок: консерви, крекери, — ціла торба всього на перші дні, бо не знала, куди ми будемо їхати, що буде далі... Так от цей мішок з харчами одразу пішов на волонтерку, бо було важливіше віддати людям, яким все це справді потрібно (ми ж все одно вирішили, що нікуди далеко не поїдемо). З речами так само: зібрали з орендованої квартири постіль, рушники, одяг. Я розуміла, що люди приїжджають з порожніми руками і їм все це стане у пригоді. У центрі Львова відкрили волонтерський пункт, де збирали необхідне для біженців. І потрібно було просто все, навіть котячий корм, бо люди приїжджали з тваринами, але не мали для них їжі.

Перші дні полиці магазинів спорожніли: люди набирали переважно не собі, а для волонтерки. Ми не виняток. У місті діє волонтерський чат, де пишуть, що й кому потрібно: їжа, ліки, спальники. Тому мали своєрідний квест: об’їздити місто й знайти потрібне там, де ще щось лишилося.

«Постраждалий запам’ятав номери машини й озвучив їх по радіо. Ми з чоловіком були поблизу, побачили цю автівку й рушили за нею»

Окрім волонтерства у плані підвезення продуктів і речей, ми також допомагали шукати ДРГ. З початком війни у Львові створили щось на кшталт радіо, яким люди переговорюються і ловлять диверсантів. Співпраця між населенням і поліцією неабияк активізувалася: люди повідомляють про підозрілих осіб, які не можуть пояснити, звідки вони, не мають при собі документів; також стежать за підозрілими машинами й «ведуть» їх до приїзду правоохоронців.

Ми це радіо слухаємо постійно. І одного дня, коли везли волонтерку, почули повідомлення, мовляв, якийсь невідомий чоловік кавказької зовнішності увірвався до львів’янина у квартиру, погрожував зброєю, а потім сів в авто і втік. Постраждалий запам’ятав номери машини й озвучив їх по радіо. Ми з чоловіком були поблизу, побачили цю автівку й рушили за нею. Ситуація серйозна, але з боку, певно, це виглядало доволі комічно. Річ у тім, що напередодні ми забрали великі вазони з рослинами у батьків, а самі купили піцу на перекус. Тож за підозрілим чоловіком так і рушили: з чимось на кшталт кущів на задньому сидінні, і з піцою у руках :) Підозрілу машину ми «вели» не самі: постійно переговорювалися з іншими волонтерами, хто був поруч. Зрештою невідомий вийшов з авто й машина поїхала далі, тож ми рушили за нею. Автівка за якийсь час зупинилася, з неї вийшов водій, викинув мішок із чимось і поїхав. Незабаром поліція спіймала цього водія та повернулася перевірити, що було в мішку. Виявилося — патрони. Чим закінчилася історія, на жаль, не знаю, бо потім протягом дня ми мали ще чимало справ і вже було не до цієї ситуації.

Волонтерити не просто, але це якраз і тримало на ногах: ти робив те, що потрібно іншим, а отже, голова була зайнята, і думок про те, що відбувається, було менше.

«Дали проєкт, таску — тішся, бо це на вагу золота». Про роботу в умовах війни

У перший тиждень робота в компанії стала: працівники їхали у безпечніші місця, були в шоковому стані, не розуміли, як повернутися до звичного життя й працювати, тому команди було складно зібрати. Але, наприклад, у нашої тімки дуже хороша Team Lead. Вона згуртувала нас і пояснила, мовляв, так, те, що відбувається, це жахливо, але нам все одно потрібно працювати, бо життя йде, компанія повинна розвиватися. Працювати зараз — найнеобхідніше, бо це допоможе утримати тих співробітників, які не можуть поки фізично взятися за роботу, це потрібно, щоб у нас залишилися проєкти й замовники. Люди, які проживають у більш-менш безпечних містах, мають взяти на свої плечі всі проєкти, які є в компанії.

Звичайно, що з початком війни стало менше роботи — у нас практично всі проєкти аутсорсні. Спочатку довелося трохи працювати над внутрішніми проєктами. А зараз займаємося казуальною графікою, малюємо ізометрію. Всіх, хто сидів без роботи, зібрали в одну команду, й мене зокрема, тож тепер ми швидко все малюємо. Естімейти у нас жорсткі, але стараємося й заробляємо.

«Я тривалий час працювала на фрилансі вдома, тому знаю, що таке самодисципліна»

Взагалі казуальна графіка не мій профіль. Але я людина універсальна, й казати: «Оце я можу, а це — ні», — не для мене. Треба значить треба. Тим паче зараз такий час, коли не можна перебирати. У декого роботи немає взагалі, а тобі дали проєкт, таску: тішся, бо це на вагу золота. Мені подобається темп, в якому я зараз працюю: завжди в роботі. В мене є така особливість характеру: що більше роботи маю, то більше встигаю. На слотах атмосфера лайтовіша.

Звичайно, складно працювати в таких умовах: відволікаєшся від роботи на новини, потім відволікаєшся від новин і робиш роботу. Але я тривалий час працювала на фрілансі вдома, тому знаю, що таке самодисципліна.

Новий проєкт для мене, ніби інша робота: інший лід, інша тімка, тому я дуже втомлююся. Ще й постійно в новинах. Це навантаження з двох боків, тому тимчасово не волонтерю. Але, можливо, долучуся до волонтерства, пов’язаного з тваринами. Розпитаю, що потрібно зараз, бо тваринки для мене — це святе.

«Доведеться бути завжди напоготові». Про те, коли закінчиться війна і що буде з розробниками ігор

Не думаю, що попри війну український геймдев стихне. Це переважно аутсорс, і те, що ми працюємо на закордон, неабияк рятує. Геймдев не є якоюсь життєво необхідною ланкою як медицина чи будівництво, але це гроші. І в Україні справді багато потужних спеціалістів. Тож, думаю, закордонні компанії й надалі будуть зацікавлені в тому, щоб залучати їх до проєктів.

А війна швидко не закінчиться. Гаряча фаза з центру країни переноситься на схід, і там будуть тривалі бої. Навіть якщо закінчиться гаряча фаза на сході, думаю, спокійно жити ми ще довго не будемо. По-перше, в містах залишаються диверсанти, тобто можливі провокації, теракти. По-друге, ворог у нас столітній, так просто не здасться, тим паче їм нічого втрачати. Вони справді кинуть всі свої сили й так просто нас не відпустять. Думаю, що й перемовини ні до чого не приведуть, хіба буде тимчасове затишшя для гуманітарних коридорів. Тому доведеться вчитися з цим жити, як Ізраїль, наприклад, тобто бути завжди напоготові.

Підписуйтеся на Telegram-канал @gamedev_dou, щоб не пропустити найважливіші статті і новини